Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 88

Вони добралися до броду. Дали сигнал прапорцем, не минуло й три отченаші, як з правого берега надійшла відповідь. Не минуло й ще три, як ліс за Мульдою почав кишіти людьми, які вели до броду запряги й вози.

І тут з'явився останній роз'їзд — той, який був посланий найдалі. Шарлей багатозначно кашлянув, міряючи Рейневана поглядом. Самсон зітхнув. Змрзлік теж знав — іще до того, як йому склали рапорт.

— Ідуть! Ідуть, брате Змрізліку! Сила їх!

— То все-таки так, — похмуро промовив Пршедбор з Погоржілок. — Зрада! Нас зрадили!

— На те скидається, — безпристрасно підтвердив Змрзлік, пристаючи в стременах. — Шикуйся!

— Ми будемо обороняти переправу? Нас менше ніж три сотні!

— Має вистачити, — Змрзлік подивився на нього згори. — Шикуйся до бою!

Вони чекали в засаді, сховавшись у сосняку. Було чути перешіптування. Дехто бурмотів молитви.

— Рейневане.

— Так, Шарлею.

— Не шукай смерті. Ми повинні бути героями. Не мерцями. Зрозуміло?

Він не відповів, покусуючи губи.

Туман, що навис над лугами, поглинав звуки, м'який грунт стишував тупіт копит. Спершу до їхніх вух долетіло іржання одинокого коня. Потім брязкіт заліза. А потім вони відразу все побачили.

— Щонайбільше чотириста коней, — упівголоса оцінив Змрзлік. — Страх має великі очі. А повільно якось ідуть, в'яло. Ніби не на битву…

— У знаку на хоругві орлине крило, — здивувався Пршедбор з Погоржілок. — Знак пана Гануша Поленца, лужицького ландвійта. Звідки тут лужичани? І чому їх усього чотири сотні?

— Це авангард, — констатував Змрзлік. — Саксонський курфюрст з усіма силами, мабуть, іде прямо за ними. Як дійдуть, то зметуть Прокопа на переправі. Ми повинні їх зупинити. Знак! Сурміть!

Озвалася мідно-бляшаним голосом сурма, а з першим же її тоном гримнуло сто пищалей і рушниць. Сховані за тинами і халупами спішені стрільці сипонули в колону градом куль і стріл, вирвавши в лужицьких лавах страхітливу діру. Не давши ворогам отямитися, на них кинулося з правого флангу сто кінних Змрзліка, друга сотня, під командуванням Фріцольда фон Варте, вдарила з тилу. Стрільці, знову в сідлах, врізалися в лівий фланг. Полем роздалися великі крик і брязкіт зброї.

Рейневан летів попереду всіх, першим накинувся на лужичан, першим звалив противника з сідла, врізався в лави, рубаючи мечем, мов навіжений. Біля нього працював Шарлей, ріжучи фальшіоном, з другого боку Самсон лупив гудендагом, збиваючи вершників разом з кіньми. Кіннота Табора, хоча і в легших обладунках і менш численна, мала перевагу в розгоні та в несподіванці. І в завзятості. На отетерілих лужичан сипалися удари, над бойовими вигуками і криками поранених здійнявся оглушливий грім розрубуваних блях.

Усіх своїх підлеглих перевершив у відвазі та в ратній праці лицар Ян Змрзлік, пан на Орліку. Він ввірвався в лужицькі лави і лютував там, страшно, але методично рубаючи бойовою сокирою направо і наліво. Під його точно націленими ударами нагрудники і щити лускали, як глиняні черепки, вгиналися наплічники, ламалися наручі, а розтрощені салади і закривавлені гундсгугелі підлітали на два сажні вгору. Лужичани почали відступати і втікати від страхітливого воїна; а побачивши це, почали втікати й інші. Тим більше, що з боку броду вже долинали бойові крики: перші таборити, переправившись, поспішали на допомогу.

А лужичанам на допомогу не приходив ніхто. І Змрзлік щодо цього гав не ловив.

— Гир на них! — гаркнув він. — Бити їх, бити! Не давати втекти!

Його голос, хоч і гучний, губився в брязкоті та галасі. А лужичан і так били. Били, поки вони не стали відступати всі разом. А тоді врешті-решт почали налякано утікати. Частина гуситів кинулася в погоню, решта ж вибивала тих, що лишилися, позбивавшись у тісні купки і затято обороняючись. Найзапекліший і найуспішніший опір чинила одна група, якою командував лицар у повному обладунку і на ладрованому [126] коні.

— Єретики, псявіри! — ревів з-під піднятого заборола саладу лицар, рубаючи навколо себе великим мечем. — Ану сюди! Ну ж бо! На поєдинок, один на одного! Хто проти мене виступить! Ну, підійди же котрийсь!

