10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 4

— Пригощайся, — кивнула Романові.

— Дякую, Аґнєшко… — Він узяв одну цукерку і з шелестом її розгорнув. — Не варто було готуванням чаю перейматися, думаю, у тебе і без нас на сьогодні є справи. А якщо хотіла пригостити, то могли напитися чаю з термоса, він же майже повний. Оленці дуже сподобався, до речі.

— Ні, не можна було, — заперечила Аґнєшка. — Він зі снодійним.

— Що?! — аж подавився Роман.

Його стілець із гуркотом посунувся вбік, а тінь випросталася по діагоналі на всю кахляну підлогу. Роман зірвався був у бік кімнати, де спала Оленка, але Аґнєшка заспокійливим жестом зупинила його.

— Романе, сядь. Давай поговоримо.

— Хулі з тобою говорити, ти Олену снодійним накачала!

— Я тебе ще раз прошу, не лайся. Це моє снодійне, нічого не буде твоїй Олені.

— А чому я маю тобі довіряти? — спитав Роман.

— А хоча б тому, що ти зараз повністю від мене залежиш. Це велике щастя — довіряти тому, від кого залежиш. Тому краще довіряй.

— Добре, припустимо. Що далі?

— Для початку сядь.

Роман усупереч своєму гніву послухався й присів на краєчок щойно залишеного стільця. Вовком дивився на Аґнєшку, почуваючись загнаним звіром. «У разі чого беру Олену і їдемо в лікарню. Якщо ця ідіотка буде заважати, то доведеться застосувати силу», — вирішив він для себе. Хлопець розлючено нишпорив по кухні поглядом, учепившись сильними від злості руками в край стола. Полька оцінила ситуацію і, підвівшись зі свого місця, стала між Романом та невеличкою тумбою, на якій лежали ножі й виделки. Примирливо піднесла руки й вела далі:

— Послухай мене, будь ласка. Снодійне в чаї потужне, але шкоди ніякої не завдасть, Олена буде почуватися свіжою й сильною. Якщо вона випила повну чашку, то проспить, певно, аж до ранку. І замість того, аби драматично сплескувати руками, подякував би, що я тобі організувала стільки часу, аби ти міг придумати, як пояснити Олені все, що з вами сьогодні сталося.

— Вона мене й так зрозуміє.

– І це добре.

Аґнєшка ще хвилину помовчала. Роман вивчав її напруженим поглядом, дивився, як легенько тремтить нижня губа, як пальці то переплітаються, то розгладжують светр, то нервово хапають запальничку, яку вона кілька хвилин тому витягла з торбинки, забувши, втім, дістати сигарети. Явно хотіла щось сказати, але не наважувалася. Роман почувався, як у пастці.

— Навіщо ти носиш із собою снодійне? — запитав і за кілька секунд додав: — Та ще й у чаї…

— Воно не в чаї. Я просто вкинула туди кілька пігулок. Я погано засинаю, вживаю снодійне. Ніколи не знаю, де ночуватиму, тому завжди маю із собою кілька таблеток. Ну, і сьогодні — улюблений гарячий чай у термосі, бо ж зимно. І, крім того, дуже допомагає, якщо хтось на якійсь вечірці чи ще десь намагається мене звабити всупереч моєму бажанню. Пропонуєш йому випити, дурник ввічливо погоджується і за кілька хвилин спить, наче немовля, бо я встигаю вкинути снодійне в його питво. Вечір не зіпсовано.

— Ага, зрозуміло.

Роман не знав, що говорити далі. Він завмер і затих, щоправда, тиша ця була рішучою, ба навіть загрозливою. Відчував, що здатен на все, дослівно на все, якщо треба буде вибитися разом з Оленою з цієї пастки.

— Добре. Я бачу, ти заспокоївся. — Вона підвела очі і тепер дивилася на його розбиту губу. — Як ти ставишся до літератури?

— По-різному. До гарної добре, до поганої погано, — відповів Роман, дещо заскочений цим запитанням. — Я взагалі-то не пам’ятаю, коли востаннє книгу в руках тримав.

— А чого так?

— Ну, — почав пояснювати він, — турбота про Олену забирає дуже багато часу й зусиль. Я можу дозволити собі читати лише трохи, та навіть на оце «трохи» сил не вистачає. У моєму становищі легше й приємніше слухати музику. Це вимагає значно менше зусиль. А навіщо тобі це взагалі? — насторожився хлопець.

— Ага, зрозуміло. А до письменників як ти ставишся? — поцікавилася Аґнєшка, проігнорувавши запитання.

