Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь. Страница 19

Найсвітліші уми впродовж щонайменше останніх п’яти століть неминуче приходили до необхідності залишити свій слід у цивілістиці. У результаті маємо цілий набір цивілізаційних кваліфікацій, які запропонували у ХІХ столітті французький дипломат, уже не маркіз, а граф де Габіно і російський натураліст М. Данилевський, у ХХ — німецький вчитель фізики О. Шпенглер, польський історик Фелікс Конечний, британський філософ Арнольд Тойнбі, американський етнолог Філіп Бегбі, американський дослідник Керол Квіглі, австралійський історик Отмар Андерле, врешті, старійшина і корифей сучасної американської суспільної думки Самуель Хантінгтон.

У цих класифікаціях може бути різна кількість цивілізацій: Габіно — 10, Данилевський — 10 або 13, Шпенглер — 8 або 9, Конечний — 7 або 15, Тойнбі — 13 або 17, Бегбі — 9, Кулборн — 14, Квіглі — 16, Андерле — 7, Хантінгтон — 8, але, так чи інакше, диференціація здійснюється або на основі виведення щонайменше — відмінностей у цінностях, або на їхній ключовій ролі у наборах цивілізаційних домінант.

Зупинимось на кількох іменних цивілізаційних класифікаціях, оскільки найвидатніші історики невблаганно приходили до необхідності впорядкувати свою версію історичного розвою у цілісну модель. М. Данилевському належить блискуче визначення цивілізацій як «бичів Божих», які розчищають на шляху людської еволюції усе те, що стало віджилим і зотлілим.

Таких «культурно–історичних типів» він виводить десять — єгипетську, ассирійсько–вавилонсько–фінікійсько–халдейську (древньосемітську), китайську, індійську, іранську, єврейську, грецьку, римську, аравійську (новосемітську), європейську (романо–германську).

У підході Данилевського, попри тенденційність його підходу, цінним є твердження про рівність цивілізацій, об’єктивну зумовленість їхнього рівного права на самоствердження і поширення притаманних їм цінностей.

Солідарний із такою трактовкою і наступний автор цивілізаційної класифікації О. Шпенглер, який підкреслено спростовував, задовго до проголошеного в кінці ХХ століття «кінця історії», птоломеївську систему історії, яка крутиться навколо єдиного центру, яким є цивілізація європейська. За Шпенглером, існувало вісім цивілізацій — єгипетська, вавилонська, індійська, китайська, грецько–римська, арабська, мексиканська (отут є майя), західна (фаустівська). Ставлячи їх в один ряд, автор наголошує, що неєвропейські цивілізації «нерідко перевищують еллінів величчю духовної концепції і могутністю піднесення». Шпенглер не писав про майя, бо невідомо, чи знав про них, але яка інтуїція!

Із списку дослідників–цивілістів, які конструюють цивілізаційну парадигму не з історичного, а із реального матеріалу, варто вичленити гарвардського професора, патріарха американської політологічної школи Самуеля Хантінгтона.

Коли закрилась завіса біполярної епохи і завершилася третя світова «холодна війна», С. Хантінгтон подав практично останній варіант із названих дослідників минулого і сучасного. І річ не тільки у «першій свіжості» його концепції, коли зупинятися на його варіанті як найбільш адекватному сучасному і майбутньому світові.

За Хантінгтоном, вісім цивілізаційних глобальних гравців виглядають так: західна, латиноамериканська, африканська, ісламська, сінська (китайська), індуська, православна, японська цивілізації.

Після перемоги ідеології лібералізму над ідеологією комунізму, у результаті чого впала світова система комунізму, розвалився Радянський Союз, США стали єдиною наддержавою, кардинально змінився особовий склад людства, оскільки на арену замість військово–політичних систем, заснованих на ідеології, вийшли засновані на культурі і релігії цивілізаційні системи.

Як випливає із різного роду класифікацій, про що згадувалося принагідно, цивілізації у контексті тисячоліть — величина змінна, і все ж їхній вегетативний період — найтриваліший з усіх інших гравців історичного дійства.

Держави, як і нації, міряють тривалість свого життя століттями, лише роки та десятиліття відводить історія блокам держав. Натомість тривалість цивілізацій вимірюється тисячоліттями, і вони по праву можуть вважатися найстійкішими серед усіх інших різновидів людських спільнот.

