Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 24

Після цих слів він взявся записувати на окремому аркуші перелік книжок, які стосувалися природничих наук, порекомендував обов’язково їх знайти і відпустив мене, сповістивши, що на початку наступного тижня він планує розпочати курс лекцій із загального природознавства, а його колега-професор пан Вальдман читатиме, в інші дні, лекції з хімії.

Повернувшись до себе, я не почувався розчарованим, оскільки сам давно вважав не вартими уваги засуджених професором авторів; але я взагалі не хотів займатися природничими науками незалежно від їхнього напрямку. Пан Кремпе був реалістичною людиною з різким голосом і неприємною зовнішністю; як викладач він не прихилив мене до науки. Я вже згадував, яких висновків дійшов у юності стосовно цих наук із, так би мовити, філософської точки зору. Ще дитиною я не міг вдовольнити свою цікавість тими результатами, які обіцяли тодішні професори природничих наук. У моїй голові панував безлад, що насправді пояснювався молодістю та відсутністю наукового керівництва; я йшов шляхом науки у зворотному напрямку і віддав перевагу мріям давно забутих алхіміків над науковими відкриттями моїх сучасників. До того ж я відчував зневагу до сучасних природничих наук. Інша річ, коли вчені намагалися розкрити секрет безсмертя або хоча б абсолютної влади; то були величні, хоча й марні прагнення; але зараз усе малювалося в іншому світлі. Сьогоднішній учений, здавалось, зосередився на завданні спростувати ті уявлення, ідеї та погляди, які найбільше приваблювали мене в науці. І все, що тепер від мене вимагалося, — це обміняти величні химери на якусь нікчемну реальність.

Так я міркував упродовж перших двох-трьох днів після прибуття до Інгольштадта, які я головним чином присвятив знайомству з містом та своїми новими сусідами. Але вже наступного тижня я згадав про лекції, про які мені повідомив професор Кремпе. Хоча я й не горів бажанням завітати в університет, щоб подивитися, як цей самовпевнений чоловік розповідатиме щось із-за кафедри, але тої ж таки миті згадав, як він говорив про професора Вальдмана, з яким я ще не зустрічався, оскільки його не було в місті.

Частково з цікавості, а частково з нудьги я завітав в аудиторію, де незабаром з’явився пан Вальдман. Цей професор був цілковитою протилежністю своєму колезі. На вигляд йому було років із п’ятдесят, і його обличчя світилося добротою; він мав темне волосся, в якому майнула сивина. Він був невисокий на зріст, однак тримався прямо, а такого милозвучного голосу я ще не чув ніколи в житті. Свою лекцію він розпочав з історії хімії та відкриттів, що були зроблені в цій галузі; він із благоговінням називав імена найвідоміших учених. Далі він коротко висвітлив сучасний стан хімічної науки і пояснив її основні терміни. Продемонструвавши декілька підготовчих дослідів, він на завершення виголосив панегірик на честь сучасної хімії словами, яких я ніколи не забуду.

— Давні вчителі цієї науки, — сказав він, — обіцяли неможливе, але не виконали своїх обіцянок. Теперішні обіцяють мало: вони знають, що перетворення металів неможливе, а еліксир життя — це химерні вигадки. Проте саме ці вчені, чиї руки, здавалося б, призначені тільки, щоб копирсатися в болоті, а очі — застигати над мікроскопом або тиглем, саме ці вчені здійснили справжні чудеса. Вони проникають у найпотаємніші куточки природи, щоб збагнути, як працюють її механізми. Вони підносяться в небеса: вони дізналися про кругообіг крові в нашому тілі, а також із чого складається повітря, яким ми дихаємо. Вони відкрили нову і майже безмежну владу: навчилися керувати небесним громом, можуть спровокувати землетрус і навіть кидають виклик невидимому світу, викликаючи його тіні.

Такими були слова професора, чи радше слова долі, промовлені мені на згубу. Що далі він говорив, то дужче я відчував, що нарешті знайшов собі гідного супротивника; однієї по одній він торкався секретних клавіш моєї душі, змусив лунати струну за струною, і дуже швидко в моїй голові залишилася тільки одна думка, одна ідея, одна мета. Якщо стільки вже було зроблено, — вигукувала душа Віктора Франкенштайна, — я зроблю ще більше, набагато більше; я почну з торованого шляху, але незабаром вийду на новий, відкрию не відомі раніше сили і залучу людство до глибинних таємниць творіння.

