Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 109

І Рейневан був не єдиним, хто дивився на це з огидою.

У вівторок після неділі Judica [188] до рейду несподівано приєдналися поляки — загін добровольців з Малої Польщі силою у дві сотні кінних. По дорозі вони пройшли через цєшинське князівство, де палили, грабували і плюндрували. Цєшинський князь Болеслав, який донедавна розважливо зберігав нейтралітет, на старість зсунувся з клепки, дав собі задурити голову милостями Люксембуржця й оголосив гуситам війну. От і мав тепер війну — і він, і його країна.

Малополян, переважно сірячкових шляхтичів, які не виставляли напоказ своїх гербів, очолював одягнений у повний пластинчастий обладунок лицар із худющою мармизою і нерухомими очима вбивці. Представившись Кромешину Ринардом Юршею, він вручив йому листи. Кромешин прочитав, його лице просвітліло.

— Від пана Пйотра Шафранця, — повідомив він Пухалу й Корибута. — Пише, що пан Сестшенець зібрав гуф збройних у Бендзіні. І що регулярні польські загони вже напоготові. Але не пише, коли підійдуть… Милостивий Юрше! Чи пан підкоморій краківський не передав якого усного послання?

— Нє. Йно листи дав.

Малополяни проходили поруч, пошикувавшись. І зі співом.

— Що це, — роздратувався Пухала, — за ідіотська співанка? Слізливе, курва, як на очепинах [190]. Що то таке?

— Пан підкоморій краківський, — примружився Ринард Юрша, — наказав співати. Нібито для пропаганди. Що це ніби про Верхній Шльонськ. Що ніби це ми на прадавні землі повертаємося, до витоків.

— До витоків, до витоків, — неприязно буркнув Добко. — Ну, та нехай собі. Але якби що й до чого, то співайте «Богородицю» [191].

Разом із малополянами прибули два вози. Один був навантажений награбованим, на другому везли поранених. Двоє померли відразу після прибуття, ще двоє боролися за життя, стан решти чотирьох теж був досить важкий. Рейневан і фельдшери мали по горло роботи.

Поранені належали до загону Шарлея.

— Ну що ж, — розвів руками Бедржих зі Стражниці, — якщо ти наполягаєш, я не буду тебе затримувати. Мені не хотілося б, аби ти наражав себе на небезпеку в далеких вилазках, але що ж, я розумію, ти хочеш зустрітися з другом. Є навіть відповідна оказія: я посилаю Шарлеєві поповнення, бо ті з Пщини так його прорідили, що вирвався ледве ушістьох. Їдучи разом із ними, ти не заблукаєш і будеш у більшій безпеці. Та воно навіть і на добре складається, бо…

— Бо?

— З вами поїде, — Бедржих стишив голос, — ще хтось. Одна особа. Це секретна справа, я забороняю тобі говорити про неї кому б то не було. А на добре складається воно тому, що ти цю особу знаєш.

— Знаю?

— Знаєш. Я саме чекаю… А, ось і він.

Побачивши, хто входить у штаб-квартиру, Рейневан онімів.

Службовець Компанії Фуггерів зняв і віддав пахолкові плащ із парчевим гаптуванням, під яким ховався, як виявилося, абсолютно не військовий, хоча й звичайний для службовця костюм. Приталений вамс із чорного оксамиту доходив до стегон, затягнутих у блакитно-червоні міпарті, а місце під животом було стильно прикрите щільно набитим ватою клином, який перебільшено підкреслював чоловічі принади. Такий клин, модна новинка, називався на французький манір «брагет» [192]. Солідні люди з цього сміялися, але серед модників та чепурунів брагет вважався писком моди.

— Здрастуй, — службовець привітав Рейневана поклоном. — Мене розпитував про тебе канонік Отто Беесс. Я радий, що зможу його заспокоїти і запевнити в тому, що ти — при доброму здоров'ї.

— Буду вдячний.

— А також у тому, що незгоди тебе не зламали. Адже ж не зламали?

— Якось тримаюся.

— Радий про це дізнатися, — службовець поправив манжет. — Що ж, дорога перед нами далека, нам треба, як я чув, аж десь під Уязд, і варто було би встигнути туди до заходу сонця. Пропоную вирушати, Рейнмаре. Якщо ти готовий.

