Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 21

З Італії вони поїхали до Німеччини та Франції. Я, їхній первісток, народився в Неаполі і ще зовсім маленьким супроводжував батьків у всіх їхніх подорожах. Упродовж декількох років я був єдиною дитиною в родині. Багато свого часу батьки приділяли одне одному, але від цього їхня любов тільки міцніла, а це з небаченою силою відбивалося на мені. Ніжні пестощі матері, добрий погляд і усмішка батька — ось мої перші спогади. Я був і іграшкою для них, і ідолом — їхньою любою дитиною, невинним та безпомічним створінням, якого послали небеса, аби навчити їх добру. Вся моя доля була в їхніх руках: вони могли зробити мене щасливим або безмірно нещасним, залежно від того, як зможуть упоратися зі своїми батьківськими обов’язками щодо мене. Батьки глибоко усвідомлювали свою відповідальність перед ніжним створінням, якому подарували життя; і зважаючи на доброту, притаманну їм обом, можна собі уявити, що хоча в дитинстві я постійно отримував уроки терпіння, милосердя та стриманості, мною керували так м’яко, що все здавалося мені задоволенням. Упродовж тривалого часу я був їхнім головним об’єктом піклування. Моїй матері кортіло мати доньку, але я залишався їхньою єдиною дитиною. Коли мені виповнилося п’ять років, мої батьки під час поїздки за межі Італії провели тиждень на березі озера Комо. Їхня доброта часто приводила їх до хатин бідняків. Для моєї матері це було більш ніж просто обов’язком: це було необхідністю, пристрастю — в пам’ять про свої власні страждання та звільнення від них, і вона, наче янгол, почала допомагати іншим.

Під час однієї з прогулянок її увагу привернула одна особливо бідна домівка в долині, де багато було злиденних дітей і все навкруги промовляло про виняткову скруту. Одного разу, коли батько від’їхав до Мілана, мати вирішила відвідати ту хатину, прихопивши мене з собою. Там мешкали селянин із дружиною, цілковито занурені у свої турботи та працю; вони ділили крихти між п’ятьма голодними дітьми. Одна дівчинка привернула увагу моєї матері. Вона видавалася створінням іншої породи. Решта дітей були кароокими міцними маленькими, а ця дівчинка — худенькою та русявенькою. Її волосся було наче зі щирого золота, і, незважаючи на бідну одежину, вона мала вигляд справжньої принцеси. В неї був чистий лоб, ясні сині очі, а губи і всі риси обличчя такі ніжні та солодкі, що будь-кому, хто бачив її, вона видавалася створінням особливим, що наче зійшло з небес. Селянка, помітивши, що моя мати з подивом та задоволенням роздивляється маленьку дів чинку, хутенько розповіла нам її історію. Це була не їхня дитина, а донька одного міланського шляхтича. Мати її — німкеня — померла при пологах. Дитину віддали селянам, аби ті піклувалася про неї, — тоді сім’я ще не була в таких злиднях. Вони й самі одружилися незадовго до того, а незабаром народилася їхня власна перша дитина. Батько ж дівчинки був одним з італійців, які ще пам’ятали давню славу рідної Італії — одним із schiaviognorfrementi [7], що прагнули домогтися звільнення своєї батьківщини. Він став жертвою власної слабкості. Ніхто не знав, чи його стратили, чи й досі він сидів ув одній із австрійських в’язниць. Все його майно було конфісковане, а донька залишилася бідною сиротою. Вона виросла у своєї годувальниці і розквітала в злиденній халупі, гарніша за садову троянду серед темнолистого терну. Повернувшись із Мілана, мій батько побачив у вітальні нашої вілли дитину, яка гралася зі мною, і була вона чарівніша, ніж херувим, — створіння, що немовби випромінювало сяйво, а в рухах її була така легкість, як у сарни, що скаче поміж пагорбів. Невдовзі йому пояснили, в чому справа. І, отримавши батькову згоду, мати переконала селян віддати їй дитину. Селяни любили її, прегарну сироту. Їм здавалося, що її присутність була наче небесним благословенням, але було б жорстоко й далі виховувати її в злиднях, коли сама доля послала їй багатих покровителів. Вони порадилися з місцевим священиком, і в результаті Елізабет Лавенца стала членом нашої родини, моєю сестрою і навіть більше — прекрасною і обожнюваною подругою моїх улюблених занять.