Тієї ночі я не склепив повік. У моїй душі все кипіло і вирувало; я відчував, що згодом має постати лад, але не мав снаги самостійно його навести. Тільки на світанку я поступово поринув у сон. Коли ж прокинувся, нічні думки видалися мені маревом. Тепер залишилося тільки ухвалити остаточне рішення: повернутися до попередніх занять і присвятити себе науці, до якої, мені здавалося, я мав природжений хист. Того-таки дня я відвідав професора Вальдмана. В приватній бесіді він виявився ще чарівнішим, ніж тоді, коли я спостерігав за ним в аудиторії: певна піднесеність, яка була помітна в ньому під час лекції, вдома поступилася місцем привітливості та доб роті. Я розповів йому про своє навчання майже те саме, що й нещодавно його колезі. Він уважно вислухав мою розповідь і посміхнувся на згадку про Корнелія Агриппу й Парацельса, проте без тієї зневаги, яка переважала в розмові з професором Кремпе. Він сказав:

— Невтомній ретельності цих людей сучасні вчені завдячують основами чималої кількості своїх знань. Вони залишили нам найлегше завдання — давати нові назви і розкладати в суворій послідовності факти, вперше віднайдені з їхньою допомогою. Праця геніїв, навіть та, що мала хибне спрямування, ба більше, була помилковою, майже завжди врешті-решт служить на користь людства.

Я вислухав його промову, яку він виголосив без сліду афектації, і сказав, що його лекція змінила моє упереджене ставлення до сучасних хіміків; я говорив стримано, з усією скромністю та шанобливістю, які зазвичай притаманні молодшому в розмові з наставником, і (соромлячись виявити власну життєву недосвідченість) нічим не видав ентузіазму, з яким готувався взятися до справи. Я спитав його поради стосовно книг, з якими мені варто ознайомитися.

— Я щасливий, — сказав пан Вальдман, — що тепер маю учня й послідовника; і якщо ваша старанність рівноцінна вашому хисту, тоді я не маю жодних сумнівів щодо вашого успіху. Хімія — саме та природнича наука, в якій уже зроблені і ще будуть зроблені великі відкриття; ось чому я обрав її, але, незважаючи на це, не нехтую іншими науками. Кепський той хімік, який не цікавиться нічим іншим, окрім своєї галузі. Якщо ви маєте намір стати справжнім ученим, а не пересічним експериментатором, то в такому разі я раджу вам взятися до вивчення всіх природничих наук, не забуваючи при цьому про математику.

Потому він провів мене в свою лабораторію, де пояснив призначення різних приладів і сказав, які з них мені слід придбати, а решту пообіцяв надавати в користування, коли я настільки оволодію базовими знаннями, щоб не зіпсувати механізмів. Також він дав мені перелік книжок, про які я питав, і я нарешті пішов.

Так закінчився цей пам’ятний для мене день; він вирішив мою долю.

Розділ 4

З того дня природничі науки, і зокрема хімія, стали практично єдиним моїм заняттям. Я старанно читав видатні та ґрунтовні твори, що були написані сучасними вченими. Я слухав лекції, знайомився з університетськими професорами і навіть побачив у професорі Кремпе чимало здорового глузду та освіченості, які, хоч і поєднувалися з бридливим виразом обличчя та нестерпними манерами, проте від того не втрачали своєї цінності. А в панові Вальдмані я знайшов собі справжнього друга. Його турбота про мене ніколи не обмежувалася повчаннями, а свої настанови він промовляв зі щирою добродушністю, яка виключала саму можливість педантизму. Незчисленними способами він полегшував мені шлях до знань, а найважчі для розуміння речі майстерно пояснював — ясно та доступно. Спершу я не був надміру старанним і наполегливим; але поступово моя ретельність зміцніла, і досить скоро я почав працювати настільки ревно, що часто-густо зірки вже зникали у світанковому світлі, а я ще не виходив із лабораторії.