Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич. Страница 43

- В оздоровчому комплексі, як ти знаєш, є озеро, і там, за бажанням, іде дощ.

- Не дощ, а банальний душ! І взагалі, мені вже набридла імітація. Все імітація, імітація... Сонце, зміна дня і ночі, штучне повітря, імітація земних краєвидів, дощу, лісів, полів, гір, імітація...

- ...любові, - зауважує Єва не без докору. - Ти весь час імітуєш, що мене кохаєш. А мені, як і тобі, вже достоту набридла імітація. Хочеться справжніх, непідробних почуттів.

- Ну, знаєш! Ти чужим даєш поради, як зміцнювати сім’ї, як дарувати тепло, як дбати про щастя, що таке мистецтво любові, а сама... Теж мені, консультант по щастю! Ти хоч уявляєш, що воно за штука така - щастя! Тільки не теоретично, а практично.

- Ні.

- А другим легко даєш поради.

- Не так легко, як ти гадаєш, давати іншим поради, бо в самої - ні сім’ї, ні любові, а просто... банальне співіснування під одним дахом.

- Всі ми у Марса під ковпаком.

- Це не виправдання свого духовного збайдужіння.

- Тобі просто так здається! - уже сердиться Руслан. - І взагалі, чого тобі треба? Хіба ми молодята, щоб бігати на побачення?.. Життя повинне бути діловим! Ми живемо для того, щоб служити справі, яку обрали.

- Вибач, але я... стомилася. Та й телефон службовий, його не можна довго займати особистими розмовами. - Помовчала, ніби збираючись з духом: -Ти коли сьогодні прийдеш?

- Сьогодні?.. - він на мить замислився. - Прийду, мабуть, завтра. Хочу ще раз перевірити деякі експерименти. Та й об’єкт, за яким я веду спостереження, почав вести себе підозріло. Боюся щось проґавити.

- Але ж це ти говорив мені щодня.

- А в мене робота теж... щодня.

- їв тебе не болять очі від безкінечного спостереження? Пожалій хоч себе, як не когось іншого.

- У мене надто мало часу, щоб вони встигли заболіти. У добі лише двадцять чотири години, а я починаю стомлюватися після цього часу.

- І знову я буду ввечері сама?

- Попрацюй над своїми статтями. Їх у тебе чимало, і всі незавершені.

- Але ж не тільки роботою живе людина.

- Я не розумію, чого тобі треба?

- Набридли будні. Хочу свята. Свята любові! Я всім повторюю: мистецтво любити - це мистецтво приносити радість. Тільки до тебе це не доходить.

- Знову ти за своє?

Єва кладе трубку і довго сидить непорушно, обхопивши голову.

Треба було б провести аутотренінг та зняти з себе стрес, але... Не хочеться. Нічого не хочеться. Прокляті будні! Як вони засмоктують! Мов драговина... Все у них з Русланом гарно - хороший він, правильний (може, аж надто, як обчислювальна машина), а радощів немає. Немає тепла, дружби, немає всього того, що об’єднує чоловіка з жінкою в одну сім’ю, в одну духовну спільність...

Дзвінок.

Спалахує лампочка: мікрофон увімкнено.

Зітхнувши, Єва ледве переборює відчай (“З ким би порадитись про свою біду? Хто мені допоможе, хто проконсультує?”) і говорить інтимно-заспокійливим голосом:

“Служба сім’ї” слухає. Говоріть, будь ласка, ми готові прийти вам на допомогу...”

- Два роки щоп’ятниці я давала іншим поради, а хто порадить мені хоч раз? Хоч один-єдиний раз?.. - Єва дивилась на Адама замислено, і в її очах танцювали відблиски багаття. - А я хочу бути щасливою. Уявляєш? Щасливою! Навіть на безлюдній планеті. Навіть у цій печері.

- Можливо, від твого щастя якісь крихти перепадуть і мені, - напівжартома відповів Адам.

- А можливо... ми будемо вдвох щасливі. - І засміялась якимось незнайомим досі грудним сміхом. - Мені здається, Адаме, що ми приречені... На щастя!

Адам лиш замахав рукою - пальця обпік, підкладаючи дрова в багаття.

Єва дивилась на Адама і думала: можливо, він і є її щастя? Всюди вона його шукала, на Землі, на Місяці, на Марсі, а знайшла ось тут, на безлюдній планеті, в печері, на Леонії. І почервоніла, квапливо зауваживши:

- Але ти, дорогий мій товаришу по нещастю, не сприймай мої слова всерйоз. Я... велика жартівниця. Люблю іноді покепкувати з чоловіків. Якось пожартувала з одним, що можу в нього закохатися. Так він, от смішно, цілий рік бігав за мною та все чекав, коли ж я в нього закохаюсь.

- Ти все вигадуєш, Єво, - спокійно зауважив Адам. - Не було у тебе таких жартів. Ти просто не знаєш... де сховатися.

- Спробуй на цій планеті від тебе сховатися! І чи варто ховатися?

Адам подумав: “Правду Єва каже: ми приречені на щастя”.

- До речі, про щастя, - сказав уголос. - У мого прапрадіда-коваля, про якого я вже згадував, була улюблена поговірка: кожен сам коваль свого щастя.

- Твій прапрадід часом не працював консультантом у “Службі сім’ї”?

- Йому не було коли давати поради, бо він усе життя кував залізо, доки воно було гарячим.

Єва замислено повторила:

- Кожен сам коваль свого щастя. - І, задивившись в Адамові очі, побачила в них полиски вогню, кузню, коваля, що кував і кував щастя...

Після тих розмов біля “домашнього вогнища” вони відчули, що стали ближчими одне одному, що міцні й важкі пута, які їх до того зв’язували, спали ніби самі собою.

Обом стало вільніше, радісніше, легше.

І вони, вже не криючись од себе, поглядали одне на одного закохано і дарували одне одному стільки щирих посмішок. Але ще не наступив той час, коли можна було ламати останню перепону. Й обоє відчували, що та остання перепона ось-ось впаде і вони зроблять останній крок навстріч одне одному. Й обоє боялися того вирішального кроку.

Тим часом кінчався жовтень (за земним календарем), а дощу все не було. В білястому, неначе вилинялому, небі - ані хмаринки.

Ночі зоряні, чисті, майже ясні.

І прохолодні.

Адам з Свою іноді до півночі засиджувалися перед печерою, насолоджуючись прохолодою. За ніч повітря трохи охолоджувалось, і в низинах, над річкою, з’являлися тумани. Вранці вони піднімалися, й починало здаватися, що ось-ось з’являться хмари, але сходило з-за хребта подвійне Сонце, тумани розсіювались, і знову небо ставало безхмарним.

Кожного вечора на трави випадала роса, земляни знали, що й завтра буде суха, гаряча погода. Заходило сонце чисто - від жовтого кольору біля горизонту до золотисто-рожевого, потім зеленого. А зелені зорі - на теплу погоду.

Днями у небі стояла мла - суха і гаряча.

Щоправда, допомагав морський бриз: вітер постійно дув з моря на сушу, але під вечір затихав і починав дути береговий бриз - із суші на море. Це був задушливий вітер, що висушував горло й легені. Тільки опівночі, коли нарешті охолоджувалось повітря й з’являлися тумани, можна було легше дихати.

Єва чекала дощів, виглядала щодня, але їх не було. З того першого дня, відколи вони опинились на цій планеті, не випав жоден дощ.

Адам же не звертав уваги на спеку. З ранку й до вечора був зайнятий справами: спорудив з каміння нову плавильну піч, потужнішу за першу, неподалік викопав велику яму для випалювання деревного вугілля. Згодом таки став випалювати деревне вугілля і складати його про запас. Із задніх лап нічного гостя зшив міхи для подачі кисню в піч, бо очеретиною із глиняним соплом не надмеш багато.

Коли, натомившись, Адам засинав, Єва навшпиньки підходила до нього, сідала на край виступу і сиділа так годинами. Іноді обережно торкалася його злегка припухлих губ, поправляла пасемце волосся, що спадало на очі, і посміхалася сама до себе. “Я приречена на щастя! - шепотіла. - Приречена, приречена, приречена...” Але досить було Адамові ворухнутись, як вона злякано пташкою спурхувала й утікала на своє місце.

Вдень Єва ходила за Адамом і скаржилась:

- Невже на цій планеті немає дощів? То для чого ж тоді тут небо? Просто жах! Планета без дощів. Хоч би раз дощик залопотів - і то б легше стало, - і смикала Адама за рукав. - Придумай що-небудь!

- Потерпи. Скоро будуть дощі.

І справді, в кінці жовтня на північному заході з’явилися перші хмари, легкі, рідкі, швидко згущуючись. Удень вони зникали, а вранці знову з’являлися. Сонце із супутником тепер уже сідало за хмари, видно було тільки промені, що били вгору. Вітер то затихав, то набирав силу, особливо під вечір. Ночами вже зникли тумани, звечора не було роси.