Проклятий камінь - Лозинський Владислав. Страница 27

На чердаку прийшло теж до битви. Турки боронилися завзято. Але що ж, по козацькому боці була перевага й козаки скоро впоралися з турецькою залогою.

Все, що було цінне на ґалері: гармати, самопали й іншу зброю та порох і кулі, а також золото й срібло козаки на млі ока переносили на чайки, порозковували всіх галерників і вони теж перенеслися на чайки. Тоді, як уже нікого й нічого не було на ґалері, затопили її.

— Навіщо ж ви затопили ґалеру? — питаю Семена — не шкода вам такого гарного судна?

— Гарне воно судно — каже Семен — це правда, та не для нас! Нам у походах пригідні тільки такі легкі судна, як наші чайки.

Нараз із усіх усюдів почулися грімкі стріли, немов із великих гармат. — Десь із гармат стріляють — кажу.

А Семен: — Це знак, що турки вже знають про нас — каже. — Через Вас, то й не можна нам погуляти. Та ніщо! Вертаймось покищо на Січ, а потім приготовимо другий похід.

І пішов по чайках отаманський приказ: — Вертаємось на Запоріжжя!

І зараз чайки уставилися в лаву густо одна попри одну. Семенова, отаманська чайка з хрещатим прапором плила тепер позаду. Питаю в нього, чому тепер він позаду пливе, а Семен каже: — Так, Івасю, мусить бути. Отаман має все мати на оці своє військо і берегти його перед небезпекою. А що тепер небезпека для нас найпевніша може бути з-заду, а то й отаманська чайка мусить плисти позаду.

Бистро плили чайки й над ранком були ми вже недалеко Дніпрового гирла. Іздалека побачив я поруйновані замки й городки. Мене це дуже зацікавило і я пильно вдивлявся туди.

Семен замітив це й каже: — Дивися, Івасю, на ці руїни замків. Це козацька робота.

— Що, це козаки будували ці замки? — спитав я.

Семен розсміявся: — Ба, ні! Не будували а поруйнували їх. Все це побудували були бісурмени, щоб не пускати козаків на море. І довго були вони козакам на перешкоді, аж славний покійний гетьман Сагайдачний поруйнував їх і турки й досі не спромоглися їх відбудувати.

— Що? Гетьман Сагайдачний помер? — аж скрикнув я. — То вже не буде кому, тату, заступитися за нас!

А батько каже: — Нехай із Богом спочиває, добрий був чоловік. Та правду казати, я тепер уже не дуже тому вірю, щоб гетьманові вдалося зробити щось для нас, хоч би він іще й жив.

— Правду кажете, — сказав один із козаків, видно з учених був, бо як говорив, то мішав багато чужих слів — правду кажете, татусю. Король цінив гетьмана й шанував, бо потребував його проти Москви. Та коли потреба минула, забув про все. «Обіцяв пан кожух, тепле його слово», — як кажуть наші люди.

А я питаю знов Семена: — То неправду помер гетьман Сагайдачний? А де?

— У Київі, Івасю, помер від ран, що дістав їх під Хотином. Та може не від самих ран, як більше від журби, що задурно козацтво пролило кров, бо король обіцянок не додержав. Величавий був похорон, був я на ньому.

— Ти був у Києві? Ой, як бажав би я там бути! Я чув різні чуда й дива про Печорську Лавру…

— Гарний Київ — каже той, що говорив ученою мовою — та не той він уже, що був колись за княжих часів — тепер він тільки руїна колишнього. Так то все, коли чужий господар у хаті! — зітхнув.

Доплили ми до Дніпрового лиману й повагом посувалися проти течії. Працювали весла, але й вітер попутній сприяв плавбі, надував вітрила аж тріщали.

Скоро минули ми поруйновані городки. А там і замайорів перед нами острів між двома раменами ріки.

— Ось уже й наша Січ-мати — скаже Семен.

У мене серце забилося живо-живо: Побачу на власні очі те гніздо нашого славного лицарства — радів я в душі.

Іздалека видніли вже бані церкви й окопи.

Козаки завернули чайки в пристань, чи, як казали — в козацький кіш.

— Підете обидва з батьком у мій курінь — каже Семен — я на Січі, Івасю, тільки курінний отаман.

Чайки спинилися, ми вийшли з них і пішли з Семеном на Січ. Він завів нас у свій курінь тай каже: — Ждіть тут на мене, я покищо мушу йти до отамана.

І вийшов, а ми остали в курені.

Козаки входили в курінь і виходили з нього, зовсім на нас не звертали уваги. Або знали, або здогадувалися, що ми визволені бранці.

