Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь. Страница 21

Не у кількісному, а в якісному вимірі можна натрапити на варті уваги версії лише про дві — станом на початок третього тисячоліття — нації, спроможні стати ядром не тільки цивілізації, як фрагмента людства, а всього людства, тобто стати серцевиною наддержави в однополюсному чи біполярному світі, — це китайці і євреї. Ця цивілізаційна концепція корелюється на двох лідерів планети у першій половині ХХІ століття — США і Китай. І коли монополізм китайців–ханців у їхньому цивілізаційному просторі не викликає сумнівів, національно–етнічний примат всередині західної цивілізації залишається дискусійним. На цю роль можуть претендувати також творці імперій минулого — французи, німці чи британці. Однак, враховуючи ступінь креативності не в національних чи державних, а саме в цивілізаційних межах, екстратериторіальність і всепроникність євреїв виступає не як їхній мінус, а плюс. А за фінансовим чи інформаційно–технологічним виміром ця пріоритетність значно посилюється.

До цих глобальних трендів найближче конструкція Хантінгтона, оскільки із восьми цивілізацій у його інтерпретації п’ять однозначно кваліфікуються за національними ядрами. Водночас три іменуються за релігійною ознакою, а дві — за географічною приналежністю.

Коли стежиш за хронікою подій, коли вслухаєшся, як пливе історія, і ти на її хистких плотах, коли гомонить сучасний Вавилон тривогами і віщуваннями, відчуваєш, як діє саме ця зловісна модель гарвардського патріарха.

Більше того, коли вершаться долі мільярдів на берегах Потомаку, на яких зосереджено головний епіцентр глобальної влади, коли приймаються політичні рішення, що потрясають планету і обертають колесо історії, то відчуваєш, що це колесо змащене інтелектуальною олією Самуеля, що до президентських вашингтонських указів можна прикладати як обґрунтувальний додаток його знаменитий бестселер «Зіткнення цивілізацій».

ЧИ КОРОВА ДЕМОКРАТІЇ СВЯЩЕННА?

Незважаючи на те, що наочніше проявляється схильність людства йти руйнівним шляхом, йти шляхом через зіткнення до знищення, можна погодитись із прихильниками діалогу в тому, що воно, людство, все–таки ще не зробило остаточний вибір і з роздоріжжя не зрушило у тому чи іншому напрямі.

Вельми гуманістично й оптимістично розглядати «сам процес глобалізації як результат творчого діалогу світових цивілізацій» і шукати глобальний консенсус саме у діалозі (а в інший спосіб консенсусу не знаходять).

Феномен діалогу — це, перш за все, однозначне заперечення уніфікації і єдиномислія.

У цивілізаційному сенсі діалог виступає як перехід від дуального самовираження культур до їхньої зростаючої множинності. Це відбувається у формі реалізації дискурсу між суб’єктами, що є сторонами роздвоєного, але двоєдиного мислительного освоєння дійсності.

Дуальна опозиція як форма існування людського мислення освоєна людиною з древніх часів. Феномен дуальних конструкцій ґрунтується на амбівалентності — на взаємопроникненні полюсів дуальної опозиції, на їхній тотожності і протилежності водночас. Центральним у цьому є розуміння діалогу як чину, який не допускає редукції культури одного полюса при нівелюванні іншого.

Сенс дуальної опозиції в тому, що будь–яка цінність перебуває в напруженому полі суб’єкта між двома полюсами, що відкриває можливість для цього суб’єкта у ході діалогу формувати нові смисли.

Однак на цьому рятівному шляху належить скласти неймовірно важкий іспит — на мистецтво діалогу. Складність іспиту полягає у простому, доступному і водночас, на жаль, часто недосяжному для цивілізаційних адептів, оскільки «мистецтво політики у діалозі цивілізацій — це мистецтво прориву у ціннісний вимір іншої культури, де політикові потрібна особлива методологія — методологія інтерпретації».

