Lux perpetua - Сапковский Анджей. Страница 98

«Ютта, — з жахом подумав він, — могла бути в цьому попелищі».

Але залишалася надія, що її там не було.

Наступного дня знялася хурделиця, така сильна, що зробила практично неможливим дальше пересування. Дівчатам довелося шукати притулку. Те, що вони натрапили на пастуший курінь, було майже чудом.

Уранці випогодилося. Небо прояснилося. Для того, щоби вони могли побачити на ньому стовпи диму. Майже все небо на півночі та на заході було затягнуте димом, таким густим, що невдовзі землю покрила темрява. Здавалося, що збувається пророцтво Апокаліпсису.

— І засурмив п'ятий Янгол, — прошепотіла Ютта, — і я бачив зорю, котра спала з неба додолу. І їй даний був ключ від криниці безодньої. І вона відімкнула криницю безодню, і дим повалив із криниці, мов дим із великої печі. І затьмилося сонце й повітря від криничного диму [159]…

Вероніка не відповіла.

Не минуло й два дні, як дороги стали кишіти біженцями. Зорієнтуватися в ситуації можна було без проблем. Вистачало запитати.

— Гусити йдуть з півночі, — повторила Вероніка почуту від утікачів звістку. — Палячи все на шляху, йдуть маршем на Наумбург, Єну і Геру, їх начебто бачили вже під Альтенбургом. Значить, дійшли аж під Лейпциг, там повернули і вирушили на Тюрінгію і Фогтланд. Вірити не хочеться, та це все ж таки правда. Ото той хтивий пфлегер на мості під Цвіккау здивується, коло його обійдуть ззаду і схоплять за сраку.

— А нам, — підсумувала вона, — у цій ситуації треба на північ. Під Альтенбург. Назустріч гуситам.

— Їдьмо.

— Їдьмо. І молімося, щоб натрапити на твого милого. Або когось, хто його знає.

Чим далі на північ, тим більше було видно димів, вночі заграви позначували палаючі села та укріплені міста. Чим далі на північ, тим більше ставало біженців, тим жахливішою була й паніка на гостинці. Вони були свідками того, як пошкоджений і навантажений віз інші біженці безжально зіштовхнули зі шляху, який він перегороджував, не зважаючи на крики їздового, благання його дружини та плачі дітей. Минуло чимало часу, перш ніж врешті-решт кілька з-поміж тих, що проїжджали останніми, вирішили запропонувати допомогу.

Як виявилося, собі на погибель.

Почувся тупіт копит, крик і свист, з-за хребта чвалом вискочив кінний загін. На яках вершників були нашиті червоні Чаші.

— Гусити! — зраділа Вероніка. — Ютто, бачиш? Це гуси…

Ютта в раптовому передчутті схопила її за плече, міцно стиснула. Вони від'їхали кіньми в гущавину придорожнього сосняку. Саме вчасно.

Вершники з Чашами пришпорили коней і з дикими криками кинулися на біженців. Налетіли, покололи рогатинами і порубали мечами, не даючи пардону нікому, придорожній сніг миттю забарвився червоним. Поранених, які верещали, дорізали. Одного з чоловіків, упійманого арканом, волікли туди й назад по гостинці. Одну з помилуваних жінок повалили на землю й здерли з неї одяг.

— Пресвята Діво, — шептала схована в сосняку Ютта. — Мати Бога предвічного… Твого захисту просимо…

У Вероніки дрижали губи. Жінка пронизливо кричала.

Раптом знову затупотіли копита, з-за пагорба з'явилися чергові вершники. Вони, на превеликий страх Ютти, сиділи на вороних конях, а вдягнені були всі однаково — в чорне: в чорні плащі, чорні обладунки і шоломи. На повному скаку вони налетіли на гуситів, які грабували вози. Дзенькнули клинки, повітря знову завібрувало від криків.

А Ютта раптом побачила.

Вона знала про нього з розповідей. Пам'ятала з Білого Костелу, де бачила, як він погрожував абатисі, як терзав її, як бив зв'язаного Рейневана. Коли Ютту за наказом князя Яна Зембицького взяли під варту в фургоні, зазирав до неї кілька разів, вона запам'ятала його жорстоку усмішку. Запам'ятала чорне волосся до пліч. Пташиний ніс. І погляд диявола.

