Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 20

— Я згоден із вами, — відповів незнайомець, — ми зостаємося немовби незавершеними створіннями, доки хтось мудріший, кращий, добріший за нас — наш друг — не допоможе нам у вдосконаленні своєї слабкої і гріховної натури. Одного разу я мав друга, найшляхетнішого з усіх знаних мною людей, і тому я трохи знаюся на цьому. У вас є надія, і цілий світ відкритий для вас, тому не варто зневірюватись. А от я — я все втратив і не можу почати життя з чистого аркуша.

Коли він промовив це, його обличчя потемніло від горя, і це зачепило мене до глибини душі. Він не сказав більше ні слова і, повернувшись, попрямував у свою каюту.

Навіть зі скаліченим духом він як ніхто вміє відчувати красу природи. Всипане зірками небо, безмежний океан і чудові крає види цих незрівнянних місць мають над ним таку владу, що полонять усі його думки. Така людина немовби веде подвійне життя: може глибоко переживати свої страждання і розчарування, а тоді, занурившись у глибини власної душі, наче торкається божественного джерела, що осяває, як німб, і захищає від зла та нещасть.

Захват, із яким я описую цього неймовірного мандрівника, мабуть, дивує тебе? Але просто ти його ніколи не бачила. Мудрі книги та усамітнення піднесли твою душу та зробили тебе вимогливою, але разом із тим ти — саме та людина, яка змогла б оцінити неймовірні чесноти цього чудового чоловіка. Іноді я намагаюся збагнути, що саме надає йому тієї вищості. Здається, що це інтуїція, здатність швидко і безпомилково робити судження, незвичайний хист розуміти сутність речей; додай до цього ще й виняткову манеру красномовно вести діалог, а також голос, насичений чарівливими вібраціями.

19 серпня 17…

Вчора незнайомець раптом звернувся до мене:

— Капітане Волтон, ви, певне, здогадуєтеся, що на мою долю випало чимало лихоліть. Колись давно я вирішив, що разом зі мною помре і пам’ять про них, але через вас я змінив своє рішення. Ви, так само, як і я свого часу, прагнете істини та пізнання, і я палко бажаю, аби ці пошуки не закінчилися для вас такою ж трагедією, як і для мне. Не знаю, чи буде вам користь від моєї історії, але судячи з того, що ви йдете моїми слідами і що на вас чекають ті самі небезпеки, які довели мене до мого теперішнього становища, гадаю, вам варто зробити висновки з моєї розповіді, бо вони стануть вам у пригоді незалежно від того, що чекає попереду — успіх чи поразка. Приготуйтесь почути історію, яка може здатися вам цілковитою вигадкою. Якщо б ми зустрілися за звичайних обставин, я б побоявся викликати у вас недовіру, а може, навіть і насмішку; але в цих загадкових і суворих краях можливим та реальним здається багато що з того, що може викликати сміх у непосвячених у таємниці природи; і я не маю сумнівів, що в розповіді моїй містяться такі факти, які беззаперечно свідчать про її правдивість.

Якби ти тільки знала, як я зрадів, почувши таку пропозицію; але я не міг допустити, щоб його історія роз’ятрила його давні рани. Мені не терпілось вислухати обіцяну історію частково з цікавості, а частково і з нестримного бажання допомогти йому, якби я лишень мав змогу це зробити. Все це — емоції і хвилювання — я вклав у свою відповідь.

— Я щиро вдячний вам за співчуття, — відізвався він, — але, на жаль, воно мені не допоможе — моя доля вже склалася. Я ще чекаю однієї події, після якої моя душа зможе нарешті отримати бажаний спокій. Я чудово розумію ваші почуття, — вів далі він, помітивши, що я збирався його перервати, — але ви, мій друже (якщо дозволите так вас називати), помиляєтеся: я знаю своє приречення. Прошу вас, вислухайте мою розповідь, і тоді ви погодитеся, що нічого змінити не можна.

Він вирішив розпочати свою історію тільки наступного дня, у хвилини мого відпочинку. Я подякував йому за довіру. Відтепер щовечора, якщо мої обов’язки не завадять нам, я занотовуватиму почуте, намагаючись якомога точніше записувати всі слова. Хоча на все забракне часу, але я робитиму хоча б коротенькі нотатки. Цей рукопис ти прочитаєш із великою цікавістю; але зі ще більшою цікавістю коли-небудь перечитаю його я — і згадаю, що бачив цього мандрівника на власні очі і слухав його розповідь. Ось зараз, коли я починаю записувати, мені чується його мелодійний голос, на мене лагідно і воднораз печально дивляться його очі, я спостерігаю виразні жести його рук і бачу обличчя, немовби осяяне внутрішнім світлом. Незвичайною та страшною була історія його життя, і жахливою була гроза, що підхопила цей корабель та розтовкла його.

