10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 2

— Гаразд? — перепитав.

Невпевнено всміхнувся їй, але згадав, що має побите лице, і потупився. Сніг, який вона досі не струсила з джинсів, подекуди розтав і розійшовся темними плямами. «Вона має теплі стегна», — майнуло в голові в Романа, а слідом за цим: «Чччорт, про що це я?!»

Він підвів очі й подивився на неї питально, мовляв, то що, я піду вже?… Полька нарешті заговорила:

— Ви українець?

— Що?! — мало не закричав Роман. — Чорт забирай, ви мене розумієте?

— Так, розумію. Будь ласка, не згадуйте диявола, адже сьогодні вечір перед Різдвом Христовим…

— Добре, добре, вибачте! У мене величезні проблеми, а я не знаю польської мови і, правду кажучи, перебуваю в цілковитому відчаї зараз.

— А що сталося? Я можу чимось допомогти?

Вона говорила з відчутним акцентом, повільно, але доволі правильно. Очевидно, перед тим, як щось сказати, літери вкладалися в її голові у слова, потім слова — у речення, після цього все перевірялося на доцільність і точність. І аж тоді полька виштовхувала із себе вервечки звуків, які Романові в теперішньому становищі здавалися дивом Господнім, навіть попри його відверто скептичне ставлення до вищих сил. Роман зиркнув у бік Оленки, що досі стояла недалеко від них, секунду подумав і випалив:

— Сталося те, що я і моя подруга, — он вона, бачите, — мали б за годину їхати до Праги. Але мене побили ваші срані польські гопники, забрали торбу, де були гроші, квитки і все інше, і тепер я не знаю, що робити.

— Що таке «срані гопники»?

— Ну, дрібні злодії. Мене пограбували серед білого дня, просто у ваше, бляха, католицьке Різдво!

— Я вас іще раз прошу, не лайтеся, пане! — вона підвищила голос.

— Вибачте, вибачте, це з відчаю, я зазвичай не лаюся.

— А документи у вас залишилися?

— На щастя, так.

— Тобто ситуація така: вас побили ці, як їх… — Її і без того повільна українська взяла довгу паузу. Жінка завмерла, мов статуя, пригадуючи щойно почуте слово, а потім, важко його долаючи, з польським наголосом на передостанній склад врешті видихнула: — Гопники, так? У вас немає грошей, і вам нема де ночувати.

— Точно, — погодився Роман.

— А чому ваша подруга там стоїть і не підійде до нас? Я б захвилювалася, якби мій еммм… друг… стільки часу говорив із красивою жінкою.

«А ми скромні», — подумав Роман і, знову повернувши голову в бік Оленки, пояснив:

— Вона сліпа. Сама до нас не підійде. А крім того, мене вже годину тому побили, а я досі не знаю, як їй сказати, що ми опинилися в такому становищі. Я просто не можу дібрати слів, розумієте?

Полька здивовано присвиснула, очі її знову ожили, а на обличчі з’явився дивний хитрий вираз. Вона полізла до кишені, витягла пачку сигарет із ментоловими капсулами, прикурила від запальнички, аж на кінчику цигарки зашквар — чало, роздушила вказівним і великим пальцями капсулу і всміхнулася — тепло і радісно, як здалося Романові, — тому клацанню. Видихнула дим, запропонувала сигарету і йому. Роман відмовився. Запахло тютюном і м’ятою. Полька змірила хлопця довгим пронизливим поглядом, потім стрільнула очима в бік Оленки. Та від холоду вже пританцьовувала на місці, раз по раз наштовхуючись ногами на величезний наплічник, притулений до стіни будинку.

— Мене Аґнєшкою звати, — нарешті простягла вона правицю, видихнувши густу хмарину диму й пари.

— А я Роман.

— Ага, Роман… Роман — це гарно.

— У моєму теперішньому становищі бути мною погано.

— Ось що, Романе, — проігнорувала вона попередню його репліку й несподівано без зайвих церемоній перейшла на «ти», — я можу тобі допомогти, принаймні спробувати. Маю порожню квартиру. Ви можете там поселитися на кілька днів. А потім розберетеся. Що скажеш?

— Я, звісно, погоджуюсь. Вибору немає. Але… з чого раптом така доброта? — таки поцікавився він.

— Ну як, сьогодні таки Різдво, час на дива, казку й таке інше. Крім того, я маю непрості стосунки з Богом і багато грішила цього року. Може, такий вчинок колись мені зарахується на небесах. А може, і не зарахується. Вважай, що я тобі хочу допомогти від щирого серця.

— Дуже дякую! Звісно, я погоджуюсь! А це далеко звідси?

— Ні, це на Празі. Я на машині, отже, хвилин за п’ятнадцять будемо на місці.