Біркарт Грелленорт.

— Тікаймо… — видушила з себе вона. — Тікаймо швидко.

Вероніка не заперечувала.

Мордовані кричали.

— Перед нами місто, — показала Вероніка. — Біженці говорять, що це Плауен. Більшість тікає саме туди. Зараз, кажуть, безпечно тільки за стінами. Що ти на це скажеш, Ютто? На північ, назустріч гуситам, ти ж уже більше не хочеш їхати. Ми вже не шукаємо з ними контакту. Може, воно й на краще. Ти ж сама бачила, чим закінчується такий контакт…

— Я, — Ютта затремтіла від спогаду, — на північ не пощу, нізащо, нізащо у світі. Там Грелленорт. Що завгодно, тільки не він. Я хочу чимдалі від нього. Чимдалі…

— Плауен не досить далеко? Ми не залишимося тут?

— Ні, — Ютта здригнулася від якогось раптового невиразного передчуття. — Не залишаймося тут. Вероніко. Будь ласка.

— Твоя воля, твоє рішення. Буде видно, чи правильне.

На засніженому полі колись стояло село, чорні квадрати випаленої землі та рештки глиняних коминів, які стирчали з них, показували, де колись були розташовані хати і сараї. На окраїні пожарища сиділо кілька обдертих селян, різного віку і статі.

Сиділи застигло, як манекени, як придорожні святі. Їхні очі були невидющі та порожні.

— Паскудна річ, — озвалася серед мовчання Рікса. — Паскудна це річ, війна взимку. Der bose Krieg [160], як її називають. Влітку, якщо спалять халупу, то ліс принаймні дасть поживу, листя захистить від холоду, з полів щось та й можна буде таки зібрати… А взимку це вирок. Ведення війни зимою треба заборонити.

— Я за, — кивнув Шарлей. — Ненавиджу срати на морозі.

— Дивися! — закричала Вероніка. — Що це таке?

— Де?

Вероніка під'їхала до каплички, здерла прибитий до неї листочок.

— Кинь оком.

— Fratres et sorores in fide [161], трам-там-там, — прочитала Ютта. — Не вірте попам і панам… Відмовтеся коритися вашому королеві Сигізмундові, бо це не король, а негідник і desolator Christi fidelium, non exstirpator heresum, sed spoliator ecclesiarum omnium, non consolator, sed depredator monachorum et virginum, non protector, sed oppressor viduarum et orphanorum omnium [162]… Це гуситська листівка, я вже такі бачила. Вона адресована тим, котрі вміють читати, і тому латиною.

— У цих місцях, — з притиском промовила Вероніка, — як видно, нишпорять гуситські емісари. Якщо ми натрапимо на такого…

— Ну звісно, — здогадалася Ютта. — Емісар повинен знати Рейневана, мав про нього принаймні чути. Якщо ми попросимо, приведе нас до гуситських командирів, убереже від зловмисників… Тільки-от де його шукати?

— Там, де є люди. У місті.

Сховане в мальовничій улоговині серед мальовничих пагорбів місто Байройт ще здаля здавалося мальовничою оазою спокою. І дійсно нею було. Брами хоч і під вартою, але відчинені, громад утікачів ніхто ані не зупиняв, ані не перевіряв. А якщо і перевіряли, то не надто. Дівчата без жодних перешкод добралися спочатку під ратушу, а потім під парафіяльний костел Святої Марії Магдалини.

— Якщо ми навіть не знайдемо в Байройті гуситського емісара, — зітхнула Вероніка, прокладаючи собі та Ютті дорогу крізь натовп, — то залишимося. Поглянь, скільки людей шукають тут притулку. Мені набридло поневірятися битими шляхами, з мене досить. Я голодна, змерзла, брудна і невиспана. І взагалі — хочу додому.

— Я теж. Не скигли.

— Кажу тобі, давай залишимося у місті. Навіть якщо не знайдемо…

— Якраз і знайшли. Певно, тебе справді надихнула твоя свята патронка. Поглянь.