Нездатність скласти цей іспит навіть топ–менеджерами глобального розвитку призводить до того, що фраза пастиря понадмільярдної пастви — Папи Римського, причому фраза навіть не власного виплоду, а з візантійських часів, викликає шквал цивілізаційного обурення майже мільярда іншої цивілізації.

Чи може король Йорданії чи Саудівської Аравії, які стоять у першому ряду діалогу між цими мільярдами, пояснити своїм цивілізаційним арміям, що карикатура у датській газеті — це дрібниця, на яку не варто звертати увагу? Насправді це той випадок, коли уже не ленінська «іскра» здатна запалити полум’я глобального масштабу із технологією ненависті куди сильнішою, ніж єднальний пролетарський клич комісарів всесвітньої революції початку минулого століття.

Чому начебто всеперемагаючий лібералізм, світове торжество якого так похапцем проголосив Фукуяма (він уже покаявся і забрав свої слова назад, навіть не пробуючи перефразувати Галілео Галілея «А все–таки він, лібералізм, переміг!»), чому оспівана і канонізована однією із цивілізацій демократія так осоружно відкидається іншими, чому цілком гуманістичний світовий похід за демократизацію (услід невдалій комунізації) терпить крах, чому так по–різному інтерпретується на сакральному рівні найсолодший стан душі — стан її осягнення свободи? А тому, що бракує, а то й немає отого «мистецтва інтерпретації», здатності стати на іншу точку зору, з якої не видно осяяних фасадів, а лише сіють мряку холодні тили універсального, а тому сумнівного доктринерства.

Варто прислухатися також цивілізаційно невизначеній Україні до твердження одного із лідерів руху за «азіатські цінності», колишнього прем’єр–міністра Сінгапуру (міста–країни етнічних китайців) Лі Куан Ю, що «передумови, необхідні для здорового функціонування демократії, такі як громадянське суспільство та освічений електорат, відсутні поза межами розвинутого світу».

Чи забезпечені ці умови в Україні? У зв’язку із відсутністю «освіченого електорату» той, що є, обирає собі подібних — за Франком, «ошуканців і дурнів».

Апологетам «експорту демократії» треба знати, що жодна із цивілізаційних альтернатив набору цінностей не є морально вищою. Тільки на такій компромісній платформі можливий діалог цивілізацій з метою уникнення їхнього зіткнення.

Через брак «мистецтва інтерпретації» діалог перетворюється на диктат, добра воля — на насильство, у результаті чого благі наміри мостять дорогу у відомому напрямі, як це вже було зовсім недавно із черговою, червоною спробою спровадити людство у комуністичний рай. Так невміле мистецтво діалогу неминуче призводить до зіткнення, і у цьому найглибша діалектика нашої розтривоженої, розіпнутої на восьми цивілізаційних вітрах доби. Тому всім нам сущим належить прислухатися до категоричного заповіту Арнольда Тойнбі: «Людство, очевидно, повинно вибрати одне із двох: здійснити самогубство або навчитися жити як одна сім’я».

WEST AND REST

Захід і решта — ця формула колективного портрета людства із королем посередині англійською звучить милозвучно. Але до гармонії, яку передають ці звуки, надто далеко.

Пік могутності західної цивілізації у територіальному вимірі припадає на 1920 рік, коли вона володіла половиною земної суші — 25,5 мільйона квадратних миль. На кінець століття ця «шагренева шкіра» Заходу скоротилася удвічі — Європа повернулася у свої давні, континентальні межі, а також зберегла Північну Америку, Австралію і Нову Зеландію.

Це дворазове скорочення християнської цивілізації відбувалося синхронно із більш ніж п’ятиразовою територіальною експансією ісламської цивілізації. Територія мусульманських держав зросла із 1,8 до 11 мільйонів квадратних миль.

Аналогічна картина спостерігається і в демографічному вимірі. Якщо у тому ж піковому 1920 році Захід управляв 48 відсотками земного населення, то вже у 1993 році його населення становило не більш ніж 13 відсотків. Через сто років після злету — у 2020–му — Заходу прогнозується не більш ніж 10 відсотків. Вийде столітній ювілей, ознаменований п’ятиразовим падінням.

(у відсотках до світової)