Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 107

— Амінь, — вихопив його із задуми голос. — Амінь твоїй молитві, мандрівниче. Мир тобі.

На вході в костелик стояв ксьондз у кожушку поверх сутани, невисокий, товстенький, його тонзура була виголена аж до вузесенької смужки волосся над вухами. Він спирався, як на милицю, на роздвоєний костур, а його обличчя прикрашав великий синець.

— Мир тобі, — повторив він з помітним зусиллям і збиваючись з дихання. — Ти молишся під відкритим небом. Ти гусит?

— Я лікар, — Рейневан піднявся. — Допомагаю і приношу полегкість стражденним. А позаяк ти страждаєш, допоможу і тобі. Хто тобі це заподіяв?

— Ближні.

Тіло ксьондза було густо вкрите синяками, які на правому боці зливалися у великий суцільний чорно-синій набряк. Ксьондз сичав і зойкав під рукою Рейневана, який його оглядав, постогнував і зітхав, уривчасто ловив ротом повітря. Незважаючи на це, ксьондз не переставав теревенити.

— Спочатку… Коли сюди ввірвалися, то тільки репетували, кричали, аж надривалися. Що папа римський — антихрист… І що моя віра — псяча віра. Віра, відповів я їм, то ласка Божа, віру не вибирають. Яка на мене зійшла віра, таку я її і прийняв. Не перебираючи. А вони… Замість почати теологічний диспут, дали мені по голові, а тоді взялися копати. Але не вбили… І костел не спалили… І навколишні села… Значить, то може бути правда, що ото кажуть… Що наш князь Пшемко уклав угоду з гуситами. Що взамін за вільний прохід через Опаву не будуть ні палити, ні плюндрувати…

— У тебе зламані три ребра, — Рейневан не збирався розтлумачувати ксьондзові складні подробиці договору Пшемка Опавського з Табором. — Але плевра ціла. Я накладу стискаючу пов'язку і дам тобі препарат, який знімає біль. А ще залишу препарат, який прискорює зростання кісток. Якщо тільки тобі не стане на заваді те, що це магічні ліки. Тобі це заважатиме?

— Гм, — ксьондз зацікавлено глянув. — Гусит і медик, а до того ж іще й маг. З чого ця мікстура?

— Тобі не обов'язково знати. Та ти й не хотів би.

— Чи це часом не чорна магія? Чи вона не наражатиме на небезпеку мою безсмертну душу?

— А ти убезпечся. Змішуй навпіл зі свяченою водою.

— Ти клякнув під дверима костелу, — ксьондз глянув Рейневанові просто у вічі. — Війну, в якій ти воюєш, вважаєш bellum justum [182]. Але усвідомлюєш, що маючи на руках кров ближнього, навіть пролиту у справедливій війні, ти не можеш переступити поріг храму, перш ніж не відпокутуєш. Я правильно зрозумів?

— Неправильно. Ліки вживай регулярно. Після matutinum, опівдні та після concubium. Бувай, я вже буду їхати.

— Будеш їхати… — ксьондз скривився, обмацуючи забинтований бік. — Сам поїдеш по країні, мешканцям якої твої брати по вірі завдали багато прикрощів і шкоди — достатньо багато, щоби викликати грішні думки про відплату. Я не можу ручатися навіть за своїх парафіян. Хоч я і навчав їх про любов до ближнього, але за останні роки в цій галузі теорія з практикою неймовірно розійшлися. Може статися, що місцеві забажають провести з тобою дискусію на предмет релігії в тому самому стилі, що й гусити зі мною, себто за допомогою рук і ніг. Ти не боїшся?

— Не боюся, — відповів Рейневан, трохи занадто швидко і дещо занадто щиро. — Я перестав боятися.

— Ого, — його тон не пройшов повз увагу ксьондза, той проникливо глянув на нього. — Цей душевний стан мені знайомий. І аж ніяк не з читання Святого Письма. Я не чув слів твоєї молитви. Але впевнений, що й сам колись був змовляв подібну. Достатньо часто і довго, щоби слово «літанія» напрошувалося саме собою.

— Справді?

