Чорна Рада. 1663 - Сорока Юрій В.. Страница 10

Натомість Жеромський у свої листах до короля похвалявся, що втратив лише сорок жовнірів убитими, захопив дев'ять гармат і прапори. Серед трофеїв, які дістались полякам, як зазначає С. Соловйов, був образ Богородиці, який мав при собі воєвода Ордин–Нащокін і яким так дорожили і цар, і воєвода. У результаті невдалої битви Московське царство втратило міста Гродно, Могильов і навіть столицю князівства Литовського Вільно. У Вільно, як повідомляє Соловйов, був за воєводу стольник князь Данило Митецький, який мав під своїм проводом лише 78 солдатів. Сам король обложив Вільно і відправив до Митецького на переговори посольство у складі литовського канцлера Паца й підканцлера Нарушевича. Король вимагав здати місто, обіцяючи воєводі й усім ратним людям вільний вихід до московських кордонів. Зі зброєю, артилерією, знаменами, казною і всім маєтком. У відповідь на пропозицію короля Митецький відповідав, що здасть місто, якщо король дозволить йому розпродати весь хліб і сіль і дасть йому під пожитки три сотні возів. Король не погодився на розпродаж хліба і солі й обіцяв дати воєводі лише тридцять возів. Тоді Митецький оголосив, що він віддасть команду стояти до останнього: «что хотя все помрут, а города не сдадут». У відповідь на таку заяву король звелів своїм полководцям готуватися до штурму. Дізнавшись про це від перебіжчика, Митецький наказав приготувати 10 бочок пороху в своїй хаті, в підпіллі. Очевидно, він мав намір, покликавши до себе в хату польських рейментарів, нібито для підписання акту капітуляції, запалити порох і висадити їх у повітря.

Окрім цього епізоду, у якому російський історик намагався не так описати поразку війська, як героїзм царських слуг, значних здобутків московське військо у Литві не мало, навпаки — як і було сказано, зазнало ніщивної поразки. Тож цілком логічно, що долучатися до протистояння бунтівного лівобережного полковника з гетьманом Тетерею було зараз зовсім не в інтересах царя. З огляду на це, на полковника Поповича–Ходорковського, який так необдумано виступив проти гетьмана, чекала не надто радісна доля, і він, щоб уникнути помсти Павла Тетері, був змушений услід за Юрієм Хмельницьким постригтися в ченці.

Зауважмо, що духовна кар'єра колишнього полковника виявилася зовсім недовгою — вже напередодні Чорної ради обставини змінились на користь промосковської партії козацької старшини: Москва, попри негаразди у війні з Польщею, не збиралася випускати з рук Україну й ладна була будь–що–будь надавати військову допомогу. Як оповідає літопис, Попович–Ходорковський, пізнаючи, «які кривди чинять ляхи й жиди священикам і взагалі православним», скинув рясу і знову взяв до рук полковницький пернач. Він швидко відновив зв'язки з московським воєводою в Києві та пообіцяв схилити на свій бік козаків, а після того знову привести Правобережну Україну в підлеглість московському цареві. Отримавши від воєводи грамоту, Попович почав готувати повстання проти Павла Тетері. Для цього він насамперед зв'язався з Якимом Сомком і прибув на чолі війська до Паволочі.

Дії Поповича–Ходорковського в районі Паволочі наслідували акції подібних до Максима Кривоноса соратників Богдана Хмельницького: одразу після початку повстання він почав нищити польську шляхту, яка вкотре поверталася до своїх полишених правобережних маєтків. Поляки цілком справедливо сподівались на захист Павла Тетері від ворожих дій його полковників, тож криваві напади козаків Поповича були для них цілковитою несподіванкою. Крім того, знову ж таки повторюючи неодноразово випробувану схему козацьких бунтів, козаки Поповича вбивали євреїв і багатих міщан, яким судилося опинитися на шляху повстанців. Цей факт можна пояснити тим, що в заколоті брали участь найширші верстви простого люду, тобто черні, що, як і завжди, квиталася з багатіями за суцільну несправедливість. Як пише відомий історик В. Антонович, «зі всіх боків почав гуртуватися навколо Поповича «чорний народ». Він створював озброєні загони, які з Паволочі розходилися в усі кінці краю, грабували та вбивали купців й інших». Інакше кажучи, повстання, якого давно очікували низи, розгорялось подібно до вогнища з сухими дровами — спалахом.