— Як?! Прага? — не повірив своїм вухам Роман.

— Так, це такий район Варшави, за Віслою. Називається Прага. А що таке? — запитала його Аґнєшка.

— Ми якраз звідси мали сьогодні виїхати до Праги. Тільки до чеської.

— А, яка різниця, — втомлено махнула рукою полька, — від долі не втечеш, Романе. Судилося вам сьогодні дістатися Праги, і ніхто цьому, вочевидь, не завадить.

Роман не був так глибоко і по-філософськи налаштований, але погодився з Аґнєшкою. У всякому разі він сприйняв пропозицію польки з олімпійським спокоєм, якось відсторонено, певно, через емоційний шок від сьогоднішніх подій. Почувався перестудженим і спустошеним — вони з Оленкою добряче змерзли за останні кілька годин, а їли ще вранці. Не дивно, що бажання дістатися теплого помешкання, де, можливо, навіть буде що перекусити, миттю і вщент розбило залишки здорового глузду й типової для деяких чоловіків непримиренності із ситуацією, коли всі проблеми вирішує жінка. Підозри відступили, самолюбство вгамувалося й стишено осіло, неначе мул у збаламученій річковій воді. Залишилася тільки вдячність.

— Добре, Аґнєшко. Дуже дякую тобі. Нехай цей вчинок зарахують при обліку гріхів і добрих справ. Я зараз розповім усе Оленці, і ми підійдемо до машини. Де вона стоїть?

— Ні-ні, давай не так зробимо. Автівка моя тут недалеко, і я сама до вас під’їду. А подрузі своїй ти зараз краще нічого не розповідай. По-перше, це буде великий шок, по-друге, вона ще, може, не схоче нікуди їхати, виключно з жіночої впертості. А їй треба зігрітися й поспати, я звідси бачу, що вона вже синя від холоду. Тому ось тобі термос із чаєм, дай їй випити трошки, а я до вас зараз повернуся, відвезу до помешкання, а там буде видно.

— Вона ж зрозуміє, що ми приїхали не на вокзал, а на квартиру!

— Нічого не зрозуміє, повір.

Аґнєшка простягнула йому термос і, не чекаючи на відповідь, пішла далі вулицею, до цілого ряду припаркованих на площі машин. Роман повернувся до Оленки, торкнувся її плеча.

— Агов, мала. Це я. Тримай, я тобі чаю приніс. Ти дуже змерзла?

Олена миттю повернулася на рідний голос, на обличчі заграла усмішка, щоправда, дещо стривожена й вимучена. Вона простягла руку до Романа, торкнулася його куртки й миттю заспокоїлася. З обличчя зникли відтінки хвилювання. Якщо Роман поруч — значить усе в порядку.

— Ти де так довго був, Ромчику? Я замерзла нереально. Ми не спізнимося?

— Таксі довго викликав, ці поляки з їхнім Різдвом… Насилу додзвонився, а поки зумів пояснити… Оленко, випий чаю, я взяв тобі, аби зігрілася трохи.

— Давай-давай, дякую дуже. Добре, що ми без речей вирішили виїхати, правда? Зараз тягався б ти, мій бідненький, ще і з валізами, крім того, що зі мною.

— Оленко, припини, будь ласка.

— Ну добре, добре, не бурчи.

Сліпа дівчина обхопила долонями кришку термоса, яка слугувала за чашку, їй із грудей вирвався видих полегшення й задоволення.

— Господи, Ромцю, як же добре… Я цей чай іще навіть не пила, але мені від нього вже тепло-тепло!

Оленка зробила кілька дрібних ковтків, пробуючи гарячий напій на смак. З чашки парувало. Роман розпізнав запах лимона, подумав: «Певно, Аґнєшка дуже любить такий чай, якщо тягає його в термосі із собою в місті. Це ж незручно».

Варшава святкувала Боже народження, усе довкола вирувало і тремтіло, над містом літали птахи й ліхтарики, сніг мокро вгинався під ногами, а його Оленка поруч пила чай. «Кадр, вартий якогось гарного фільму», — подумав Роман і, як завжди в таких випадках, відчув гіркоту, бо його кохана цього всього не бачила та й навряд чи колись побачить. А Оленка вмить повеселішала, сьорбаючи Аґнєщин чай, і він, тримаючи її за талію, відчував, як вона легенько дрижить, мовби скидаючи із себе морозне повітря, і споглядав, як на щойно відвойованій у холоду шкірі проступають теплі пахкі квіти. Від таких думок Роману стало зовсім добре, і навіть те, що він збирається приховати дуже важливу інформацію, його практично не турбувало. Оленка вже пила чай жадібно, великими ковтками, можливо, обпікаючи горло і язик, хоча на морозі чай трохи вистигнув.