Чорна Рада. 1663 - Сорока Юрій В.. Страница 11

Серед російських істориків минулого і сучасності запанувала думка, що після подій кінця 1650–х і початку 1660–х років, а найперше — після Конотопської і Чуднівської битв, Україна стала для царського уряду такою собі валізою без ручки — і кинути не можна, і нести важко. За перші шість років після Переяславської ради 1654 року, засвідчують вони, в казну царя Олексія Михайловича не надійшло жодного карбованця з України. Усі без винятку податки й збори з населення залишалися в розпорядженні гетьмана або його полковників. У той же час утримання в українських містах залог царського війська вимагало досить великих витрат, що цілком і повністю (знову–таки на думку російських істориків) лягли на плечі московського уряду. І хоча багато хто з російських імперських істориків, які, до речі, мають у сучасній Росії цілу плеяду вірних послідовників, уважав таку ситуацію дивною, дії московського царизму мали логічний і послідовний характер. Ми можемо стверджувати, заперечуючи проти наукового лицемірства щодо цього питання: анексія цілого краю, та ще й такого багатого, як Україна, несла в майбутньому на порядок більші вигоди, аніж тодішні поточні витрати. Тож Сомко й Золотаренко, попри незгідливість, були потрібні Московському царству для лобіювання власних стратегічних інтересів в Україні. Але користь від них, як ми вже наголосили, була в перспективі. На той же час важкість узятої на себе ноші все більше обтяжувала політичну еліту Московського царства: згідно з найоптимістичнішими підрахунками, за час війни з Річчю Посполитою втрати Москви в живій силі убитими й полоненими склали не менше сімдесяти–вісімдесяти тисяч людей. До всього іншого, антимосковська спрямованість спочатку Виговського, а потім Хмельницького дозволила полякам на початку 1661 року перехопити ініціативу в ході бойових дій та перенести війну на територію Лівобережжя, де коронне військо повело наступ у напрямку Ніжина.

Така ситуація не дозволяла царському оточенню безоглядно довіритися лівобережним козакам, які переконували Москву в своїй вірності. Ні для кого в Кремлі не було секретом, що й Сомко, й Золотаренко мають родинні зв'язки з Юрієм Хмельницьким. Отже, якщо Виговський — до речі, теж родич Хмельницького — міг влаштувати на згубу московитам Конотопську битву, а Юрій Хмельницький приклав руку до катастрофи московських військ під Чудновом, то ні Сомкові, ні Золотаренкові в Москві не могли довіряти, а тим більше — покластись у здійсненні загарбницьких планів.

Тому, як твердить С. Соловйов, «щоб довідатися, в якому насправді стані перебувають справи в Малоросії, хто вірний, а хто ні, хто кому дядько і хто кому зять, і як ця спорідненість заважає вірності», ще 29 грудня 1660 року до Ніжина прибув стрілецький голова Іван Полтєв. Тоді він зустрівся з царським воєводою князем Семеном Шаховським, а також ніжинським полковником Василем Золотаренком. Після ознайомлення з місцевими справами Полтєв пише в своєму листі царю, що склав у цілому повне уявлення про реальний стан справ у краю, тож він має намір зібрати раду за участю Сомка, Золотаренка й значних козаків, що прилучилися до них. Ціль скликання такої ради була очевидною — Москва хотіла ініціювати обрання на Лівобережжі нового гетьмана, який, на противагу Юрію Хмельницькому, проводив би в Україні вигідну московському уряду політику. Але тоді плани царського емісара були порушені тим, що козацько–польське військо на чолі зі Стефаном Чарнецьким і Юрієм Хмельницьким, а також союзна їм татарська орда, спробували повернути собі контроль над важливим стратегічним пунктом, яким був Ніжин. Під час запеклих боїв, що тривали весь січень і лютий, Золотаренко, Сомко й царські воєводи змогли втриматися на Лівобережжі, й козацько–польсько–татарський корпус військ змушений був відступити. У Москві, де побоювалися, що після перемоги над військом Шереметева польські полководці не вдовольняться захопленням Лівобережжя й вдеруться в межі Московського царства, спочатку не могли зрозуміти, що змусило їх піти з Лівобережної України. Дехто в Кремлі навіть думав, що шведи знов зачали воювати проти Польщі. Проте все мало простіше пояснення: в скарбниці Речі Посполитої не стало коштів для виплати найманим жовнірам, які в зв'язку з цим відмовилися продовжувати бойові дії, а гетьман Хмельницький мав надто мало сил і військового хисту, щоб далі протистояти московським військам і лівобережним полкам самотужки. До кінця березня 1661 року на сторону Москви перейшли Полтавський, Прилуцький і Миргородський полки — лише Остер продовжував чинити опір. Поляків у Лівобережжі також практично не залишилося: усі були змушені переїхати на Правобережжя або до Польщі.

