Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 89

— Я бачу, кредитом від Фуггерів добре розпорядилися, — пробурмотів Шарлей, поглядом фахівця розглядаючи гармати. — Тепер я знаю, навіщо я руйнував ті копальні під Марієнбергом і Фрейталем…

— Тихіше про це. Прокоп дивиться.

— Рейневане, — director operationum Thaboritarum зацікавився ними знову. — Ти, я бачу, не тільки успішно лікуєш, б'єшся теж мужньо. Ти заслужив на відзнаку. Кажи, чим я можу тебе нагородити. Або принаймні вдовольнити.

— Як завжди, — безцеремонно втрутився Шарлей. — Як під Коліном два роки тому. Відпусти нас із армії, гейтмане. У приватних інтересах, природно. Ми маємо залагодити одну приватну справу, життєво важливу. Залагодимо її — і повернемося, щоб виконувати обов'язки перед Богом і вітчизною.

— Непатріотично, — насупився Прокоп, — звучать твої слова, брате Шарлею.

— Патріотизм на словах, — відпарирував демерит, — це прикриття для негідників і нечестивців.

Прокоп Голий відвернувся. Він дивився на ріку, в якій кінний Отік з Ложі підганяв на переправі таборитських їздових. Потім спрямував коня у бік гостинця.

— Bene, — коротко кинув, перш ніж від'їхати. — Маєте вашу відпустку.

Табор просто з переправи йшов на позиції, шикувався в лави, прикриті з флангів павезниками. З боку броду зі співом марширувала піхота, цінники і стрільці.

Jezu Kriste, stedry kneze s Otcem,
Duchem jeden Boze,
tvoje stedrost nase zbozi
Kyrieleison!

— Котрогось дня, — непомітно наблизившись, озвалася за спиною Рейневана Рікса Картафіла де Фонсека, — котрогось дня і мене про це запитають. Чим тебе винагородити, запитають, за зусилля і самопожертву? Служиш, скажуть, вірно, нічого не просиш, ні почестей, ні нагород. Проси, скажуть, — і що попросиш, буде тобі дано. І я вже маю підготовану відповідь, знаєш? Хочу, скажу я їм, до кінця життя носити тільки жіночі сукні. Хочу бачити вогонь тільки в кухонному вогнищі та боятися тільки того, що хала спечеться із закальцем. Хочу чоловіка, порядного єврея, багатим вдівцям надається перевага. Ось як я відповім, коли запитають.

— Ти вбила Божичка.

— Не зуміла. Мені не вдалося його наздогнати.

— Тоді яким чудом…

— …гуситам вдалася переправа, бо армія Фрідріха стоїть не тут, а під Дорнау? Це ти мені скажи.

Ту jsi prolil svou krev pro nas
z vecne smrti vykoupil nas,
odpustiz nam nase viny
Kyrieleison!

— Рейневане.

— Слухаю.

— Я була на тебе страшенно зла.

— Я знаю.

— Якби Божичко… Якби саксонці дізналися справжнє місце переправи, якби розбили Прокопа біля ріки, якби дійшло до різні… У першому пориві я хотіла тебе вбити. А якщо не вбити, то принаймні суворо покарати. Вирішила затаїти…

— Затаїти що? Ріксо!

— Я не наздогнала Божичка. Після того удару в мене були запаморочення, я блювала… А паскудник знає транслокаційні чари, вміє переноситися в просторі. Він вислизнув від мене без особливих зусиль. Єдине, що мені вдалося перехопити, це його повідомлення для тебе. Твою, як я гадала, зрадницьку плату. Юдині срібляники… Я вирішила тебе покарати. Тим, що затаю…

— Говори!

— Твоя Ютта в Кроншвіці. У монастирі домініканок.

Сонце зайшло. І підпалило обрій золотаво-вогнистим багрянцем.

* * *

Із настанням сутінків форсування Мульди довелося перервати. Цієї ночі боялися. На лівому березі була лише половина армії, десять тисяч чоловік і півтисячі возів.

Коли настала ніч, небо на північному заході зажевріло червоною загравою. Фрідріх II Веттин, курфюрст Саксонії, палив передмістя Лейпцига. Щоби гусити не скористалися ними під час облоги міста.

Це була єдина діяльність, на яку спромігся курфюрст. Перш ніж поспішно відступити з армією на північ.

