Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 113
Населення, вочевидь, довіряло своїм князям, Конрадові Білому й Казимирові з Освенціма, вірило, що ті захистять їхнє життя і майно, як-не-як, саме з огляду на подібні обставини князі вибивали з людей данину. І незалежно від того, якими в цьому сенсі були їхні справжні наміри, князі все ж справляли добре враження. Чим далі на північ, тим більше відчувалася військова присутність. Раз у раз звідкись долинало гордовите сурмління рогів, кілька разів вони бачили на обрії озброєні кортежі, які мчали чвалом і з розгорнутими прапорами. Кавалькада Федька Острозького трималася малолюдних шляхів і лісових доріг, завдяки чому за два дні подорожі вони не нарвалися на жоден військовий загін чи роз'їзд. Однак така небезпека весь час існувала. Рейневан, попри збайдужіння, відчував деяку тривогу. Якби їх схопили солдати, то могли би повісити на першій-ліпшій гілляці, а залишити земний паділ конкретно у саме такий спосіб йому нітрохи не усміхалося.
Товариство князя, здавалося, нехтувало небезпекою. Острозький та його друзяки притримували коней у темпі лінивої ступи, позіхаючи або ж борючись із нудьгою дурними теревенями.
— Глядіть-но, товариство, — Якуб Надобний обернувся в сідлі. — Таж ми тут їдемо чисто тобі як з легенди. Брати-слов'яни! Лях, Рус і Чех!
— Лях, Рус і німчук, — скривився Федько Острозький. — Де ти тут чеха бачиш?
— Рейневан, — промовив Тлучимост, — з чехами знається. І по-чеськи балакає.
— Федько, — сказав іззаду Скірмунт, — лається по-мадярському, а він же не мадяр. І Рейневан не німець, а сілезець.
— Сілезець, — Федько сплюнув. — Значить, ні то, ні сьо. З перевагою німця.
— А ти сам, — запитав Рейневана Куропатва, — ким себе вважаєш?
— А вам, — знизав плечима Рейневан, — яка різниця?
— Ніякої, — погодився Куропатва.
— Ну, — втішився Надобний. — Я ж казав: чисто як із легенди. Лях, Рус і ніякої різниці.
— Агов, Надобний, як-то воно було з твоїм братом Гіньчею? Правда, що він королеву Соньку грав?
— Неправда, — визвірився Надобний. — Брехня і наклеп! Безневинно Ягелло наказав ув'язнити його в Хенцінах. І якраз тому я й пішов за Корибутовичем у Чехію, наперекір королеві. За те, що він із Гіньчею вчинив не по-справедливості, гноячи його на дні ями, наче того пса.
— Не брешеш? Бо казали, що Гіньча на Вавелі грав.
— Грав, — визнав Надобний. — Але не королеву, а її фрейліну. Щуковську.
— Котру? — зацікавився Куропатва, який, видно, знався на придворних розкладах. — Каську чи Елішку?
— Якщо так добре подумати, — подумав Надобний, — то, либонь, обох.
Наступного дня вони добралися під Люблінець, містечко, розташоване при дорозі зі Севежа до Олесьна, яка була важливим шляхом для товарообміну між Шльонськом і Малопольщею. Товариство потирало руки і вголос тішилося думками про люблінецькі корчми і місцеве пиво, однак, на загальне розчарування, Федір Острозький наказав їм стати на привал далеко від будинків і суворо заборонив виявляти свою присутність. Сам, у супроводі лише Яна Куропатви, подався до містечка. Надвечір, коли вже зовсім стемніло. Пообіцяв повернутися на світанку.
Спочатку це все мало тривожило Рейневана. Врешті-решт, князь Острозький був ватажком, авантюристом і найманцем на службі щоразу інших хазяїв, він був замішаний у різноманітні афери й темні справи, які належало залагоджувати потайки і в секреті. Однак через якийсь час цікавість узяла гору, тим більше, що й нагода трапилася. Річ у тім, що товариство чхало собі на князеві заборони. Залишивши Скірмунта і Рейневана стерегти табір, вони вирушили у напрямку ближніх сіл у пошуках алкоголю, їжі та, можливо, сексу. Коли Скірмунт заснув, Рейневан сів на коня і тишком-нишком подався до Люблінця.