Хоча польська скарбниця спорожніла, але і фінансовий стан Московського царства був не найкращим. Грошей для війська, командированого в Україну, катастрофічно не вистачало. Цю ситуацію обтяжував той факт, що хоч на півдні війна тимчасово припинилась, та на кордонах із Литвою бойові дії були в повному розпалі. Тим часом почалися заворушення на Лівобережжі — тамтешня козацька старшина, уже не сподіваючись допомоги від московського війська, вирішила діяти на власний розсуд. У квітні 1661 року під Ніжином усе–таки відбулася рада, на якій частина козаків схилялась до того, щоб обрати гетьманом Якима Сомка, а інша частина виступала за Василя Золотаренка. Запорожці цього разу зберігали нейтралітет, зайнявши вичікувальну позицію. За результатами ради булава наказного гетьмана Лівобережжя й перейшла до Якима Сомка, який поспішив запевнити царя Олексія Михайловича у власній лояльності.

Хоч там як, але навіть попри скрутне становище в економіці та на фронті царська влада воліла скористатися шансом і захопити також і Правобережжя. Наприкінці червня в Переяслав було направлено чергового царського посланця Протасьєва, через якого Олексій Михайлович запропонував наказному гетьманові Якиму Сомку звернутися до племінника, Юрія Хмельницького, й переконати його повернутись у московське підданство, обіцяючи, що йому буде подаровано місто Гадяч, як раніше його батьку, а всі попередні «провини» йому пробачать. Сомко погодився на це, проте виконати царський наказ не встиг: у жовтні до Юрія Хмельницького прибув хан з татарами і гетьман знову пішов разом з ними за Дніпро, де й обложив Переяслав.

Саме в цей час, за свідченням історичних джерел, значно посилилась політична боротьба між Сомком і Золотаренком, адже ніхто не хотів поступатися правом на булаву гетьмана Лівобережної України. Окрім внутрішніх, так би мовити, закулісних інтриг, ця боротьба відбилася й у листуванні обох старшин з московським царем. Можна було б уважати ситуацію кумедною, якби не наслідки цієї міжкланової колотнечі для України в цілому. Та схоже, такими неосяжними речами, як українська держава, не переймався ані Сомко, ані Золотаренко. Спочатку лише вони вдвох писали один на одного доноси, але після облоги Переяслава скаргу царю на Сомка відправив і переяславський воєвода Чаадаєв. У своєму звіті він писав, що під час оборони Переяслава Сомко пиячив, великої активності у захисті фортеці не виявляв і навіть змовлявся з Хмельницьким, щоб з'єднатися з ханом проти московських воєвод. Одночасно такий собі Філімонов, ніжинський протопіп, а за сумісництвом — царський резидент, докладав до Москви, що Сомко й Золотаренко змагаються один з одним і, на його думку, на посаді гетьмана не можна затверджувати жодного з них, інакше станеться бунт.

На фоні цих подій навіть у Москві не знали, що робити: бояри й цар просто не могли зрозуміти, кому йняти віру. Дивно, але царські чинодрали настільки заплутались у політичній ситуації в Україні, що перестали вірити й власним воєводам, посадженим в українських містах. На думку Олексія Михайловича, їхня оцінка того або іншого козацького лідера не могла бути об'єктивною як через власні вподобання, так і тому, що вони були людьми прийшлими, тож тонкощів взаємин в козацькому середовищі до кінця не могли осягнути. Не міг цар довірятися й Філімонову, представникові духовенства: він добре пам'ятав випадок із київським митрополитом Діонисієм Балабаном, який несподівано для Московського патріархату почав відстоювати незалежність Української православної церкви й відкрито підтримав Виговського в боротьбі проти Московського царства. Тоді в Москві швидко відсторонили Балабана від Київської митрополії, але вибрати нового, прихильного до Москви митрополита так і не змогли.