На Січі й дальші пригоди в дорозі

Довго не було Семена. Мені знудилося сидіти в курені й кажу батькові: — Вийду я на двір трохи.

— Ти йди — кажуть батько — тільки не віддалюйся дуже, бо я бажав би ще сьогодні рушити в дорогу додому.

А мені, правду сказати, не дуже спішилося ще до дому, бажав я поговорити з Семеном про нашу тайну і приглянутися життю на Січі. Бо де ж то, стільки наслухатися про Січ, про Запоріжжя, а бути на Січі й не оглядати, не бачити нічого!

— Вийшов я з куреня й оглядаюся. Бачу перед собою просторий майдан, а навколо нього чималі будинки криті очеретом. В одному кінці була церква з високою банею, а біля неї дзвіниця. На майдані було мало людей і це трохи чудувало мене.

Я став розглядатися й числити, скільки всіх куренів. Начислив їх тридцять вісім.

Іду дальше, аж якийсь знайомий голос крикнув мені за плечима: — А ти що тут на Січі робиш, Івасю?

Оглядаюся за ним, і з дива вийти не можу. Це спудей Роман Куколь. Я його частенько бачив, як ходив разом із Красовським.

Замість відповіди, питаю: — А відкіля ти тут узявся, Ромку?

— Я?! Надокучило сидіти в братській школі над книжкою, так я дав зі Львова ногам знати тай аж на Січі опинився. Тут для таких неспокійних духів як я, краща школа, як у Львові чи в Києві. А знаєш, Красовський переноситься вже до Києва!

— До Києва? А то чому?

— А тому, що вчитель, що найбільш опікувався Красовським, перенісся до київської братської школи та його хоче тути взяти. Казав, що вчитель обіцяв йому виробити підмогу з грошей, що записав на київську школу гетьман Сагайдачний.

А мені зараз у душі: — Куди не повернешся, всюди чуєш: Сагайдачний! Сагайдачний Запорізьку Січ скріпив і прославив, Сагайдачний записав гроші на школи…

І якось так приємно зробилося мені на душі, що він із мого рідного села й свояк мені. Жаль, що так скоро помер.

— Чому то так тепер пусто — питаю — на Січі?

— Пусто? Бо вся Січ гуляє на Гасан баші!

— А хто це такий Гасан баша — турок якийсь чи татарин?

Куколь розсміявся: — Та де тобі турок? Це торговельна частина біля Січі. Там крамниці й шинки! Там запоріжці у вільних хвилях гуляють. А що тепер вернулися з походу, гроші в них є, то й розливаються там меди, вина й горілка. Хочеш, заведу тебе там й приглянешся всьому…

— Але ти не оповів іще мені, як ти на Січі опинився — каже Куколь.

Я оповів йому, як міг коротко, всі свої пригоди. Вийшли ми на Січові укріплення. Я і їм приглянувся: були це вали, а на валах високі дубові засіки. В окопах було двоє воріт. Головні великі вели на степ, другі менші до Гасан баші. Біля воріт були високі башти, виплетені з лози. На баштах стояли гармати.

І вийшли ми оба на Гасан Башу. А там справді рух неабиякий. Повно крамниць і шинків. Козацтво пило й гуляло та виспівувало. Дехто пригравав на бандурі. Гамірно було.

На боці біля одного більшого заїзду стояли криті вози, навантажені товаром.

Куколь пояснював мені: — У спокійні часи наша Січ це значний торговий осередок. Тут приїздять купці з України, з Московщини, з Криму, з Туреччини, приїздять і вірмени й жиди. Там нижче бачиш січовий Кіш, це пристань на Дніпрі. Там пристають грецькі, турецькі, й італійські кораблі. Вони продають та міняють на Січі свій товар.

Я глянув туди. І справді стояло там кілька чималих ґалер із різними стягами. Товпилися й метушилися там люди в різних одягах. Говорили голосно, вимахували руками й гамір їх розмови доходив аж до нас, хоч годі було розібрати, що вони говорили. Але, певно, торгувалися за товар. Підійшли ми до місця, де стояли вози. Нараз чую голос трембіти, а такий мені знаний, що я пристанув, непевний, чи не причулося мені? Підбігаю ближче до вікна, з якого доходили до мене ті звуки, але в цій хвилині вони вмовкли. Та я жду ще хвилину, хоч мене Куколь тягне за полу, щоб я вже йшов. Аж ось знову чую ті самі звуки і тепер я вже певний, що мене вуха не обманюють, бо пізнаю нуту до пісні: