Тінь сови - Шкляр Василь. Страница 36

Муталіб не образився і вже забув ту розмову, стільки часу минуло, коли це одного вечора приїздить прямо на квартиру до Клавдії Іванівни Атаназар з Уктамом, видно, вже так припекло, що не побоявся ні далекої дороги, ні літаків, розпитав у Муталібових родичів адресу та так без дзвінка, без усяких попереджень і подався до нього, дзвонить уже у двері. Клавдія Іванівна прийняла Атаназара гостинно (був відносний спокій у її домі), хоч трохи злякано поглядала на його чапан, на хромовики в калошах (серед літа!), припорошені далекою дорогою, мабуть, на них був порох і з Муталібового кишлаку; Клавдія Іванівна думала, що так ходять лише у фільмах про давнину, ну, ще старі люди, а це ж молодий чоловік: тюбетеєчка пристала до тім’я, як капелюшок до жолудя, і диви, знімає калоші і так м’яко ступає, виявляється у хромовиків немає твердих підошов, он чого він калоші зверху взув. Ну, Бог з ним, хай буде ще й таке, подумала Клавдія Іванівна, треба віддати належне цим Муталібовим землякам, ніколи не приїжджають з порожніми руками, і в цього величезний кошик із фруктами та ще й туго напханий мішечок, цікаво, що ж воно таке у тому мішечку?

Назустріч йому вийшов Маталіб, і вони разом якось так дивно скрикнули, ще здалеку простягли один одному руки, довго трясли їх, а потім цей, приїжджий, мов підломився, схилився Муталібу на груди і скрушно заговорив щось незрозумілою мовою. На них злякано дивився хлопчик, гарненький такий, очі великі, розумні, мабуть, тому й налякані, що розумні, видно, мова про нього була, і малюк полохливо ловив кожне слово, потім ухопив батька за полу чапана: «Ата, ата!..»

Дуже сподобався Клавдії Іванівні цей хлопчик, вона підійшла і погладила на його голівці жорсткого чорного чубчика, хлопчик покірно дозволив їй це зробити, він розумів, що зараз не гоже пручатися, і тільки сором’язливо опустив очі, а на запитання цієї лагідної жінки, як його звуть, сказав: «Уктам», радіючи тихенько, що зрозумів її запитання.

Клавдія Іванівна чемно припросила усіх до вітальні, хлопчика посадила на диван, Атаназарові підсунула м’який фотель, але він з винуватою усмішкою попросив дозволу посидіти на підлозі: уявляєте, дві доби у дорозі і за цей час жодного разу ніде не посидів по-людському, виправдовувався Атаназар, сідаючи під стіною. Підібгав під себе по-азіатському ноги, складені навхрест, і на його круглому, як кавун, обличчі вималювалася така втіха, що Клавдія Іванівна одверто засміялася: будь ласка, сидіть скільки вам заманеться, ні, ви мені дуже подобаєтеся, Атаназаре, сидіть, поки я щось приготую на стіл.

Атаназар сказав, що не треба турбуватися, хіба тільки від чаю він не відмовиться, а так усе є, і, схопившись з іще не загрітого місця, почав діставати з мішечка в’ялену баранину, домашні перепічки, сир, киш-миш, урюк, пряжені в солі абрикосові кісточки, а наостанок урочисто викотив величезного цар-кавуна із закрученим, як у поросяти, хвостиком: це, Муталібе, тобі від одноокого Єгяма, він пам’ятає тебе, на, каже, передай од мене вітання.

У тих словах Муталіб уловив якийсь знак чи натяк, ще не знав який, чимось далеким і знайомим війнуло на нього, але не міг збагнути чим саме, тільки здогадувався, що шукати розгадку треба у їхньому з Атаназаром дитинстві, напевно, в отих відчайдушних походах на баштан одноокого Єгяма.

Але що ж там було такого незвичайного? Усе дуже просто: одноокий Єгям цілісінькими днями незрушно сидів під очеретяним дашком, який захищав його від спеки, і не треба було великої кмітливості, щоб накрасти у нього кавунів, — досить тихесенько внадитися в баштан з лівого од Єгяма боку (у нього не було лівого ока) і вибирай, котрий на тебе дивиться. Тож і виходило завжди так, що врешті-решт одна половина баштана, з лівого од дашка боку, лишалася голою, збирали врожай тільки з правої, і голова колгоспу Кадам Силаєв завжди гримав на одноокого Єгяма: «Ти що, не можеш пересісти на другий бік, Єгям-ата? Важко повернути сідницю, що оце на баштані твориться таке неподобство?» Старий не ображався, змовчував, цілився одним оком десь мимо Кадама і — ні пари з вуст. Той бурчав, нахвалявся відправити Єгяма на пенсію, вирахувати з нього всі заробітки, щоб знав, як не слухатися начальства, однак слова ті відскакували від Єгяма, як горох від стіни, і голова махав рукою, знаючи, що одноокого він не вижене, що й наступного сезону буде те саме, підчистять половину баштана, зате на другій, правій половині, вони зберуть стільки кавунів, скільки хтось інший не виростить на п’ятьох баштанах. Бо цей мовчкуватий Єгям знає якийсь секрет, сам садить їх, сам доглядає, і колгосп має стиглих кавунчиків уже в червні, і ласують ними всі, хто хоче, нікого одноокий Єгям ще не спіймав на гарячому, він, здавалося, ніколи й не підводився зі свого насидженого сідала, а Муталіб таки одного разу попався.

Було це ввечері, якраз після того спекотного дня, коли вони всією школою збирали бавовну, і от виявилося, що Муталіб назбирав найбільше, ніхто навіть із старшокласників не ставив такого рекорду — сто сорок сім кілограмів легесенької, як пушок, бавовни нащипав тоді Муталіб своїми маленькими пучками, хоча ні про який рекорд і не думав, просто ставив кошик за кошиком, як і годилося, на ваги і йшов собі скубати далі. Тоді він і болю не чув, то вже пізніше пальці пекло вогнем, а вдень Муталіба лише мучила спрага, і він помітив, що чим швидше щипає бавовну, тим менше кортить пити.

І от увечері, несподівано для всіх, приїжджає на поле голова колгоспу Кадам Силаєв, збирають до гурту школярів і дорослих, Кадам Силаєв дякує усім за добру роботу, та переможцем, оголошує він, став Муталіб Усманов, який назбирав сьогодні сто сорок сім кілограмів білого золота, він так і сказав — білого золота! — за що йому він, Кадам Силаєв, виносить подяку, однак це ще не все. Він розгорнув невеличкий пакунок, зовсім незавидний сірий згорток, який тримав у руках і на який ніхто не звернув уваги, а тепер Кадам Силаєв, делікатно усміхаючись, як це роблять фокусники, дістаючи з капелюха живого голуба, видобув із того згорточка осяйного сріблястого ліхтарика, довгастого китайського ліхтарика, отого «качанчика», що був недосяжною мрією навіть для дорослих хлопців, такого у їхньому кишлаку мав хіба що клишоногий Бабаджан, котрий щороку їздив на Північ продавати урюк. Так от, Кадам Силаєв підніс цього ліхтарика високо над головою, щоб усі бачили, і сказав, що правління колгоспу нагороджує ним сьогоднішнього переможця Муталіба Усманова, і в хлопчачому гурті покотилися вигуки захоплення, а потім пикатий Атабай, син пикатого Камюла, закричав: «Це не чесно, треба було зразу казати, що переможцеві буде подарунок, тоді б ми не так працювали!»

Кадам Силаєв ще ширше усміхнувся на ті слова, дуже вони його потішили, і сказав, що саме отак і чесно, оце і є найчесніша людина, котра працює не за винагороду, а задля громади, за добру винагороду працюватиме і ледащо, сказав Кадам Силаєв, і чогось весело так засміявся, і, як дорослому, потиснув Муталібові обидві руки, потім увімкнув ліхтарика, подивився, чи горить, і подав його переможцеві.

У гурті де-не-де заплескали в долоні, переважно дівчата і старші, а хлопці заздрісно дивилися на той сріблястий ліхтарик, — диво якесь, у ньому навіть лампочка незвичайна, синя цяточка біля вусиків! — такий лискучий, такий гладенький, що здавалося, ось-ось вислизне з рук. І Муталіб затиснув його в руці, не чув уже, як печуть йому пальці, хлопці обступили — покажи, покажи, дай подивлюся! — а він не міг розімкнути затерплих пальців, не міг випустити з рук того сріблястого ліхтарика і тільки винувато всміхався.

А потім якось так сталося, що йшов він додому сам-один, хлопці чи образилися, чи що, але йшов він сам-самісінький, уже й не пригадує, де тоді був Сахіб, де був Атаназар, з ним не було нікого. Його перестріли біля Зміїних скель утрьох, всі троє були старші за нього, Муталіб і зараз пам’ятає кожного в обличчя, та найдужче врізався йому в пам’ять пикатий Атабай, син пикатого Камюла, з такими вузенькими очима, ніби хто лезом двічі черкнув йому по лиці — і вийшли очі. Він, цей пикатий Атабай, вийшов наперед, ті двоє стояли трохи позаду — Атабай показав їм рукою, мовляв, почекайте, спершу я сам говоритиму з ним, вийшов наперед, узявшись у боки, і так примружився, що очей зовсім не стало, лишилися тільки складки на місці очей.