На відміну від теорії ендизму Френсіса Фукуями про стабільність постбіполярного світу на основі повсюдного примату ліберальної, західної моделі, Хантінгтон висунув теорію протистояння у своїй знаменитій праці «Зіткнення цивілізацій».

Квінтесенція цієї теорії полягає у тому, що на відміну від ХХ століття, яке було увінчане ідеологічними війнами, ХХІ століття відкриває епоху війн культур та релігій: «У світі після “холодної війни” найважливіші відмінності між народами — не ідеологічні, політичні чи економічні, а культурні та ціннісні».

Сучасники нового тисячоліття ідентифікуватимуть себе не так приналежністю до націй, держав чи рас, а із ширшим, об’ємнішим глобальним гравцем — цивілізацією. На відміну від традиційних державно–національних гравців, зібраних під дахом Організації Об’єднаних Націй, цивілізації формувалися протягом століть і є «більш фундаментальними, ніж відмінності між політичними ідеологіями і політичними режимами. Релігія як найсильніший субстрат цивілізації розділяє людей і формує їхню ідентичність значно сильніше, ніж етнічна чи державна приналежність».

Сенс цього твердження полягає у тому, що людина може бути напівфранцузом чи напіварабом і навіть громадянином двох країн, але практично неможливо бути напівмусульманином, напівіудеєм чи напівхристиянином.

Виділивши на основі принципу цивілізаційної ідентичності особовий склад наявних нині на планеті восьми цивілізацій, дослідник стверджує, що їхнє зіткнення становитиме сенс грядущих глобальних конфліктів і потрясінь, оскільки ймовірні світові війни будуть не чим іншим, як війнами цивілізацій, і «найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться вздовж ліній розлому між цивілізаціями». Лініями грядущих війн будуть не так державні кордони чи традиційні лінії розподілу геополітичного впливу, як межі між цивілізаціями. Ці межі можуть співпадати із державними кордонами, але можуть розривати навпіл території існуючих держав.

Теорія Хантінгтона знайшла більш ніж переконливе підтвердження нападом на США 11 вересня 2001 року, яке президент Дж. Буш назвав так само, як книга Хантінгтона, — «зіткненням цивілізацій».

УКРАЇНА — ВЧОРА,

СЬОГОДНІ, А ЗАВТРА?

Найбільш контраверсійним є ключове положення теорії зіткнень — визначення цивілізаційних меж. Хантінгтон провів їх із притаманною хіба що тоталітарним вождям ХХ століття легкістю і доктринерською безвідповідальністю.

Варто вичленити одну із найсуттєвіших із цих меж — східний кордон західної цивілізації. Автор стверджує, що вона визначилася ще з часів розподілу Римської імперії у четвертому столітті і створення Священної Римської імперії у десятому і принаймні протягом останніх 500 років практично не змінювалася. Якщо виводити цю лінію, розпочинаючи із півночі, вона збіглася із кордоном Росії, із Фінляндією та Прибалтикою, а далі розпанахує територію України на уніатський захід та православний схід.

Далі на південь цивілізаційна ватерлінія співпадає практично із державними кордонами, часто відтворюючи кордон між колишніми Австро–Угорською і Оттоманською імперіями. Таким чином, чи не єдиною країною на глобусі, територію якої розчленовує цивілізаційний кордон, є Україна.

Пишу ці рядки на лівому березі, за яким сяє куполами берег правий, і подумки наминаю боки гарвардському мудрагелю, який пішов на той світ із переконанням, що фронт майбутніх війн пролягатиме не вздовж державних кордонів нинішньої Європи, а по Дніпру, якому відводиться фатальна роль природного рубежу глобального масштабу. Ріка, яка не є навіть межею адміністративно–територіальних одиниць — областей України чи її історично–етнічних територій, піднята у найвищий, який тільки може бути на планеті, ранг цивілізаційного кордону.

Головна аргументація для надання Україні статусу розколотої держави № 1 на планеті — історична. Хантінгтон знову повертається мало не до часів Римської імперії, а відтак для твердження про відсутність єдиної політичної української нації і наявності двох цивілізаційних відламків наводить факт, що Західна Україна належала сто років тому не до Російської, а до Австро–Угорської імперії.