Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич. Страница 23

- Жінки ще ніколи, смію тебе запевнити, не привертали моєї уваги і...

- На жаль, - перебила вона з викликом.

- На жаль чи на щастя - невідомо. Але я хочу наголосити, що ми обоє опинилися в трагічній ситуації, а поводимося, ніби чужі, наче між нами проліг кордон, демаркаційна лінія. От що я мав на увазі. А боротися за виживання мусимо спільно, допомагаючи, підтримуючи і розуміючи одне одного. Принаймні я хочу, щоб на цій планеті ми не тріпали одне одному нервів і жили, як товариші по нещастю. Тільки товариші, - підкреслив Адам.

- Все... все залежить від тебе, - сказала вона і по хвилі додала в’яло і нудно: - А розпочинати безнадійну боротьбу за виживання я не збираюся. Бо не бачу в ній сенсу.

- Ти сказала, що все залежить від мене. А коли так, то тобі доведеться боротися за виживання.

Губи її затремтіли.

- Чоловік наді мною не міг узяти верх, а ти...

- Я просто змушу тебе жити! Чуєш, змушу! Бо перед Землею за тебе відповідаю я. І тільки я! Коли з тобою щось станеться, я не зможу глянути людям у вічі. Скажуть, сам врятувався, а її... прекрасну представницю прекрасної статі не зумів уберегти.

- Ах, ти боїшся за своє сумління?.. Хочеш, щоб воно в тебе було чистісіньким?

- Не тільки заради цього.

- Іще заради загального людського гуманізму?

- Ні, я хочу, щоб така жінка, як ти, повернулася колись на Землю і була щасливою, продовжувала рід людський.

- Яка це... така?

- Ну, гарна. Єва зле гмикнула:

- Що я гарна, треба було звертати увагу раніше. А тепер ми нікому не потрібні: ні ти, ні я. Чи гарні ми, чи ні - однаково. Для долі. А наші долі, мабуть, нещасливі, й еволюція нас просто викинула із свого ряду, як баласт.

Що вона мала на увазі під словом “раніше”? Невже... Тоді чекала від нього якогось кроку, слова? Чекала, чекала і - не дочекалася.

“А втім, - подумки махнув він рукою, - усе це тепер і справді не має значення”. На Леонії перед ним постала інша Єва, яку Адам не міг збагнути, - вередлива, криклива, нестримана, якась душевно спустошена. Космос вплинув на неї негативно, а катастрофа й зовсім надломила. І ця, теперішня, Єва зовсім йому не подобалась, була йому незрозумілою, викликала в ньому внутрішній протест.

Довгими безсонними ночами, коли вони обоє не спали, але вдавали, що сплять, Адам думав про неї: як у теперішній Єві розбудити ту, яку він колись знав? Як розбудити у ній потяг до життя?

Якось Єва сказала йому:

- Хоч би ти, Адаме, захворів на Леонії, чи що. Лікувала б тебе, і то було б цікавіше.

- Ні, Єво, тепер уже я мушу тебе лікувати, - твердо і без тіні іронії відповів Адам. - Я вдячний тобі за те, що ти колись врятувала мене, і я не забуду твоєї уваги. Як не забуду тебе такою, якою ти була тоді!

Єва нараз кинулася до нього, і в її очах ніби ожили, спалахнули дві іскорки. На мить, на одну лиш мить, вона здалася йому такою, якою Адам знав її колись і пам’ятав.

- Це правда, Адаме, правда? - перепитала, і в голосі почулися щебетливі нотки колишньої Єви. - Чи ти говориш мені це для підняття духу?

- Правда. Таку, яка ти тоді була, я пам’ятаю. Бо таких жінок більше немає. А ось ту, яка ти сьогодні є, мушу рятувати.

Очі її враз згасли, і вся вона стала в’ялою, наче сонною.

- Що ж, коли тобі нічого робити, рятуй. Тільки кому це і для чого потрібно?..

Так і потяглися, повільно й одноманітно, дні їхнього співжиття у печері, сиріч на віллі “Кам’яні пенати” на березі безіменного моря чужої планети.

Сходило і заходило сонце Толіман із своїм малим супутником, шумів морський прибій, та в скелях жалібно, наче скаржачись на долю, кричали чайки, і над морем реготали мартини.

Дні змінювалися ночами, ночі - днями.

Удень завжди дув морський бриз, уночі - береговий.

Вранці та ввечері на морі наставало незначне затишшя, доки мінявся напрямок бризових вітрів.

