П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню - Гудкайнд Террі. Страница 7

Коли Річард з Карою і Келен вийшли з хатини, де лежало тіло Юні, над степом гуркотів грім, луною розлягаючись по вузеньких вуличках між будинками. Хатина, в якій чекало поховання тіло Юні, нічим не відрізнялася від інших будинків села: обмазані глиною товсті стіни з зроблених з висохлої твані цеглин, солом'яний дах. Черепичний дах був тільки в будинку духів. Шибок в вікнах не було, щоб уберегтися від холоду, люди Тіни затягували віконні прорізи товстою грубою тканиною.

Всі хатини були однакового бурого кольору, і через це село порою нагадувала мляві руїни. Високі трави, що росли в трьох горщиках на низькій стіні — данина злим духам, — не дуже-то оживляли вуличку, по якій найчастіше гуляв один лише сумний вітерець.

З-під ніг бризнули в сторони кури. Келен відкинула мокрі пасма, налиплі на лице. Повз, заливаючись сльозами, йшли люди — йшли попрощатися з загиблим мисливцем. І чомусь Келен було не по собі від того, що їм довелося залишити Юні в цьому місці, де витав кислий терпкий запах прілої соломи.

Річард, Келен і Кара дочекалися, поки Ніссель, стара знахарка, обстежує тіло. Стара не виявила ні перелому, ні яких-небудь інших пошкоджень і проголосила причиною смерті утоплення.

Коли ж Річард поцікавився, як таке могло статися, Ніссель дещо здивувалася, явно вважаючи, що це абсолютно очевидно. За її словами, смерть сталася з волі злих духів.

Люди Племені Тіни вірили, що, крім духів предків, до яких вони частенько звертаються, духи зла теж навідуються деколи у селище, щоб затребувати чиєсь життя в покарання за той чи інший проступок. Смерть Юні явно була, по думку бабусі, викликана чимось потойбічним. І Чандален з мисливцями вірили Ніссель без сумнівів.

Ніссель ніколи було роздумувати над тим, який вчинок мисливця розсердив злих духів. Знахарка поспішала: її чекала породілля.

Будучи сповідницею, Келен відвідувала Плем'я Тіни, як і інші народи Серединних-Земель. Хоча деякі країни не впускали у свої межі чужинців, жодна держава Серединних Земель не наважувалася закрити свої кордони перед Сповідницями. Сповідниці завжди стежили за тим, щоб закони дотримувалися строго і правосуддя було чесним, хочуть того правителі чи ні.

Сповідниці виступали перед Радою від імені всіх тих, у кого не було своїх представників. Деякі, як Плем'я Тіни, не довіряли чужинцям і не шукали представництва в Раді. Вони хотіли одного: щоб їх залишили в спокої. І Келен суворо стежила, щоб їх бажання витримувалося. Слово Матері-сповідниці для Ради — закон, і закон остаточний.

Як і належить Матері-сповідниці, Келен вивчила не тільки мову Племені Тіни, але і їх релігію. У замку Чарівника в Ейдіндрілі малися підручники по мовах, системах управління, віросповіданнях, звичаях і способах життя всіх народів Серединних Земель.

Вона знала, що люди Тіни часто залишають підношення — рисові пиріжки та пучки сушених пряних трав — перед глиняними фігурками, які стояли в декількох порожніх хатинах у північному кінці села. Ці хатини були надані в повне і безроздільне володіння злим духам, яких і втілювали глиняні фігурки.

Люди Тіни вірили, що, коли злі духи сердяться і забирають чиєсь життя, душа загиблого відправляється в Підземний світ, щоб приєднатися до добрих духів, які оберігають Плем'я Тіни, і допомагають стримувати зло. Так дотримується рівновага між світами, і зло саме обмежує себе.

Тільки-тільки минув полудень, але ідучим по селищу Келен, Річарду і Карі здавалося, що настали сутінки. Чорні важкі хмари клубочилися над самими дахами.

Спалахи блискавок освітлювали стіни будинків. За кожним спалахом гуркотів грім.

Важкі краплі шльопали Келен по голові. Вона раділа дощу. Дощ загасить багаття. Не повинні горіти святкові вогнища, коли загинула людина. Дощ позбавить людей від тяжкої необхідності гасити те, що залишилося від весільних вогнів.

З поваги до загиблого Річард проніс тіло Юні на руках всю дорогу до села: Юні загинув, виконуючи свій обов'язок, охороняючи Річарда і Келен. Мисливці розуміли це.

