Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 112

— Холера. То це тому ти говорив про видатки?

— Тому. Вони мають мене в руках, і тому впевнені, що я мовчатиму. Отож і ти мовчи, Рейнмаре.

— Само собою. Будь спокійний.

— За пару днів, — усміхнувся Шарлей, — я матиму чорний фургон. І гроші, які в ньому везуть — і якими я розумно розпоряджуся. Куплю собі спокій і повне відпущення гріхів. Куплю собі службовців і численних впливових знайомих. Але ти все-таки нікому нічого не говори, навіть пробощеві Дунінові у Велюні, коли будеш на мене посилатися. А коли пошлешся, тебе там приймуть і дозволять скласти обітниці. Тихо там у них, у тому Серадзі, спокійно, шпиталь мають, так що для тебе це просто омріяне місце. Мені, щиро кажучи, теж було би легше на душі та спокійніше на серці, якби я знав, що ти там. Що ти в безпеці, що ти не блукаєш по світу. Зроби це для мене, друже. За Пшемшею поверни на північ. Їдь до Серадза.

— Я це обдумаю, — сказав Рейневан. Уже все обдумавши, вирішивши і будучи цілком переконаним у правильності прийнятого рішення.

— Ну, тоді… Значить… — демерит знизав плечима, кахикнув. — Холера, не можу стояти і дивитися, як… Ну, то тоді я попрощаюся, розверну коня, пришпорю його і пощу. Не озираючись. А ти зробиш, як захочеш. І коли захочеш. Бувай. Vale et da pacem, Domine [196].

— Бувай, — сказав через якийсь час Рейневан.

Шарлей не озирнувся.

Розділ двадцять перший

«Ось і смерть настає, — думав Парсіфаль Рахенау, марно намагаючись побороти холод, слабкість і сонливість, які його охоплювали. — Помру. Попрощаюся з життям тут, у цих диких лісах, без священика, без причастя і навіть без похорону, а де біліють мої кості, не знатимуть ні батько, ні мати. Чи зронить по мені бодай єдину сльозу прекрасна Офка фон Барут? Чи згадає з тугою? Ах, який же я осел, що не освідчився їй у коханні! Що не впав їй до ніг…

А тепер уже пізно. Смерть настає. Більше я Офки не побачу…»

Кінь мотнув головою, Парсіфаль гойднувся у сідлі, біль прошив — і тим привів його до тями. «Смердить димом, — подумав він. — І пожарищем. Щось тут горіло…»

— За лісом уже Рудки, — озвався голос поруч. Вершник, якому належав голос, розпливався у затуманених гарячкою очах Парсіфаля у темну постать, невиразну і демонічну.

— Там ти вже мав би натрапити на своїх. Тримайся просіки і не випади з сідла. З Богом, хлопче.

«Це той цирульник, — згадав Парсіфаль, з усіх сил не даючи повікам опуститися. — Медик із дивовижно знайомими рисами. Він врятував мене і перев'язав… А ще кажуть, ніби послідовники Гуса гірші за сарацинів, які не знають жалю і вбивають без ніякого милосердя…»

— Пане… Дякую вам…

— Богу дякуй. І змов часом молитву. За загублену душу грішника.

Співали птахи, кумкали жаби, небом сунули хмарки, серед лугів вилася Пшемша. Рейневан полегшено зітхнув.

Занадто рано.

Перед смолярнею стояло вісім коней, у тому числі один гарний вороний і один надзвичайно красивий сивко. Зі стріхи піднімалася цівочка диму. Рейневан негайно розвернув коня. Ці вісім коней аж ніяк не належали смоляреві чи тим більше смердам: біля сідел висіли сокири, чекани і булави, їхніми власниками були військові люди. Рейневан збирався від'їхати тихцем, перш ніж вони його помітять. Але було вже пізно.

Зі стодолки вийшов тип у бригантині, в руках він ніс оберемок сіна. Побачивши Рейневана, кинув сіно, гукнув. Зі стодолки вилетів другий, схожий на нього, як близнюк, обидва з криком накинулися на нього. Рейневан схопив арбалет, що висів біля сідла, схопився за корбу механізму, крутнув. Зубчасте колесо страшно заскреготіло, щось хруснуло, корба відірвалася, а важіль зламався. Зламався його вірний арбалет, виготовлений у Нюрнбергу, провезений контрабандою з Польщі в Чехію, куплений Шарлеєм за чотири угорські дукати. «Це кінець», — промайнуло йому в голові, коли він пришпорював коня. «Кінець», — подумав він, коли його стягували з сідла. «Кінець», — не сумнівався він, коли лежав притиснутий до землі, споглядаючи блиск кривого шевського ножа.