Елізабет полюбили всі. Я поділяв палку і майже благоговійну прив’язаність, яку вона викликала в усіх, і пишався та радів. У день, коли вона повинна була оселитися в нашому домі, моя мати жартома сказала мені:

— А в мене для мого Віктора є чудовий подарунок, і завтра він його отримає.

Коли наступного ранку вона представила мені Елізабет замість обіцяного подарунка, я з дитячою серйозністю розтлумачив її слова буквально і почав вважати Елізабет своєю — подарованою мені, аби я захищав її, любив та плекав. Усі похвали, якими нагороджувалася вона, я вважав похвалою самому собі. Ми по-дружньому називали одне одного кузеном і кузиною. Але жодні слова не могли б передати мого справжнього ставлення до неї — вона мені була ближчою за сестру і мала стати навіки моєю, тільки моєю.

Розділ 2

Нас виховували разом; різниця у віці була менше року. Не варто й згадувати, що сварки та розбрат не були притаманні нам. Гармонія владарювала у наших стосунках, і навіть відмінності в наших характерах тільки зближували нас. Елізабет була врівноваженішою і стриманішою за мене; проте я, при всій своїй неприборканості, володів неабияким завзяттям у навчанні і нездоланною жагою до знань. Її чарували високі слова поетів; у величі та розкоші пейзажів, що оточували наш швейцарський дім, — у чарівних обрисах гір, у змінах пір року, в бурях і затишку, в тиші зими та жвавості альпійського літа — вона знаходила невичерпне джерело захоплення та радості. Тоді як моя подруга зосереджено та вдоволено занурювалась у красу краєвидів, я полюбляв досліджувати причини речей. Світ мені здавався одвічною загадкою, яку я прагнув відгадати. Цікавість, настійливе прагнення пізнати потаємні закони природи, радість від процесу пізнання пробилися в мені з раннього дитинства.

З народженням другого сина (брат був молодшим за мене на сім років) мої батьки відмовилися від мандрівок і оселилися на батьківщині. Ми тримали будинок у Женеві та заміський маєток на мисі Бельрів, на східному березі озера, на відстані понад льє від міста. Зазвичай ми проживали в заміському маєтку; батькам було до вподоби наше досить усамітнене життя. Мені також було притаманно уникати багатолюдних зібрань, і пристрасно прив’язувався я зовсім до небагатьох. Із цієї ж причини я був байдужим до більшості своїх шкільних товаришів; але, незважаючи на це, міцна дружба зв’язала мене з одним із них. Анрі Клерваль був сином женевського торгівця. Цей хлопчина був наділений видатними талантами і багатою уявою. Його вічно вабили пригоди, труднощі й навіть небезпеки. Він зачитувався лицарськими романами. Сам складав героїчні пое ми й неодноразово брався до писання повістей, сповнених фантастичних лицарських пригод. Він спонукав нас розігрувати п’єси і перебиратися в старовинний одяг; до речі, найчастіше ми ставили сцени про персонажів Росенваля, лицарів Круглого столу короля Артура і шляхетних хрестоносців, які проливали кров за визволення Гроба Господнього з рук невірних.

Жодна дитина на світі не може похвалитися таким щасливим дитинством, як я. Мої батьки випромінювали доброту та поблажливість. Вони не нагадували нам тиранів, що примхливо керували б нашою долею, а, навпаки, видавалися нам янголами та творцями нескінчених радощів. Спілкуючись з іншими родинами, я чудово бачив, якого рідкісного щастя зазнав удома, і вдячність тільки зміцнювала мою синівську любов.

Я мав вельми неприборканий характер і подеколи поринав у полон пристрасті, але такою вже була моя натура, і це завзяття могло реалізуватися не в дитячих забавах, а в пізнанні, проте вивчати все поспіль я не хотів. Мушу зізнатися, мене не приваблювали ані іноземні мови, ані урядові проблеми, ані державний устрій. Я прагнув вивідати таємниці землі та неба; байдуже, чи то була внутрішня або зовнішня сутність природи, чи загадковість людської душі, моя цікавість концентрувалася виключно на метафізичних або, у найвищому сенсі цього слова, на фізичних секретах світу.