Тінь сови - Шкляр Василь. Страница 37

— То що, — сказав Атабай, — вислужився?

— Чого це… — знітився Муталіб. — Я не вислужувався.

— Ну, як же не вислужувався? Передовик!

— Хіба ж я винен, що так вийшло? Я ж не знав…

— У передовиках, значить, ходимо, — сказав Атабай. — Ми, значить, хороші, а всі погані, так? Негарно, негарно…

Він підступив ще ближче, впритул став біля Муталіба, і ті двоє теж ступили вперед і зупинилися, стискуючи кулаки.

— Та ви що, хлопці? — поточився Муталіб. Він раптом злякався, він зрозумів, що розмовою це не закінчиться, і голос його огидно затремтів. — Хіба ж я винен, що так воно вийшло? Ніхто ж не казав, що будуть давати подарунки, ніхто ж не знав…

— Отож-бо й воно, — сказав пикатий Атабай, син пикатого Камюла. — Якби говорили, то нічого тут поганого не було б. А ти, виходить, просто так хотів вислужитися. Ти хороший, а всі погані. Ну, що ж, будь хорошим, а ми будемо поганими.

— Чого це ви погані? — мимрив Муталіб, заточуючись, і йому противно було від цих слів, але ще дужчим був страх, він відчував, що Атабай готовий розчавити його, як комаху.

Муталіб подумав, що коли кинеться тікати, то не втече, а якщо вони доженуть його, то битимуть ще лютіше, тоді вони точно зімнуть його, як комаху. Ні, краще вже нехай б’ють тут, може, швидше вгамуються, а може, вони ще й передумають чи йому вдасться їх роздобрити. І Муталіб повторив з огидним тремтінням у голосі:

— Ви непогані, навіщо ж на себе наговорювати?

— Ні, ми погані, — сказав Атабай. — Ми погані, а ти хороший, тому ми тебе будемо бити.

— Може, ви хотіли подивитись ліхтарик? — хапався за соломинку Муталіб. — То, будь ласка, дивіться скільки вам захочеться, — він простягнув Атабаю срібного «качанчика». — Мені ж не шкода, можеш його навіть узяти посвітити, а завтра віддаси… Завтра… чи коли там… Мені не шкода.

— Вдавися ним! — сказав Атабай. — Куди нам, поганим, з таким ліхтариком ходити. Відберуть одразу. Ні, так нечесно…

І Муталіб зрозумів, що йому вже не допоможе ніщо.

— А втрьох на одного нападати — це чесно? — закричав він у пику Атабаю. — Чесно, га?

— Хлопці, заждіть, я сам. — Атабай відвів назад руку, показуючи тим двом, щоб вони не втручалися, а потім тією ж рукою з усього розмаху вдарив Муталіба під груди.

Йому відібрало подих, і потемніло в очах. Скоцюрбившись, Муталіб повалився на землю, і його ще раз ударили в те саме місце, під груди, вдарили вже ногою. Потім удари посипалися в боки, в обличчя, по ногах, він закричав, йому попустило подих, і нарешті Муталіб з подивом завважив, що йому вже зовсім не боляче, тільки чує глухі короткі удари, наче об мішок із тирсою; чого ж він, дурний, так боявся і принижувався перед пикатим Атабаєм, сином пикатого Камюла, коли це зовсім не боляче…

На ноги він звівся, коли вже темніло, і перше, що Муталіб подумав: це ж ті падлюки забрали ліхтарика, матінко ти моя, вони готові були вбити його за того ліхтарика, що ж це на світі діється? Здається, на ньому місця живого не лишилося, болить під грудьми, болять руки, ноги, солоно щемить у роті, і немає сил облизати пухлі розбиті губи. Одне око приплющене, під шкірою нижче нього набубнявів камінчик…

Спотикаючись, Муталіб рушив було у бік кишлаку, та раптом зупинився, не вірячи своїм очам: за кілька кроків од нього щось на землі срібно зблиснуло — ліхтарик! Він підійшов, нахилився, підняв його і все зрозумів. Розтрощене було скло, розбита лампочка з синьою крапелькою біля вусиків, погнутий рефлектор і весь срібний «качанчик» пом’ятий, видно, топтали і гамселили його ногами. І тільки тепер Муталіб заплакав, гірко заплакав уголос і так, плачучи і притискаючи до грудей понівеченого ліхтарика, пішов полем додому. За що ж вони били його, за що, коли навіть ліхтарика не взяли, не міг збагнути Муталіб, адже обізлилися так через ліхтарика, а от, бач, не взяли…

Йому схотілося пити, і Муталіб зупинився недалечко від баштана одноокого Єгяма, якраз із лівого боку, — зараз він візьме кавунчика, зовсім малесенького кавунця, аби лиш втамувати спрагу. Хитрощів тут багато не треба, і, пригнувшись лише для годиться, він забрів у баштан, забрів на майже обнесену вже половину, через те довелося походити, ступаючи широко, аби не зашпортатися в гудинні. Нарешті знайшов кавунця, нагнувся, і хтозна, як воно вийшло — чи то він так лунко дав кавунцеві щигля, чи й досі схлипував, не чуючи вже себе, але зненацька відчув на собі чиюсь тінь, підвів голову й побачив одноокого Єгяма. Дивно, він зовсім не злякався його, після того, що сталося, ніби вже й не спроможний був лякатися і тільки чекав, що скаже Єгям-ата, нехай лає, нехай б’є, гірше, як було, не буде. Проте Єгям-ата не лаяв, не бив, вражено дивився на Муталіба своїм єдиним гострим оком, похитуючи з боку на бік головою.