Було сухо й гаряче, небо завжди безхмарне, на дощ - ані знаку. І їм починало здаватися, що дощів на цій планеті взагалі не буває. Як не буває ні вітрів, ні гроз, ні громів, ні блискавок, ні просто хмарного неба. Над північними горами вранці іноді з’являлися білі громаддя хмар, але до обіду й вони зникали, так і не наважившись посунути на Великі Рівнини. А може, то були й не хмари, а вранішні тумани?

Адам щодня пірнав за мідіями (“Пішов на плантацію”, - казав він у таких випадках), у скелях збирав чаїні яйця, зрідка добував одну-дві рибини - у гирлі річки наколював гострою палицею, яку він урочисто називав списом.

Бухта забезпечувала їх кокосовими горіхами.

Мідії, яйця та рибу Адам запікав у глині, на друге були незмінні кокосові горіхи. Воду для пиття приносив із річки в стулках черепашок.

Та одноманітну їжу можна ще було якось терпіти. А ось стосунки на віллі “Кам’яні пенати” були гнітючими.

Єва мовчала днями і не виходила з печери. Чи не все одно? - говорив її постійно зажурений вигляд. Що там, що тут - в’язниця. Без мурів, без сторожі, але в’язниця. Печера, бухта, шмат моря, шмат степу, та ще далина для очей - ось у цьому колі й мусила крутитися, як звір на ланцюгу. Та ще безлюдна пустка і безнадія. Така глуха безнадія, що ні просвіту!

Тільки з настанням ночі, як починав дути береговий бриз, вона іноді виходила з печери, сідала на камінь біля входу, зітхала, слухала ритмічний шум прибою або дивилася на зорі, що рясно висипали на чужому небі планети-в’язниці.

Адам теж виходив, бо не спалося, тихо сідав поруч неї на камені, що зберігав ще денне тепло, і вони мовчали, бувало, й до ранку. І хоча мовчання завжди гнітюче впливало на Адама, бо по натурі він був товариським, теперішньому мовчанню навіть радів - постійна дратівливість Єви почала його стомлювати. Години ж мовчання були відпочинком для душі.

Так і сиділи вони, близькі й далекі, слухаючи глухе зітхання моря, і дивилися на шосту зірку Кассіопеї. Тільки вночі можна було побачити рідне Сонце, бодай і в зменшеному вигляді, бодай і холодне, від якого ні світла, ні тепла. Але то було рідне Сонце, а вони були людьми системи Сонця і тому раділи хоч з такого, у вигляді яскравої зірки.

Іноді їм починало здаватися, що трохи нижче шостої зірки Кассіопеї бачать маленьку крихітну світлу цяточку - якісь там кванти світла, але ж то Земля. Принаймні Єва була впевнена, що бачить Землю в небі чужої планети, ту Землю, із якою вона розлучилася сім літ тому і повернутися на яку вже й не мріяла, бо всьому є межа, навіть мріям.

Адам, як уже було сказано, добре знав, що побачити звідси третю планету далекої Сонячної системи немислимо, але... Але під впливом Єви теж іноді починав вірити, що нижче шостої зірки Кассіопеї ледве-ледве видніється світла крапка. І так тоді гарно ставало на душі, так затишно й хороше, що не хотілося руйнувати ту щасливу ілюзію.

- Сонечку, - простягала Єва руки вгору, - ти ж наше рідне Сонце-Сонечко, а ми твої діти! Чому не прийдеш нам на поміч, чому не забереш нас із чужої планети? Сонце-Сонечку, у тебе таке ласкаве і ніжне проміння, ти зігріваєш усе живе на Землі, зігрій і нас. Адже нас тут небагато, лише двоє. Ти ж виростило нас, випестувало в своєму промінні, чому ж нас полишило?

Холодно сяяла шоста зірка в сузір’ї Кассіопеї, не поспішало на допомогу її рятівне проміння. А може, й спішило, так не змогло пробитися крізь морок Космосу, згасло в його безмежних глибинах, розсіялось, загубилося, не дійшовши до дітей на чужій планеті, в чужому сузір’ї.

Коли ж Єва згадувала про рідну Землю, настрій її кращав, на якусь годину-другу вона ставала безжурною, сміялась і навіть поривалася щось наспівувати. Й Адам, аби не псувати їй ті світлі хвилини, заходжувався сміливо фантазувати вголос, що “іноді, внаслідок якихось особливих, науці ще не відомих, космічних причин чи своєрідної рефракції, Земля буває видима і в небі Леонії”. Навіть посилався на якісь досить відомі на Землі (а насправді міфічні) праці авторитетних фізиків та астрономів. І цитував сторінку, на якій буцімто було написано, що зрідка Землю видно в сузір’ї Кассіопеї, тобто в небі Леонії.