— На жаль, — серйозно підтвердив священик. — Я знаю, що таке тягар утрати, знаю, яким гнітючим він буває. Таким, що ані сам не підведешся, ані голови не підведеш. Praesens malum auget boni perditi memoria, ^{62} нинішню недолю посилює пам'ять про втрачене щастя. Але всі ми перемінимося. Перемінимося з останньою сурмою, бо засурмить вона, і мертві воскреснуть, а ми перемінимось. Мусить-бо тлінне оце зодягнутись в нетління, а смертне оце зодягтися в безсмертя [183].

— Есхатологія. Щось окрім неї?

— Атож. Примирення з Богом.

— Покута?

— Примирення. Бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення [184]. Тож коли хто залишається у Христі, стає новим творінням. Те, що давнє, минуло, усе стало новим. Той, хто вибере правильний шлях, матиме lux vitae, світло життя.

— Життя — це темрява. In tenebris ambulavimus, у темнощах ходимо [185]. — Ми перемінимося. І буде світло. Хочеш висповідатися?

— Не хочу.

Кордони між князівствами мали бути позначені стовпами, каменями, курганами або іншими якимись знаками. Рейневан не помітив жодного. Попри те, було дуже легко визначити, де закінчується Опава, герцог якої уклав договір з гуситами. І де починається вороже гуситам ратиборське князівство. Кордон був позначений тліючими згарищами. Випаленими, чорними останками сіл, які колись були, але тепер їх уже не було.

Він виїхав із лісів відразу на широку просторінь, яка була одним великим побоїщем. Оболонь встеляли сотні трупів, людей і коней, над ними здіймався сморід гною, пороху, крові й нудотної гнилизни. Рейневан уже надивився на поля битв, тож він легко відтворив перебіг подій. Приблизно чотири дні тому лицарство з Ратибора, Карньова і Пщини намагалося стримати Табор, атакувавши з флангу колону на марші. Знайомі з такою тактикою гусити заслонилися павезниками, зчепили вози стіною і прорідили нападаючих зливою куль та арбалетних стріл, а потім атакували самі, з обох флангів, узявши ратоборців у залізні кліщі. А потім розправилися з тими, котрі вціліли у січі. Рейневан бачив на узліссі купу понівечених тіл, бачив повішеників на деревах на межі.

Побоїщем сновигали мародери, селяни з навколишніх сіл; вони переміщалися хильцем і своєю поставою та нервовими рухами нагадували звірів. Або демонів-трупожерів, хворих на світлобоязнь.

Рейневан пришпорив коня. Він хотів іще перед смерком приєднатися до армії Табора.

Заблукати він не боявся. Дорога була позначена димами пожарищ.

Зустріч із керівниками рейду виявилася неприємною. Рейневан сподівався цього, бо за останні місяці вже не раз із цим був зіткнувся. Він уже відчував на собі сповнені жалю погляди, запинки в розмові, співчутливе кивання головою, буцімто солідарні чоловічі обійми і буцімто дружнє поплескування по плечі. Наслухався закликів триматися і бути стійким. Унаслідок цих закликів він одразу обм'якав і переставав триматися, хоча ще за мить до того здавалося, що все цілком добре.

Тепер усе було так само. Якуб Кромешин, який командував рейдом, послав йому співчутливий погляд. Гейтман Ян Пардус кивав головою і нібито по-дружньому стискав правицю. Добко Пухала гримнув по плечі, сильно і від щирого серця, утримавшись, на щастя, від слів. Князь Сигізмунд Корибут повівся великодушно, ледве зволивши його помітити. Бедржих зі Стражниці повівся природно.

— Я радий, що ти одужав, — заявив він, ведучи Рейневана на край табору, до лінії вартових. — Що ти оговтався, що прийшов до тями. Тоді, в лютому, я не знав, що, власне кажучи, звалило тебе з ніг — хвороба чи нещастя. Я боявся, що воно тебе поборе, зламає, знищить або відштовхне від життя і від реальності, і що ти поринеш в апатію. Але тепер ти тут, і тільки це має значення. Ми тут творимо історію, змінюємо долі Європи і світу. Ти занадто багато пройшов з нами, щоби тепер тебе могло серед нас не бути.

Рейневан не прокоментував. Бедржих дивився йому просто в очі, довго, ніби все ж таки очікував коментарю. Не дочекавшись, широким жестом показав на заграви, які осявали небо на сході та на півдні.