Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич. Страница 42

“А я не вмію бути ласкавою! - заявляє вона, навіть пишаючись собою. - Ніжні слова мені завжди важко давалися, дбати про чоловіка, як це роблять інші, стежити за його настроєм, посміхатися, причепурюватись до його приходу - все це я вважаю смішним. З якої речі?”

“У вашій розповіді прихована й відповідь. Усе, що ви не можете, не хочете чи вважаєте за непотрібне, якраз і руйнує сім’ю, є причиною того, що між вами і чоловіком уже згасла любов”.

Єві стає жаль - така розумна жінка, а з таким фанатизмом, уперто й сліпо руйнує те, що раніше створювала, - щастя. А виною цьому (і це вже Єві стає ясно) будні. Одноманітні, сірі будні: робота - квартира, квартира - робота. І на роботі, і в квартирі все є: техніка, смачні обіди, чистота, затишок. А відчуженість зростає.

“У вас відчувається дефіцит тепла, - делікатно натякає Єва, а сама тим часом думає, що цей же дефіцит тепла спостерігається і в їхніх з Русланом стосунках. - Так, у вас дефіцит тепла, радощів. Ви самі ж говорите, що не вмієте бути лагідною, ніжною. (“Руслан теж говорить, що всі оті зітхання - то телячі ніжності і вони в раціональному віці ні до чого. Головне - діло, якому служиш”). Чоловік приходить додому не тільки заради смачної їжі, а й за посмішкою, за теплом близької людини. (“Дивно, але Руслан теж запевняє, що й він відчуває дефіцит тепла. І чого ще йому не вистачає?”).

Невидима співбесідниця, стримуючи подих, уважно слухає. Іноді щось поривається сказати, але сама себе зупиняє. Це вже добре.

“А немає посмішки на обличчі дружини, немає таких необхідних слів, як “дорогий”, “любимий”, - немає і спільності взаєморозуміння, ласки. Адже вам, очевидно, байдуже: веселий він сьогодні чи засмучений? І чоловік замикається у собі, його настрій тьмяніє, зникає готовність радіти. Оце і є будні. Щоденна дієта позитивних емоцій, які гасять почуття”.

“Те ж саме у нас з Русланом, - подумала Єва. - А чому, власне, це я повинна до нього посміхатися, догоджати йому? У мене теж свої клопоти, свої думки, плюс чимала завантаженість на роботі. Та ще й громадські консультації по чужому щастю. І взагалі... З роботи він приходить заклопотаний, щось буркне й одразу ж іде в кабінет, займається своїми безкінечними підрахунками орбіт на міні-комп’ютері... “Хоч би іноді на мене звернув увагу, - якось дорікнула вона чоловікові. - Чи тобі орбіти зірок та планет дорожчі й ближчі?” Він здивувався: “А чому на тебе звертати увагу? Ти ж моя дружина...” - “Ну, спасибі, втішив, обрадував! - відрізала Єва. - Коли я дружина, то повинна перетворитися на хатню робітницю? Але ж я не хочу бути Прісею!”

“Я не хочу ні вас звинувачувати, ні робити вашого чоловіка страждальцем. З його боку теж готовність “споживати”, а не віддавати самому, чекати незвичайного свята, створеного кимось, а не бажання творити його, не заслуговує на підтримку”.

“Ну, знаєте, - енергійно заявила абонентка. - Немає коли творити те свято. Та й для чого? Відносини у сім’ї, як я вважаю, повинні бути простими і спокійними, без різних там... наївних сентиментів. Ми ж з ним не кавалер і дівчина, - вона помовчала й закінчила з образою у голосі: - А йому, бачте, захотілося свята! І взагалі, що таке любов в одружених?..”

Знадвору донісся моторошний регіт.

Єва здригнулась, наче пробудившись зі сну.

- Що то?.. - запитала стривожено, прислухаючись до розкотистого і неприємного реготу.

- Мартин.

- Налякав, - Єва полегшено перевела подих. - І вночі товчеться. У кого він навчився реготати, коли тут немає людей?

- То в нього такий голос і стиль крику.

- Спасибі, просвітив.

Єва поставила лікті на коліна, сперлась підборіддям на долоні і, дивлячись у вогонь, замислилась... Стривай, що ж вона тоді відповіла тій жінці на запитання про любов? Що ж усе-таки любов у зрілому віці?..

“Потяг однієї людини до іншої - це ще не любов, якщо немає чогось вищого, значнішого, суттєвішого. Перші роки подружнього життя рятує фізична близькість. А далі? Інерція буднів - жахлива річ. Любов виявляється у прагненні відчути радість, від свіч єну од радості коханого. Адже формула любові проста: якщо мені добре від того, що тобі добре, а я хочу, щоб тобі було ще краще й дію з цією метою, то я тебе кохаю... Здається, ще Стендаль говорив про “кристалізацію” любові. А народжується вона поступово, проходячи декілька фаз (захоплення, сподівання, насолода, сумнів і так далі). Найвищим етапом любові є стадія кристалізації - термін Стендаля. Це “особлива діяльність розуму, який з усього, з чим він стикається, одбирає (вишукує) відкриття, що коханий предмет володіє повними досконалостями”. Простіше, уява людини, яка кохає, може перетворити жінку, іноді звичайну, буденну, в незвичайну”.

“А якщо, приміром, у мене немає талану до любові? - швидко запитує співбесідниця. - Не всі ж можуть сказати: я люблю тебе”.

“Але здатність до кохання не є вродженою. Ця здатність може рости, розвиватися, а може й зачахнути... Якщо людина виступає джерелом радощів, то ця людина завжди приємна. Або ще точніше: мистецтво любові є мистецтвом приносити радість”.

“Це, мабуть, треба записати”, - пожвавилася жінка.

Вона записує, а Єва тим часом з сумом думає:

“А чому я від Руслана ніколи не відчуваю радощів?.. Завжди він зайнятий, по-діловому зосереджений, щось вирішує, щось пише. Не квартира, а філіал обсерваторії. Навіть за столом, як снідаємо, втупиться у газету, і тільки його лисе тім’я видно...”

А вона приносить чоловікові радощі, розбудила в ньому інтерес до чогось? За консультаціями про чуже щастя ніколи подумати і про власне. Відчергує, повернеться додому, буркне щось на зразок: “Ну як там?” І по всьому спілкуванню.

Думаючи про це, Єва починає говорити вголос, мовби про співбесідницю й забула. Наче ділиться думками сама з собою:

“Ніщо не минає безслідно: ні радощі, ні страждання, які ми завдаємо один одному. Всі протиріччя, тобто скандали, непорозуміння, сутички, грубість, тільки збільшують “фонд страждання”. Потім з’являються невдячність, ворожість, байдужість”.

“На жаль”, - почулося гірке зітхання у трубці.

“Але радість, яку приносимо близькій людині, теж не зникає, вона зберігається і працює на зміцнення любові. Ось чому мистецтво любити - це мистецтво накопичення радощів у людських стосунках. Так поступово створюється світ інтимних радощів, і він зміцнює, оновлює, збагачує любов”.

“Але ж ми з чоловіком не...”

“Ви хочете сказати: минула пора обіймів, поцілунків, радісних зустрічей, хвилювань, відкриттів?.. А настав, мовляв, час буднів та роботи. Сім’я, мовляв, є, діти ростуть, що ще треба?”

“Саме це я і хотіла сказати”.

“Жаль... Підтримувати нормальну температуру любові потрібно і в подружньому житті! Ділові робочі будні мають бути на службі, але не вдома. В сім’ї необхідне свято, і не просто свято, а свято любові. І як іноді для цього небагато треба - щира посмішка, довірливий погляд, теплота в очах, зичливе слово... Прихід цього свята залежить тільки від вас...”

Розмова триває і триває.

Нові дзвінки, нові скарги, нові поради.

Єва охоче і багато дає порад, а сама думає:

“А я вірю, що так просто і легко створювати й підтримувати щоденне свято любові в сірих буднях? І чому я не годна створити це свято у власній сім’ї? Невже теорія - то одне, а практика - то зовсім інше?..”

Знову дзвінок.

- Алло, “Служба сім’ї”? - цього разу чоловічий голос- Прошу вас... порятуйте. Розпадається сім’я. Точніше, ось-ось розпадеться. Я кохаю свою дружину, але вона чомусь звинувачує мене, що я їй мало приділяю уваги, тепла, душевної щедрості і так далі.

- Щоб тебе дощ намочив, Руслане! - сміється Єва. - Слава богу, нарешті згадав, що і в тебе є дружина. Звідки дзвониш?

- Із роботи, з обсерваторії. А за дощ - спасибі. З великим задоволенням побігав би під теплим літнім дощиком. Жаль, що на Марсі це нездійсненно.