Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 26

Літні місяці промайнули за роботою, в яку я вкладав усю свою душу. Це була найкраща пора року; ще ніколи поля не виношували такого багатого врожаю злаків, а виноградники — кращих грон, але мої очі залишалися байдужими до чарів природи. І ті ж таки почуття, які змусили мене забути про навколишній світ, спонукали мене відмовитися від друзів, які перебували за тисячі миль від мене і яких я не бачив уже так довго. Я знав, що моє мовчання бентежило їх, і час від часу пригадував слова свого батька: «Я знаю, що доки ти будеш задоволений собою та тим життям, яке ведеш, ми часто отримуватимемо листи від тебе. Вибач мені, якщо я розцінюватиму твоє мовчання як те, що ти нехтуєш й іншими своїми обов’язками».

Я чудово усвідомлював, що саме такими будуть почуття мого батька, але все-таки не міг відірватися від свого завдання навіть на хвильку, незважаючи на те, яким жахливим подеколи воно мені видавалося. Я відкладав усі свої справи, всі свої почуття та звички аж до того моменту, доки не закінчу свого творіння.

Мені здавалося тоді, що батько мій буде несправедливий до мене, якщо вважатиме моє тривале мовчання свідоцтвом неправедного життя, яке я веду, але зараз я гадаю, що він мав підстави засуджувати мене. Людина, незважаючи ні на що і в будь-якій ситуації, повинна залишатися терплячою та розважливою і ніколи не дозволяти своїм почуттям та швидкоплинним бажанням оволодіти собою. Я не вважаю, що наполеглива праця вченого є винятком із цього правила. Якщо навчання, якому ти присвячуєш себе, віддаляє тебе від близьких людей або ж відтручує від простих, нічим не затьмарених задоволень, це означає, що в цьому навчанні є щось протизаконне, іншими словами, не гідне людської натури. Якби ж всі виконували це правило! Якби ж людина у жодному разі не нехтувала любов’ю до близьких заради чогось іншого, тоді б і Греція ніколи не потрапила у рабство, і Цезар би змилувався над своєю країною, а Америка б заселялася поступово, і давні імперії Мексики та Перу не опинилися в руїнах!

Але я відхилився від своєї історії на розлогі міркування в найцікавішому її місці, і весь ваш вигляд спонукає мене продовжувати. Мій батько ніколи не повчав мене в своїх листах і, зауваживши моє тривале мовчання, почав розпитувати мене про мої заняття детальніше, ніж раніше. Минули зима, весна і літо, поки я був захоплений своєю працею, але я не милувався ні квітами, ні свіжими листками, які раніше так мене захоплювали, — ось як сильно я занурився у свою роботу. Листя встигло зів’янути, перш ніж я її завершив, і тепер день у день я дедалі більше впевнювався у своєму успіху. Але радість перемішалася зі страхом, і що далі я просувався, то більше нагадував раба, приреченого гарувати в копальнях або в іншому, не менш зловісному місці, ніж творця, цілковито захопленого процесом творіння. Щоночі мене будила лихоманка, а нерви були настільки напружені, що не витримували навантаження; я здригався на будь-який звук, навіть на шелест листя, і намагався уникати людей, неначе вчинив злочин. Іноді я почувався таким наляканим, що не міг зібратися на силі; мене підтримувало лише прагнення досягти своєї мети: моя праця нарешті завершувалася, і я сподівався, що майбутні прогулянки та розваги вбережуть мене від хвороби, яка підкрадалася до мене; все це я обіцяв собі, але лише тоді, коли моя робота буде закінчена.

Розділ 5

Був листопад; однієї похмурої ночі я наблизився до завершення своєї роботи. З хвилюванням, яке межувало з фізичними стражданнями, я зібрав усе необхідне, аби нарешті запалити вогонь життя у створінні, яке байдуже лежало біля моїх ніг. Було близько першої години ночі, і дощ ліниво стукав у вікно; свічка майже догоріла, й ось при її хисткому світлі я побачив, як тьмяне жовте око створіння розплющилося; тіло почало дихати і здригатися.

Як описати мої почуття, коли я побачив, яким бридким було створіння? Як описати того нещасного, якого я творив так довго, напружено й зосереджено? Тіло його було пропорційним, бо я відбирав найкращі частини. Найкращі! Милий Боже! З-під жовтої шкіри випиналися м’язи та жили; волосся було чорне і блискуче; зуби — білі, неначе перли; але тим більше жахав контраст із водянистими очима, що за кольором майже не відрізнялися від зіниць, із сухою шкірою і вузькою та чорною шпаркою рота.