— Я готовий, — Рейневан встав. — Прощавай, Бедржиху.

— Що значить, — насупився проповідник, — прощавай?

— Я хотів сказати: бувай.

— Рейневан?

— Так, це я.

— Гм. Оце так збіг. Я ж бо саме про тебе думав.

Шарлей виглядав войовничо і розбишакувато. Поверх шкіряного каптану він носив кільчастий панцир, так звану «єпископську пелеринку», на грудях — залізний colnerium, обидва передпліччя були захищені мишками, себто зарукавниками. На лівому боці висів фальшіон, на правому — стилет, за широкий пояс був заткнутий шестиперий буздуган. Він уже кілька днів не голився; коли обіймав Рейневана, його щока колола, наче той їжак.

— Я думав про тебе, — він відсунув від себе Рейневана на довжину простягнутої руки. — І знаєш, що саме я думав? Що ти, годі й сумніватися, виявишся битим телепнем. Що ледве-ледве вичунявши після хвороби, покинеш спокійну та затишну аптеку «Під архангелом», у якій я тебе залишив. Що, як останній бевзь, сядеш на коня і приїдеш сюди. Коли ти взагалі встав з ліжка?

— Через тиждень після запустів.

— Тоді тобі ще треба одужувати. Відпочивати треба, спокійно набиратися сил, а не повертатися на війну. На війну, в якій ти у твоєму стані пропадеш, як пук на вітрі. Ти ж досі не прийшов до тями, хлопче. Смерть Ютти тебе мало не вбила, смерть Самсона мало не добила остаточно. Мені теж було нелегко, хоча моя шкура куди грубіша. Але ти… Нащо ти сюди приїхав? Намовити мене до помсти Грелленортові?

— Помста не поверне Ютту до життя. Нехай цим займається Бог.

— Тоді навіщо ти приїхав? Боротися за ідею? За новий кращий світ? Полягти за нього? Здохнути за нього від дизентерії в лазареті? Цього ти хочеш?

— Уже ні, — опустив голову Рейневан. — Спочатку, що й казати, — хотів. Але потім я охолов. Обдумав різні речі. Я прибув сюди, на вашу вилазку, тільки щоби попрощатися з тобою. Поздоровити тебе, обняти, подякувати за все. Востаннє. Шарлею, я йду.

Демерит не відповів. І не справляв враження ошелешеного. Навпаки, скидалося на те, що саме такої заяви він і чекав.

— З мене досить, — порушив мовчанку Рейневан. — Цілком досить. Ти знаєш, що сказав мені Самсон, тоді, в лютому, під стінами Хеба? Коли вирішив залишити нас і повернутися до Маркети? Він звернувся до слів пророка Ісаї. Ми чекали світла, та ось темнота, чекали сяйва, та в темнощах ходимо. Я всі минулі два місяці думав про його слова. Про те, що зі мною воно саме так і є. Що я, немов сліпий, мацаю стіну, немов незрячий, іду навпомацки. Що опівдні спотикаюся, як уночі. І що я — мов померлий. По дорозі я зустрів ксьондза, він нагадав мені інші слова з Пись ма, слова Євангелія від Івана. Ego sum lux mundi, qui sequitur me non ambulabit in tenebris sed habebit lucern vitae [193]. Мені набридло блукати між тіней, я йду по світло життя. Коротше кажучи: я зрікаюся світу, бо без Ютти цей світ для мене нічого не значить. Їду далеко — чимдалі від Чехії, Лужиць, Шльонська. Тому що тут усе нагадує мені про неї…

Під поглядом демерита він замовк. А його пафос раптом зник, наче вітром здутий.

— Мені не допомогла горілка, — вичавив із себе він. — Не допоміг бордель. Я не можу спати, бо не можу заснути. А як тільки засну, прокидаюся на мокрій подушці, весь у сльозах, наче мала дитина. Коли голюся, мило засихає в мене на щоці, а я з бритвою в руці тупо дивлюся на вени на зап'ясті. Хіба можна так жити? Я йду в монастир, Шарлею. Щоби примиритися з Творцем. Скажи щось.