Розділ 1

Я народився в Женеві, а мої рідні належать до числа найвідоміших громадян республіки. Мої пращури впродовж багатьох років були радниками і членами магістрату, а мій батько також із гідністю займав різні громадські посади. Його поважали всі, хто коли-небудь мав із ним справу, за чесність та виняткову сумлінність. Молоді роки він цілком присвятив службі рідній країні, що завадило йому рано одружитися, тож тільки у зрілому віці він набув статусу чоловіка та батька.

Обставини шлюбу надзвичайно чітко окреслюють характер мого батька, тож я обов’язково повинен про це розповісти. Серед його найближчих друзів був купець, колись на диво успішний, проте після цілого ряду невдач та неприємностей він перетворився на бідака. Ця людина (його звали Бофор) була гордівливою та амбітною; він не мав сили жити в бідності та забутті там, де раніше був відомий своїм багатством і високим становищем. Тому, чесно розрахувавшись із кредиторами, він переїхав разом зі своєю донькою в Люцерн, де продовжив своє життя в бідності та усамітненні. Мій батько виявляв до Бофора дружні почуття і вельми зажурився через його від’їзд за таких невеселих обставин. Найбільше його засмутило, що саме фальшива гордість Бофора підказала йому такий шлях, який наче перекреслював їхню дружбу. І батько того ж дня, коли дізнався про його несподіваний від’їзд, взявся розшукувати свого друга, сподіваючись переконати його почати життя спочатку і скористатися запропонованою йому допомогою та підтримкою. Бофор своєю чергою вживав усіх можливих заходів, аби приховати своє місцеперебування, і батькові знадобилося цілих десять місяців, щоб його врешті-решт відшукати. Сповнений радості, він поквапився до його домівки, яка була на занедбаній вуличці поблизу Ройса. Але коли він увійшов до хати, то побачив там лише горе та відчай. Після банкрутства Бофору вдалося зберегти лише незначну суму грошей, якої вистачило б, щоб прожити декілька місяців, а тим часом він сподівався отримати місце в якому-небудь торговому домі. Таким чином, перші місяці минули в повній бездіяльності; печаль тільки зростала через те, що було достатньо часу для роздумів, і врешті-решт за три місяці повністю заволоділа його думками, тож він уже взагалі не міг нічого робити.

Донька піклувалася про нього з колишньою ніжністю, але її серце наповнювалося відчаєм, коли вона бачила, як їхні і без того незначні статки танули на очах, а інших джерел доходів не передбачалося. Проте Кароліна Бофор була неабиякою особистістю, і мужність не полишила її, незважаючи на всі лихоліття. Вона взялася до нескладної роботи: почала шити, плести із соломки, і їй вдавалося заробляти жалюгідні гроші, яких ледве вистачало для підтримки життя.

Та к минуло декілька місяців. Її батьку ставало дедалі гірше; чимало часу в неї відбирало піклування про нього, і заробляти гроші було важче; а на десятому місяці її батько помер просто в неї на руках, залишивши її сиротою та без копійки. Останній удар неймовірно вразив Кароліну, вона гірко плакала на колінах біля труни Бофора, і саме в цю хвилину в кімнату ввійшов мій батько. Він з’явився наче янгол до бідолашної дівчини, і вона повністю віддалася під його опіку, тож дуже швидко мій батько забрав її до Женеви та оселив у родичів, які піклувалися про неї. За два роки потому Кароліна стала йому за дружину.

Між моїми батьками була значна різниця у віці, але ця обставина, здавалось, тільки дужче їх об’єднувала у міцний союз. Батькові було притаманне почуття справедливості, і він не уявляв собі кохання без поваги. Можливо, раніше, в часи його молодості, він сильно страждав, коли довідався, що об’єкт його кохання був не гідний його, і тому схильний був понад усе цінувати духовні якості своєї обраниці. В його почуттях до моєї матері були вдячність і благоговіння, це абсолютно не було схоже на сліпу закоханість немолодого чоловіка; захоплення її чеснотами, бажання хоча б якось прислужитися їй та певною мірою винагородити її за всі страждання, що випали на її долю, переповнювали його, і від того його ставлення до моєї матері було ще благороднішим. Усе робилося таким чином, аби задовольнити її бажання. Він оберігав її, немов садівник береже рідкісну квітку від найлегшого подиху вітру, й оточував усім, що могло принести хоч би крихітку радості її ніжній душі. Перебута нею скрута значною мірою відбилася на її здоров’ї, і саме вона підірвала її душевний спокій. За два роки до шлюбу мій батько склав із себе практично всі свої громадські обов’язки; і майже одразу ж по одруженні мої батьки вирушили до Італії, де зміна оточення і нові враження від мандрівки незнайомими місцями позитивно вплинули на мою матір.