Однак Кара досить швидко прийшла до протилежного висновку — Юні з охоронця перетворився на загрозу. Як і чому — не важливо. Важливо, що він став ворогом. І Морд-Сіт рішуче була готова до того, що в будь-який момент ще хтось з мисливців теж перетвориться на ворога.

У Річарда сталася з нею короткий суперечка. Мисливці не зрозуміли жодного слова, але бачили, що суперечка неабияка, і не просили перевести.

Річард так ні в чому її і не переконав. Швидше за все Кара просто відчувала себе винуватою, що дозволила Юні себе обійти. Келен взяла Річарда під руку, і так вони крокували слідом за Карою, дозволивши їй іти попереду і пильно оглядати дружнє село в пошуках загрози. Кара провела їх по одній вуличці, потім по іншій, прямо туди, де розташувалися Зедд з Енн.

Незважаючи на переконаність у тому, що Кара помиляється, Келен чомусь відчувала себе незатишно. Вона зауважила, що Річард насторожено озирається через плече. Значить, теж чимось стурбований.

— У чому справа? — Пошепки запитала Келен. Річард оббіг поглядом порожню вуличку і роздратовано похитав головою.

— Мені поколює потилицю. Так буває завжди, коли хтось за мною стежить, але тут нікого немає.

Келен і без того почувала себе незатишно і тому не зрозуміла, чи то вона дійсно відчуває чийсь злісний погляд, чи то так на неї вплинули слова Річарда. Похапцем крокуючи між будинками, вона нервово потирала руки, які покрилися гусячою шкірою.

Дощ вперіщив щосили якраз тоді, коли Кара нарешті знайшла те, що шукала. З ейджем напоготів вона ретельно обстежила вузьку вуличку і лише потім відкрила дерев'яні двері та першою ковзнула в будинок.

Вітер розметав волосся сповідниці. Блискали блискавки, гуркотів грім. Якась курка, налякана грозою, промчала між ніг Келен і вбігла в хату.

У кутку невеликої кімнати горіло вогнище. На полицях мерехтіли товсті свічки, на підлозі лежала купка дров і в'язки сіна. Єдине, на що можна було сісти, — розстелена на брудній підлозі перед вогнищем шкура. Висячий у порожній віконній рамі шматок тканини майорів під поривами вітру, і полум'я свічок колихалося на протязі.

Річард зачинив двері і засунув засув. У хатині пахло воском, палаючим сіном і димком, який не повністю виходив у димохід над вогнищем. Мабуть, вони в задній кімнаті, — вказала Кара кінцем ейджа на завішений дверний проріз.

Курка, задоволено квокчучи і крутячи головою на всі боки, тупала по кімнаті, обходячи намальований на підлозі чи то пальцем, чи то прутиком символ.

З раннього дитинства Келен звикла бачити, як чаклунки і чарівники малюють стародавній символ, що позначає Творця, життя, смерть, чарівний дар і Підземний світ. Вони малювали його машинально, мріючи про щось, або в хвилини небезпеки. Малювали просто для самозаспокоєння, щоб зайвий раз нагадати собі про те, що вони пов'язані з усім і вся. І малювали його, щоб чаклувати.

Для Келен це був заспокійливий талісман дитинства, того часу, коли чарівники грали з нею, жартували над нею, ганялися за нею по коридорах замку Чарівника, а вона з радісним вереском втікала від них. Іноді вона сиділа біля них на колінах, в безпеці і теплі, а вони розповідали їй всякі дивовижні історії.

То були часи, коли ще не почалося її навчання, коли їй ще дозволено було бути дитиною.

Тепер всі чарівники давно мертві. Всі, крім одного, віддали життя, щоб допомогти їй перетнути кордон і знайти допомогу в боротьбі з Даркеном Ралом. А той, що залишився живий, зрадив її. Але були часи, коли всі вони були її друзями, товаришами по іграх, дорослими людьми, яких вона називала дядьками, вчителями, вважала об'єктами поклоніння і любові.

— Я таке вже бачила, — повідомила Кара, швидко глянувши на малюнок на підлозі. — Даркен Рал іноді це малював.

— Це називається Благодать, — пояснила Келен. Вітер сколихнув полотнище, яке завішувало вікно, і відблиск блискавки освітив Благодать на підлозі.

Річард відкрив було рот, але так нічого і не запитав. Він не зводив очей з курки, яка скльовувала щось з підлоги біля завіси, що відгороджувала задню кімнату.