— Хто ж це так познущався з тебе, дитино?

— Були такі, — чомусь сердито відказав Муталіб.

— Ай-я-яй, тебе ж упізнати не можна. Це ти онук Алішера, Карієвого сина?

— Так, — здивувався Муталіб, що Єгям-ата його знає. — Впізнали.

— Тебе звуть Сахіб?

— Ні, Муталіб. Сахіб — то мій старший брат.

— Швидко ростуть Алішерові онуки, пошли Аллах йому здоров’я, — сказав одноокий Єгям. — Ходімо ж, я дам тобі кавуна. Я дам тобі великого кавуна з правої половини мого баштана, — загадково всміхнувся Єгям-ата одним оком.

— Пізно вже. Мене ждуть удома, — чомусь і досі сердито говорив Муталіб, наче Єгям-ата не догодив йому. Мабуть, він був лихий на весь світ.

— Вдома тебе, дитино, злякаються такого. Ходімо, тобі треба вмитися. А то матінка розрив серця дістане, хай всохне тому рука, хто підняв її на тебе, малого.

— Я не малий.

— Авжеж, мужчина. Тоді тим більше тобі треба вмитися, — сказав Єгям-ата, легенько взяв його за лікоть і повів до свого очеретяного дашка. — А це що в тебе за іграшка!

— Це не іграшка, це ліхтарик… був.

— Он як. Мабуть, за нього тебе й побили? Але ти молодець, не віддав. Справжній мужчина.

— Ні, вони самі його не взяли, — сказав Муталіб. — У тому-то й річ. Я не розумію, за що вони мене побили, коли не взяли цей ліхтарик. Тільки потрощили його. Чому вони так зробили, Єгям-ата?

— Хто — вони?

Муталіб мовчав.

— Не хочеш казати — не кажи, це теж гідність мужчини, і ти мені подобаєшся, — мовив одноокий Єгям. — Славний онук росте в Алішера, я радий. Але я не можу тобі нічого пояснити, якщо не знаю, як воно було.

— Не кажіть моїм, — попросив Муталіб.

— Та по тобі ж усе видно.

— Я скажу, що впав із Зміїних скель.

— Ох, дитино…

Єгям-ата привів його під очеретяний дашок, узяв чайника з теплою водою, біленьку ганчірочку і став обережно промивати Муталібові обличчя. Боліли губи, солоно щеміло в роті, шарпало під оком, але він терпів.

— От тепер інша річ, — сказав одноокий Єгям. — Тепер видно, що ти Муталіб, онук Алішера, Карієвого сина. А то ж не впізнати було, чи ти Сахіб, чи Атаназар, чи Бахтіяр. Тепер упізнає тебе матінка. Сідай ще випий зі мною чаю, і тобі стане краще.

Єгям-ата сів на своє улюблене сідальце, — під очеретяним дашком був дощаний піл, — підмостив під боки старенькі ватяні подушки і, поставивши перед собою чайничок та дві піали, показав Муталібові на місце перед собою. Муталіб примостився, склавши, як справжній мужчина, ноги навхрест, узяв піалу і став по крапельці сьорбати з неї неслухняними дерев’яними губами, з цікавістю розглядаючи прихисток одноокого Єгяма. По праву руку від нього Муталіб з подивом завважив рушницю, стареньку одноствольну рушницю, націлену цівкою на Муталіба, і йому стало мулько, потім і геть зробилося лячно, бо з дула насторожено дивилось на нього двоє дрібнесеньких оченят, дві чорні крапельки, а потім Муталіб засміявся, зрозумівши, що то миша, і Єгям-ата однооко здивувався його сміхові.

— До вас у дуло залізла миша, — пояснив Муталіб.

— Вона часто це робить, — сказав Єгям-ата. — Думає, що то нора, от і залазить, хитрунка. Хай живе.

Муталібові стало добре і затишно під цим очеретяним дашком, тільки ще мучила якась невиразна думка, якесь питання, що на нього він сам собі не міг відповісти, і тоді подумав, що нічого поганого в цьому не буде, якщо він розкаже одноокому Єгяму про свою біду, адже все можна розповісти, не називаючи тих трьох хлопців, не згадуючи навіть пикатого Атабая, і, дивлячись поверх піали в одне око Єгяма, він сказав: