Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич. Страница 55

Задумалась, спохмурніла, а тоді, зненацька розмахнувшись, кинула ті коштовні мінерали у високу траву.

- Хай усі знають, як я запросто розкидаю коштовне каміння! Ах, яка я багата! Ціла планета належить мені. Подумати тільки: не цариця, не королева, лише кандидат наук, а мені належить ціла планета з такими коштовними мінералами. Ось тільки підданих немає.

- А я?

- З одним підданим царства не збудуєш.

- Чому б і не спробувати?

- Та вже ж пробуємо. Побачимо, що з цього вийде.

Відпочивши в холодку, рушили далі й невдовзі вийшли на той хребет, з якого вони бачили Чорний привид.

- Ходімо встановлювати контакт, - весело сказала Єва.

Піднялися на гребінь. Першим зійшов Адам, і невдовзі на гребені протилежного хребта - сонце вже світило їм у спини - в тумані з’явився давній знайомий - Чорний привид.

- Привіт, друже! - махнув йому Адам рукою. Чорний привид відповів помахом. - Це я, Адам. Немає людей на цій планеті, то хоч ти стань нам другом, безтілесний привиде!

І ледве біля Адама стала Єва, як по той бік поруч із Чорним привидом з’явилася ще одна фігура - жіноча. Теж у чорному.

- От нас уже й четверо на цій планеті. Як усе просто! Зійшли ми на хребет - і нас уже стало четверо. Правда, ті двоє мовчуни, але все одно вони схожі на людей.

Привиди були дуже схожими на людей, тільки не видно було їхніх облич.

- А їх оживити можна? - раптом запитала Єва.

- Треба їх матеріалізувати, і вони оживуть.

- Коли б тіні матеріалізувалися, то ми б з тобою вже й не протиснулися на цій планеті з-за Адамів та Єв. Але то були б копії, а не оригінали.

- Оригіналів, дорога моя, і серед живих людей небагато. А все копії, копії, копії... Ніби ж людина живе, трудиться, над чимось навіть замислюється, а придивишся - копія.

- А може, й ми з тобою чиїсь копії?

- Не думаю.

- Чому?

- Копії не захотіли б летіти з Землі - затишної та обжитої - у невідомі зоряні світи, не знаючи, що їх там чекає. Копії бережуть себе, обростають речами в комфортабельних квартирах чи жирком на роботі. А летіти в зоряні світи за тридев’ять земель, ризикувати собою і своїм благополуччям їм ні до чого. Ризикувати можуть тільки оригінали. На них Земля тримається. А копії... Особливо їх багато в літературі, тут для них роздолля, рай земний, як казали колись у давнину на Землі. Самі в душі копії, вони копіюють твори із неймовірною легкістю. І видають ті копії під виглядом оригіналів. Але копія є копією, як її не маскуй. А оригінали видаються рідко, не щороку, як не щороку можна написати справжні твори. А поки що йде гра в копії. Але я вірю, що на Землі настане такий час, коли люди-копії нарешті переведуться, а залишаться тільки оригінали. Ось тоді гомо сапіенс відразу підніметься на вищий щабель.

- Яку зливу асоціацій викликали у тебе ці привиди, - здивувалася Єва. - А якщо трапиться так, що зникнуть оригінали, а на Землі лишаться тільки копії?

- Тоді... прогрес зупиниться. Піде деградація. Ось чому копії завжди заздрять оригіналам і за певних соціальних умов стають дуже небезпечними. Ти історію людства добре знаєш - скільки таких періодів було, коли владу захоплювали копії і що вони тоді чинили. Хто змусив отруїтися у Давній Греції мудреця Сократа? Копії! Вони не могли стати такими оригіналами, як-от Сократ, а тому знищили мудреця. А хто спалив Джордано Бруно на багатті? Копії! Людські копії або копії у вигляді людей. Хто переслідував Галі лея? Теж копії. Копії стріляли в Пушкіна і Лєрмонтова, переслідували Шевченка й Овідія, виганяючи їх подалі від людей, на край світу. А хто убив Гарсіа Лорку? Теж копії із фашистськими свастиками, копії, що захопили владу і які терпіти не могли оригінальних людей, котрі не підкорялися їм, копіям, біля державного кормила. Хто відрубав голову Улугбеку? Копії! Копії! Вони знищують оригіналів, щоб їх ні з ким було порівняти і щоб ніхто не знав, що вони всього лише копії.

Так вони довго гомоніли, стоячи на гребені хребта, освітлені вже призахідним сонцем. Щоправда, говорив Адам, а Єва слухала. Він жестикулював руками, і його безтілесний двійник, його копія на протилежному хребті, теж жестикулювала і копіювала Адамові рухи. І це було як наочний приклад до Адамової промови про копії.

Вечорами Адам м’яв шкури.

Гора вим’ятих шкур росла й росла.

Єва посміювалась, киваючи на ту гору.

- Ти гадаєш, я народжу тобі відразу десятеро дітей?

- Пелюшки, Євочко, завжди знадобляться.

Адам м’яв шкури, й одноманітні рухи, як не дивно, заспокоювали його.

З кожним тижнем вагітність давалася Єві все важче і важче. На виду змінилася, обличчя загострилося, на ньому з’явилися коричневі плями, під очима постійні синці. До всього ж вона стала коверзливою, як ніколи.

Та найгірше було з їжею.

Попрохає вона, приміром, фазана, Адам добуде, запече його в багатті й ніжне, паруюче м’ясо подасть до столу, себто на камінь, що править їм за обідній стіл.

- Що це? - підозріло принюхується до м’яса Єва.

- Фазан, якого ти замовляла.

- Я замовляла фазана? - дивується вона. - Це тобі просто здалося. Фазана я терпіти не можу.

- А що б ти хотіла, моя дорога, з птиці чи з риби?

- Ну... хоча б... - Єва напружено думає. - Хоча б мідій!.. Я вже так давно не їла мідій!

Не кажучи й слова і не витрачаючи й хвилини часу, Адам виходить з печери, спускається в бухту, роздягається і запливає за прибій. Раз по раз пірнаючи, віддирає од підводного каміння десятків зо два мідій, приносить їх до печери, пече у багатті, і по якомусь часі ніжне оранжене м’ясо вже лежить у бронзовій мисці, розносячи апетитні запахи.

- Євочко!.. Твоє замовлення виконано, перед тобою найкращі мідії Леонії.

Єва сідає до каменя-столу, наштрикує шпичкою шматочок оранжевого м’яса, довго й підозріло до нього принюхується і, зрештою, сердито кидає:

- Знову мідії? Я ж їх терпіти не можу! Ти на злість мідіями мене годуєш.

Адам терпеливо й спокійно вислуховує і говорить:

- Вибач, будь ласка. А що б ти хотіла, моя дорога?

- Риби! - вередує Єва. - Так, так, я хочу риби. Мені здається, я вже давно не їла риби.

Через годину Адам повертається із великою рибиною, проштрикнутою списом. А ще по якомусь часі у бронзовій мисці парує запечена риба.

Але й од риби Єва відмовляється. І раптом викрикує:

- Хочу фазана! Так, так, хочу фазана!..

Адам дістає миску з м’ясом фазана, яку він подавав ще зранку, і врочисто ставить на стіл.

І Єва з апетитом їсть фазана.

Якось Адам наткнувся на гриби, що своїм виглядом і формою нагадували знані на Землі боровики. Отож зварив суп з м’ясом та грибами. Коли заніс до печери паруючий казан, то пахощі, як казала потім Єва, “трохи не збили її з ніг”.

Ті пахощі й заманили печерного ведмедя.

У той вечір, коли вони всілися за кам’яним столом і глава хоч і маленької, але зразково-показової сім’ї розлив у миски юшку, почулося гупання, а потім сопіння.

- О, ще когось у гості несе! - жартома сказав Адам і відклав ложку. - Повечеряти не дадуть.

У ту ж мить розляглося таке ревіння, що луна в печері ледве не поглушила всіх.

Не розгубившись, Адам і собі закричав:

- Ану забирайся звідси геть! Дай спокійно повечеряти! Бо, як вийду, не поздоровиться!

Адамова впевненість мала під собою грунт: по-перше, у нього були спис, сокира і лук із стрілами, по-друге, і це головне, був упевнений, що у вузький прохід печери ведмідь не пролізе.

Як не дивно, але Єва не злякалась. Можливо, вона б і запанікувала, але в цей момент побачила, що Нявкунчик з переляку вистрибнув Адамові на голову і почав бити його хвостом по обличчю. Єва засміялася, розливаючи з ложки юшку.

А непрошений візитер застряв у вузькому проході - ні сюди, ні туди - і гатив лапою по камінню.

Тим часом Адам, різко змахнувши рукою і збивши кота з голови, кинувся до багаття, схопив палаючу головешку і ткнув її в пащеку нічному гостю. Заревівши, той в одну мить щез, тільки довго було чути його сердите ревіння, що віддалялося.