— Не знаю особисто жодного письменника.

— Я — письменниця, — повідомила вона, іронічно усміхнувшись.

— Ти?

— Я.

— Мені здається, що письменники доволі підступні й підлі.

Аґнєшка сіла на підлогу біля тієї тумби з ножами, засміялася, відкинувшись на стіну. Ця мила молода жінка з красивими руками, доволі турботлива й добра, з чудовим лагідним сміхом, аж ніяк не в’язалася в Романовій уяві з тим, що вона взяла і ось просто так, без жодних вагань і сумнівів, напоїла його кохану якоюсь хімією.

— Чого ти смієшся? — насуплено поцікавився Роман.

— Я не підла. Олені справді треба було добряче поспати, а тобі — добряче подумати.

— Над чим думати?

— Власне, я маю до тебе дуже серйозну розмову.

— Яку серйозну розмову? Ми й години не знайомі, — із неприхованим сарказмом запитав він.

— А поза тим ти вже сидиш у мене вдома, правда? Ще й п’єш чай у мене на кухні.

Роман, не знайшовши, що на це сказати, знизав плечима.

— Більшість тем для серйозних розмов виникають між людьми навіть не протягом першої години, а в перші п’ять хвилин знайомства. Усе, що надалі між ними відбувається, — це наслідок початкового враження.

— Гаразд, припустимо, що це так. І яка серйозна розмова в тебе виникла до мене? — Не зовсім розмова, швидше пропозиція. Але давай, може, ти поставиш кілька запитань, аби переконатися, що мені можна довіряти? Думаю, тобі є що спитати.

Роман замислився, нарешті знову нормально всівся на своєму стільці, зробив кілька ковтків із чашки й підсумував:

— Хм, я навіть не знаю… Припустимо, я повірю, що Олені не буде ніякої шкоди від того чаю… Тоді наразі мене найбільше цікавлять лише два запитання.

— Які?

— По-перше, чи ти й мені не вкинула снодійного або ще якої отрути до чаю? А по-друге, звідки ти так гарно знаєш українську? Чи у вас тут, у Польщі, усі говорять українською?

Аґнєшка винувато поглянула на нього й трохи зам’ялася.

— Ну не кидала я тобі снодійного, годі вже! А з українською все елементарно: маю трохи українського коріння — бабуся звідти. Крім того, якось була півроку прожила у Львові і трохи перекладаю знайомих українських письменників. Тому маю невеличку практику.

— А решта поляків української не знають?

— Думаю, певна кількість знає, але це не є традиційним чи необхідним для поляка знанням. Гадаю, більшість хіба окремі слова на слух розрізнить. А ця ваша кирилиця для них мало відрізняється від китайських ієрогліфів.

— Ну дякую!

— Вибач, але так є. Думаю, я не надто помиляюся.

— Ясно. Мене в якийсь момент думка відвідала, що у вас тут більше людей говорять українською, ніж у самій Україні.

— Знаю, знаю я ці ваші проблеми, — зі співчуттям сказала Аґнєшка. — То що, все? Українська в моєму виконанні тебе вже не дивує?

— Ні. Дивує лише, як ми так зустрілися, — усміхнувся Роман.

— Оооо, як це банально! Романе, кожен чоловік говорить це кожній жінці, яка йому хоч трохи подобається, думаючи, що це її зворушить.

— Нічого подібного! — запротестував був він, але Аґнєшка перервала його жестом.

— Добре, це неважливо. Важливо ось що: скажи, які твої подальші плани? Що думаєш робити далі, як розгрібатися?

— Нууу, — протягнув Роман, — перечекаємо свята з Оленою, потім звернуся до посольства, нехай нас хоча б додому відправлять. Олені завтра все розповім. Усе, до Нового року планів більше нема.

Аґнєшка продовжувала пити чай, водночас не спускаючи очей із Романа, якому аж незручно стало під тим поглядом. Врешті зважилася:

— Послухай тепер мою пропозицію.

— Давай, — із сумнівом відгукнувся він.

— Ви залишаєтеся жити тут, скільки вам заманеться. Візи у вас є, документи в порядку? Ось хоч на всі півроку залишайтеся, це не проблема. Але за єдиної умови — ми з тобою час від часу будемо проводити день наодинці й багато говорити. Я напишу про тебе книгу.

— Маячня, — знову звівся на рівні ноги Роман.

— Ані краплі не маячня, — парирувала Аґнєшка. — Ця квартира вільна, вас ніхто не чіпатиме.