По зануреному в пітьму містечку розповзався дим, гавкали собаки, ревіли воли. Єдиним освітленим — причому сильно освітленим — будинком був накритий очеретяною стріхою комплекс корчми, незважаючи на пізню годину, шумний, гамірний і повний людей. Рейневан досить швидко побачив сивого коника Куропатви, який був надзвичайно помітним, а біля нього — вороного коня Острозького. Скрадаючись у темряві, він уже збирався наблизитися, як раптом під корчму з тупотом і брязкотом під'їхав досить численний кортеж, який супроводжував колебу. На подвір'я повибігала челядь зі смолоскипами; у коло світла, яке давали світильники, вступив, висівши з колеби, багато вбраний поставний і дужий чоловік лицарської зовнішності. На сходи корчми, щоби його привітати, вийшов товстощокий чоловік в обшитій, соболями шубі, дещо молодший, так само лицарського зросту і статури. Рейневан зітхнув. Він знав їх обох.
Гостем був Конрад, єпископ Вроцлава. Тим, хто зустрічав, — Збігнев Олесницький, єпископ Кракова. {64}
Єпископи, обмінявшись привітаннями, увійшли всередину. Озброєний ескорт і пахолки зі смолоскипами утворили навколо будинку щільний кордон, кінні стрільці рушили, щоби патрулювати поблизу. Рейневан, погладжуючи коня по храпах, відсту пив у темряву. Треба було вертатися. Про те, щоби підкрастися і підслухати, про що достойники розмовлятимуть, годі було й сподіватися.
— Польські мрії, — сказав вроцлавський єпископ. — Польські мрії про Шльонськ. Нарешті вилізло шило з мішка. Єретики, апостати та їхні союзники, польські відщепенці, сплюндрували ратиборське князівство, спустошили козельську землю, спалили Крапковіце, Бжег та Уязд, пограбували та зруйнували монастир цистерціанців у Ємельниці, напали на Битом, тепер ідуть на Глівіце та Тошек. А на кордоні стоїть польське коронне військо, готове до збройної інтервенції та анексії Верхнього Шльонська. А ти, краківський єпископе, замість того, щоб у Кракові накладати анафему на короля-язичника, замість того, щоби палити на вогнищах Шафранців, Збонських, Мельштинських та інших польських поплічників єресі, домовляєшся зі мною про зустріч, хочеш вести переговори, укладати договори. Які? Про що? Рік тому я сказав твоєму послові, Бніньскому Лодзіцеві, що про польську інтервенцію не попрошу. Ніколи.
— Польське військо не ввійде у Шльонськ, поки король Владислав не дасть наказу.
— Ото ще мені гарантія. Ягелло — старий гриб. Слухає те, що йому націдять у вуха.
— Факт, — погодився Збігнев Олесницький. — А цідять усякі. У тому числі — покровителі єресі, руські схизматики та ще ті, хто радий був би бачити Литву відірваною від Польщі. А ваш король, Сигізмунд Люксембурзький, допомагає їм, дратуючи Ягелла обіцянками корони для Вітольда.
— Король Сигізмунд, — гордовито підняв голову Конрад, — може роздавати корони, кому захоче.
— Зможе, якщо стане імператором, а щодо цього немає жодних гарантій. Наразі король Сигізмунд заради своїх партикулярних і недалекоглядних інтересів наражає Вселенську Церкву. І місію, яку Церква має виконати на Сході. Місію християнську, цивілізаційну та євангелічну.
— Місію, яку має виконати Польща? Месія і вибраний народ, оплот християнства? Ти грішиш пихою, Збишеку, польською пихою. Місію, про яку ти говориш, з таким самим успіхом втілить у життя король Вітольд.
Краківський єпископ встромив руки в рукави шуби.
— Коронований король Вітольд нічого не втілить, — відповів він. — Його не обходить ні місія, ні Рим. Його обходить тільки і виключно влада. Апостольська столиця про це знає, а тому не дасть санкції на коронацію Вітольда. Апостольська столиця знає, що на Сході вона може опиратися тільки на Польщу, тільки на Польщу може покладати надії — у боротьбі як зі схизмою, так і з єрессю. І хто ослаблює Польщу, руйнуючи її унію з Литвою, той є ворогом не тільки Польщі, а й Церкви.
— Теперішньому папі ворожбити дають неповний рік життя. А його наступник може менше любити поляків. А надто якщо переконається, хто є істинним християнином. Хто таємно підтримує єретиків і постачає їм зброю, а хто бореться з ними зі зброєю в руках, нищить їх вогнем і залізом, аби остаточно покласти край єретичній мерзоті.