Шарлей під'їхав до Рейневана, всунув йому в руку празьку «зрадницьку» рушницю з тліючим ґнотом.

— Підійди, — важко висапав він, — раз просить.

Рейневан змахнув з очей піт і кров. Клусом під'їхав, підняв самопал і випалив лицареві прямо в лице. Цього було досить.

— Пардон! — один за другим кидали зброю лужичани. — Пардон! Здаємося!

— Важних не бити! — крикнув поранений Пршедбор з Погоржілок, хитаючись у сідлі. — В'язати їх! Викуп…

Він захлинувся, більше нічого не міг із себе видушити.

Ян Змрзлік виїхав клусом на горбок, зіскочив із заляпаного кров'ю коня. Витер кров з обличчя. Подивився на поле, на якому його триста кінних розгромили і змусили тікати чотири сотні відбірної лужицької кінноти. Став навколішки.

— Non nobis, — він склав руки, здійняв очі до неба. — Non nobis, sed nomini Tuo, Domine, da gloriam… ^{43}

Інші, побачивши це, теж почали опускатися на коліна. Рейневан спішився, похитнувся, схопився за стремено. Тоді нагнувся і виблював.

— Героєм бути непогано, — зауважив Самсон, важко дихаючи. — Якби ж то тільки не той страх. Як ти себе почуваєш, Рейнмаре?

Рейневан ригнув. Самсон не став перепитувати. Під'їхав Шарлей, теж спішився. Почекав, поки Рейневанові попустить.

— Veritas Dei vincit, — сказав він. — Сам не знаю як, але vincit. Сам не знаю, як так сталося, що на нас тут не чекало десять саксонських хоругв. Певно, таки й справді Боже втручання. Або хтось переплутав броди.

— Ні перше, ні друге, — відповів з похмурою міною Рейневан. — Рікса наздогнала і прикінчила Божичка. Погубивши цим самим Ютту, прирікши її на смерть…

Поруч Самсон крутив головою. Врешті-решт показав на переправу. На свиту, що наближалася.

У супроводі Кромешина, Кержського та інших гейтманів під'їжджав Прокоп Голий, одягнений у соболиний ковпак і плащ з вовчим коміром, накинутий на «тлустий кабат», як називали у Чехії стьобану і всіяну заклепками бригантину. Він усміхався і сяяв, оглядаючи побоїще. Зіскочив з коня, міцно обняв Яна Змрзліка.

— Non nobis, — скромно схилив голову пан на Орліку. — Не нам, а імені Божому ця слава… Люди мужньо билися… Жертовно… Та от хоч би й ці троє. Чимало полягло…

— Жертва не буде забута, — пообіцяв Прокоп. Він схвально усміхнувся, побачивши забризканого кров'ю Шарлея і все ще захеканого Самсона. Помітив Рейневана. Посерйознішав. Підійшов.

— Вибач, — сказав сухо. — Я мусив. Я не вірив у твою зраду, але на мене тиснули. Підозри треба було розвіяти. І ось вони розвіяні. Тут, під Кессерном, ми переправимося без втрат. А курфюрст Саксонії, ландграф Тюрінгії і бранденбуржці всією своєю потенцією стоять біля броду під Дорнау, за десять миль звідси, чекають на нас. А про переправу під Дорнау я сказав тільки йому.

Він показав. Рейневан побачив чоловіка, якого вели на поворозах між двома кіньми. Він його впізнав, хоча впізнати було важко. Той уже не мав обличчя, а тільки маску із запеченої крові. Це був особистий цирульник Прокопа. Знавець італійського мила.

— Голяр, — Прокоп глянув зі зневагою, — з нього теж не був найкращий. Зроби так, брате Кромешин, щоби він усе виказав. Про спільників, про контакти і так далі.

— Він уже все виказав.

— Не думаю. У нього ще й досі є, як я оце бачу, ноги. І він іще може на них стояти. Докладіть більше старання.

— Слухаюсь.

Прокоп скочив у сідло, розвернув коня, подивився в бік ріки, де тривала переправа Табора. П'ятсот кінних під командуванням Мікулаша Сокола з Ламберка вже переправилися і вирушили забезпечувати оборону плацдарму. Тепер переправлялася артилерія. З вод Мульди один по одному виринали вози, котрі везли розібрані пращі, тобто требуше і бліди [127], а також гармати різноманітних форм та калібрів. Новочасні фоглери з казенним заряджанням на дерев'яних домкратах. Легкі шестифунтові бомбардели, витончені кулеврини і шланги. Середні бомбарди, що стріляли ядрами завбільшки з людську голову Насамкінець з води витягли три важкі гармати калібром п'ятдесят фунтів. Ці гармати проповідники охрестили назвами «Свобода», «Рівність», «Братерство», але артилеристи поміж собою називали їх «Каспер», «Мельхіор» і «Балтазар».