Наступного дня, восьмого січня, переправилася решта Прокопової армії. Польові війська Сиріток, п'ять тисяч збройних під командуванням Їри з Ржечиці та міські контингенти Сиріток, очолювані Яном Краловцем. Пражани Зигмунта Манди з Котенчиць. І, нарешті, ар'єргард, кінні дружини чеської шляхти, що підтримувала гуситів. Загалом півтори тисячі коней і понад вісім тисяч піхоти з возами.

Гусити прийшли на лівий берег Мульди. Саксонія, Тюрінгія та Остерланд були здані на їхню милість. Лежали у них під ногами.

* * *

З-за далеких узгір'їв клубами здіймався чорний дим. Це догорали передмістя Лейпцига.

— Principes Germaniam perdiderun [128] — Стінолаз натягнув віжки свого коня, який храпав, показав на дими. — Князі довели цю країну до погибелі, віддали її на поталу загарбникам. П'ять єретицьких армій ідуть маршем на Тюрінгію, Плейссенланд і Фогтланд, щоби перетворити цю країну на обвуглену пустелю. Воістину, сірка та сіль, погорілище уся земля його, не буде вона засіювана, і не пустить рослин, і не зійде на ній жодна трава, як по знищенні Содому та Гоморри, Адми та Цевоїму [129].

— Gladius foris, pestis et fames intrinsecus, — серйозно підтвердив Лукаш Божичко, так само словами Письма. — На вулиці — меч, моровиця ж та голод — у домі, хто на полі — помре від меча, а хто в місті — зжере того голод та мор [130].

— А могли ж розбити їх під час форсування ріки, — покрутив головою Стінолаз. — Могли їх роздушити, вибити до ноги, потопити. Як таке могло статися? Вони ж начебто мали від шпигунів інформацію про місце переправи. Тобі, дияконе, нічого про це не відомо? Ти ж начебто був близько князів і єпископів, прибув зі Шльонська з якимось посланництвом, не стану розпитувати, з яким, однаково не скажеш. Але ж ти там був, коли вони приймали рішення. Чому, поясни, вони прийняли рішення аж настільки неправильне і згубне?

Божичко звів очі до неба, склав долоні, не виплутуючи з них віжок.

— Воля небес, — сказав він. — Може, Господь покарав князів безумством і сліпотою? Може, на них упали, як кара Божа, amentia et caecitas [131]?

Стінолаз скоса глянув на нього, він міг поклястися, що почув тон презирливого глузування. Але обличчя Божичка було воістину зерцалом побожності, щирості та смирення, і це поєднання робило його фізіономію не дуже далекою від образу тупоумства.

— Нічого більше, — запитав Стінолаз, не зводячи з диякона погляду, — не маєш мені сказати? Нічого не знаєш? Нічого не підозрюєш? Хоча ти був біля князів? І, може, навіть бачив того шпигуна?

— Я духовна особа, — відповів Божичко. — Не годиться мені втручатися у світські справи, nemo militans Deo implicat se negotii secularibus [132]. А тепер, пане, дозвольте мені піти. Мушу поспішати до Вроцлава. А може, ви теж туди повертаєтеся? Ми могли б разом, було б веселіше, як-то в приказці мовиться: comes facundus in via… {44}

— Facundia [133], — різко перебив Стінолаз, — мене останнім часом підводить, тож супутник був би з мене нікудишній. А крім того, я мушу залагодити тут ще декілька справ.

— Імагіную, — Божичко кинув швидкий погляд на вишикуваний за ними загін Чорних Вершників. — Тож кланяюся, пане Грелленорте. Хай вам Бог дасть… Те, на що ви заслуговуєте.

— Дякую, — Стінолаз потягнувся до в'юків, видобув звідти манірку, — за благословення, слуго Божий. Я тобі теж бажаю щастя… На міру твоєї побожності. Випий зі мною за це.

Сам випив першим. Божичко уважно спостерігав за ним. Потім взяв подану манірку, зробив ковток.

вернуться

128

Князі знищили Німеччину (лат).

вернуться

129

Поет. 29:23.

вернуться

130

Сз. 7:15.

вернуться

131

Безумство і сліпота (лат.).

вернуться

132

Бо жоден Божий воїн не втручається в світські справи (парафраза 2 Тим. 2:4).

вернуться
вернуться

133

Красномовство (лат.).