Ніщо з того, що трапляється в житті, не буває настільки перемінливим, як людські почуття. Майже два довгі роки я важко працював з єдиною метою — повернути життя в тіло. Заради цього я позбавив себе спокою та здоров’я. Я бажав цього із невгамовною пристрастю; а зараз, коли я завершив свою працю, вся краса моєї мрії зникла і серце моє наповнилося невимовним жахом та відразою. Я не міг дивитися на своє творіння, я втік із кімнати і довго ходив туди-сюди у своїй кімнаті, передчуваючи, що цієї ночі не зможу склепити повік. Нарешті моє хвилювання переросло у втому, і я просто в одязі ліг на ліжко, сподіваючись ненадовго забутися. Але даремно; декілька разів я засинав, але жахіття мучили мене. Я бачив здорову і квітучу Елізабет, яка йде вулицями Інгольштадта. Я здивовано й захоплено пригорнув її, але тої миті, коли я поцілував її вуста, вони одразу ж змертвіли; її риси змінилися, й ось я тримаю в руках труп своєї матері; її тіло сповите саваном, а у брижах тканини кишать могильні черв’яки. Від жаху я прокинувся; чоло було вкрите холодним потом, зуби стукотіли, і все тіло судомили корчі; і тут у жовтому світлі місяця, що пробивалося крізь віконниці, я побачив потвору — жалюгідного виродка, якого я власноруч створив. Він підняв запону над ліжком; його очі, якщо їх тільки можна назвати очима, дивилися просто на мене. Його щелепи рухалися, з вуст вихоплювалися дивні звуки, і при цьому він посміхався. Здається, він щось намагався сказати, але я не чув; він простягнув руку, немовби намагаючись торкнутися мене, але я вирвався і побіг сходами донизу. Я сховався у дворі нашого дому і провів решту ночі там, схвильовано міряючи двір кроками, здригаючись на кожен звук, наче очікував наближення демонічної істоти, яку я так необачно наділив життям.

О, смертній людині годі уявити таке потворне обличчя! Жодна ожила мумія не видалася б такою химерною, як те жахливе чудовисько. Я побачив своє творіння незакінченим; воно і тоді було бридким, але зараз, коли його суглоби та м’язи почали рухатися, воно виявилося таким потворним, що й Данте не зміг би описати.

Це була найжахливіша ніч у моєму житті. Час до часу пульс мій барабанив так сильно, бився так швидко, що я відчував кожну свою артерію, а потім я зненацька почував таку втому, наче міг будь-якої секунди втратити свідомість. Жах заполонив моє єство тої миті, коли я усвідомив гіркоту розчарування; те, про що я так довго і відчайдушно мріяв, тепер для мене стало мукою; і якою швидкою була ця зміна, якою цілковитою зневіра!

Ранок, похмурий та вологий, нарешті почав розвиднюватися, й ось перед моїми запаленими від безсоння очима постала церква Інгольштадта з білим шпилем і годинником, який показував шосту годину. Воротар відчинив браму, яка цієї ночі стала для мене притулком; я вийшов на вулицю і швидко пішов, наче за першим-ліпшим рогом лякався зіткнутися віч-на-віч із тим, зустрічі з ким понад усе бажав уникнути. Я не наважувався повернутися до свого помешкання, щось штовхало мене вперед, все далі й далі, хоча я до нитки промок під дощем, який періщив із похмурого й сумного неба.

Так я йшов якийсь час, намагаючись активним фізичним навантаженням полегшити свою душевну муку. Я проходив вулицями, не усвідомлюючи, де я і що тут роблю. Серце моє було сповнене страху, і я ступав нерівним кроком, побоюючись озирнутися.

Від жаху кулиться й спішить

Самотній пішохід.

Лиш озирнеться — і мерщій

Прискорює він хід:

За ним диявол уночі

Ступає слід у слід. [12]

Отак прямуючи, я нарешті дістався заїжджого двору, де зазвичай ночують диліжанси й карети. Тут я зупинився, але й гадки не маю чому, і став роздивлятися карету, яка з’явилася на протилежному боці вулиці. Коли вона наблизилась, я збагнув, що це — швейцарський диліжанс; він зупинився навпроти мене, і коли його дверцята відчинились, я уздрів Анрі Клерваля, який, запримітивши мене, тієї ж миті вистрибнув із карети.