— Гей, гей! Облиште! Пустіть його! Це свій! Я його знаю!

«Цього не може бути, — подумав Рейневан, лежачи нерухомо і дивлячись у небо. — У житті так не буває. Такі речі трапляються тільки в лицарських романах. Та й то не у всіх».

— Рейневан? Ти цілий?

— Ян Куропатва? З Ланьцухова? Гербу Шренява?

— Я сам. Ой, Рейневане, недобре ти виглядаєш. Я насилу тебе впізнав.

У компанії були й інші знайомі. Якуб Надобний, Ян Тлучимост, литвин Скірмунт. І ватажок усього товариства, руський отаман, незабутній князь Федір з Острога. Який зловісно свердлив Рейневана пронизливим поглядом чорних очей.

— Що ти, — нарешті озвався князь, — так очима від пики до пики бігаєш? Виглядаєш боярина Данилка — того, що ти його на Одрах ножем шмагонув? Убили його словаки над Вагом. Herrgott, твоє щастя, тому що він був злопам'ятний. А я не злопам'ятний. Хоч ти тоді в Одрах був напакостив, страшенно напакостив, я тобі по-християнськи прощаю. Пускаю вільно, не затримую. Але спершу випиймо за злагоду. Давай-но меду, Микошка. Ну, то за здоров'я!

— За здоров'я!

— А тобі, Рейневане, — витер вуса Куропатва, — так, взагалі-то, куди? Питаю, бо, може, з нами поїдеш?

— Я — на північ, — Рейневан волів не бути щирим.

Поляк не дав відмахнутися від себе.

— А куди конкретно?

— Велюнь.

— О! Так і нам же в ті краї. Їдь з нами, у комітиві веселіше. І безпечніше. Що, Федько? Візьмемо його?

— Мені все одно. Хоче — пускай їде. За здоров'я!

— За здоров'я!

Вони рухалися на північ, зеленою долиною Пшемші.

На чолі їхав князь Федір Федорович Острозький з Острога, луцький старостич. За ним на красивому сивому коні — Ян Куропатва з Ланьцухова гербу Шренява. За ним — Якуб Надобний з Рогова гербу Дзялоша. Ян Тлучимост, який походив звідкись із Великопольщі, гербу Дзялоша. Єжи Скірмунт, литвин, рід якого зовсім недавно було вшановано прийняттям до польського гербу Одровонж. ^{63} Ахацій Пелка гербу Яніна, настільки сумнівного, що його, кепкуючи, перекручували на «Солонину». Брати Мельхіор і Микошка Кондзьоли — непевного гербу, такого самого роду і явно такої самої поведінки.

Стан душі Рейневана був таким, що йому все було абсолютно байдуже, мало що його обходило. Однак деяке здивування, побачивши Острозького, він усе ж відчув. До нього доходили чутки і плітки, згідно з якими князь — котрийсь там уже раз поспіль — був зрадив гуситів і запропонував свої послуги королю Сигізмундові Люксембурзькому; це нібито мало місце рік тому, тобто невдовзі після тієї бурхливої зустрічі в Одрах, коли дійшло до ножів. Подейкували, що Люксембуржець вирішив, що Федько — провокатор, і наказав ув'язнити — разом з усім товариством, котре його супроводжувало. Ба, подейкували навіть про страту на ринку в Пожоні, об'явилися й очевидці, які описували екзекуцію з мальовничими подробицями. І ось, на превеликий подив Рейневана, страчені цілком безтурботно їхали собі зеленою долиною Пшемші. В іншій ситуації Рейневан, можливо, щось би й запідозрив, може, й замислився би двічі, перш ніж приєднатися до підозрілої групи. Але ситуація була не якась інша. Вона була такою, якою була.

На заході, з боку Глівіце і Битома, в небо підіймалися чорні стовпи димів. Проте в селах, повз які вони проїжджали, не було помітно паніки, на лісових дорогах не було видно біженців.