Кілька місяців об'єднані сили Поповича–Ходорковського і Якима Сомка досить активно вели бойові дії на території Паволоцького полку й у цілому успішно для повстанців. Але дуже скоро на допомогу полякам, виконуючи наказ Павла Тетері, нагодилося правобережне козацтво — кілька тисяч вояків, які на чолі з гетьманом Тетерею присягали на вірність королю Яну Казимиру й Речі Посполитій. Спільними з поляками силами вони облягли в Паволочі Івана Поповича–Ходорковського разом із його не надто потужним загоном, який налічував на той час близько тисячі козаків. Перед Поповичем постала складна проблема. Він розумів, що, мавши значну перевагу в кількості, його противники не залишили йому жодних шансів на перемогу. Очевидно, в цю мить до бунтівного полковника прийшли посли гетьмана, якщо й не пропонуючи йому помилування, то принаймні гарантуючи зберегти йому життя в разі здачі в полон. Деталі достеменно не відомі, але засвідчено, що всього через кілька днів після початку облоги Паволочі Попович–Ходорковський, за його словами, не бажаючи бачити своє місто спустошеним, добровільно вийшов із нього на чолі п'ятнадцяти сотників і полкових старшин, після чого віддався до рук Павла Тетері. Решта повсталих теж склали зброю й оголосили, що віддають себе на милість переможця. У відповідь на таку заяву за наказом Тетері їх було роззброєно, у них відібрано коней і майно, урочисто побито киями й відпущено на волю. За словами літописця, «живих випустили, даруючи їм здоров'я».

Подальша доля полковника Івана Поповича–Ходорковського була сумною. Страчений 15 червня 1663 року за наказом гетьмана Павла Тетері, він зазнав перед смертю, як свідчить літопис, страшних катувань. В джерелах так описано його страту: «15 червня цього попа засуджено до такої смерті: спочатку розпеченою цеглою або каменем зітерти «гуменце», що й було вчинено (тут, очевидно, мається на увазі виголене місце на маківці голови. — Ю. С.); тоді Поповича віддали до рук ката, який його терзав. Гетьман Тетеря нікого не допускав до підсудного. Він наказав катові прикласти йому до ребер розпечене залізо, потім звелів і катові одійти. Взявши папір і чорнило, сам допитував: хто його підмовляв до повстання, чи, може, сам його задумав, і кого з полковників або сотників він міг би назвати як своїх співучасників. Кат кілька разів мучив свою жертву й після кожного разу відходив од нього, а Тетеря допитував у четверо очей і насамкінець звелів відтяти жертві руки й ноги, а тулуб кілька годин лежав на майдані, аж доки не спалили».

Отже, як бачимо, політичним противникам Павла Тетері не миналися безкарно виступи проти його політики — їх було карано за все найжорстокішим чином. Тож можемо лише уявити, як гетьман ставився до подій на Лівобережжі й того, що лівобережна старшина вперто не визнавала його зверхність.

Боротьба Золотаренка и Сомка

Поява на політичному обри Івана Брюховецького

Чорна рада, або Козацька рада в Ніжині 17–18 червня 1663 року

Як ми могли переконатись, читаючи попередні розділи, ситуація в Україні напередодні ради в Ніжині була далекою від стабільності. Натомість розкол між прихильною до короля й Речі Посполитої козацькою старшиною Правобережжя, з одного боку, й лояльними до Московського царства лівобережними полковниками, з іншого, ставав усе більшим. Усі ці події відбувалися ще за гетьманування Івана Виговського та Юрія Хмельницького, наближаючи Україну до загибелі. Однак саме Чорну раду, яка відбулась у Ніжині, історіографи звичайно вважають початком занепаду Гетьманщини в тому форматі, в якому її створив Богдан–Зиновій.

Слід зауважити, що обраний на Чорній раді лівобережний гетьман Іван Брюховецький не був першим гетьманом цієї частини України, який діяв незалежно від гетьмана Павла Тетері, і відкрито лобіював в Україні інтереси Московського царства. Спочатку таку роль на себе взяли уже згадувані нами ніжинський полковник Василь Золотаренко та переяславський полковник Яким Сомко. Останній, як ми пам'ятаємо, був обраний наказним гетьманом Лівобережної України ще під час Переяславської ради 1659 року. Виразну промосковську спрямованість двох вищезгаданих старшин не заперечує ніхто із сучасних істориків. Спірним видається лише питання: а чи потребувала Москва їхнього сліпого намагання покласти Україну до ніг московського царя? Мусимо зазначити: ставлення влади Московського царства до цих двох представників козацької старшини досі викликає суперечки дослідників історії в Росії, і от чому: на їхню думку, обрій відносин Московського царства й козацької старшини Лівобережжя напередодні Чорної ради не був безхмарним.