Київ.ua - Белімова Тетяна. Страница 13

Все вийшло спонтанно й по-дитячому якось, коли він зробив ту суботню вилазку в Ладину квартиру. Діти сказали, що мама щойно пішла, навіть запитували, чи він її зустрів. Але ж те її чорне куценьке пальтечко висіло на вішаку в передпокої! Не побігла ж вона без нього? Це досить-таки підло – змушувати дітей брехати! Зачинилася, мабуть, у ванній і чекала, поки він піде. Оце все, на що вона здатна! Але зараз він її таки діждеться, вже нікуди вона не дінеться: вихід тут один, хочеш не хочеш, а доведеться повз нього пройти…

Раптом у голові промайнуло: а що, як вона сьогодні (так, саме сьогодні – за підлою й незбагненною логікою життя) відпросилась і пішла раніше? А він сидить тут уже дві години, мерзне? Швидко набрав доньчин номер:

– Привіт, сонечку! Що робиш? Мама вже погодувала вас вечерею? А, поїхала у відрядження?… До Дніпропетровська?… У п’ятницю зранку повернеться? Це з нової роботи? А ви з ким? Із бабусею?

Оце так новина! Яка ще нова робота? Яке ще відрядження? Зроду-віку нікуди вона не їздила… Щось тут не так! Не поїхала вона ні в яке відрядження! А якщо не поїхала, то де ж вона? З ким? Де сьогодні ночуватиме?

Завів мотор, різко вирулив із цього підворіття на вулицю. Ззаду завищали гальма, навіть здалося, що хтось щось кричить йому навздогін. Та йдіть ви! Їздити навчіться! Бо куплять права, а люди мають через це проблеми. Встиг загальмувати, отже, все зробив правильно!

Чорний – аж нітрохи не відбиває неживого ліхтарного світла – сніг на узбіччях. Обігнав прибиральну машину, яка, скажено ревучи, невтомно загрібала металевим ковшем цю хрумку, перемішану з багном льодяну кашу, залишаючи по собі прометений гладенький слід. От би й для людей вигадали таку машину, яка би прибирала на душі: проїхалася гігантськими колесами, прогребла металевим совком і розчавила все, стерла на порошок, вивезла в невідомому напрямку, розвіяла по незнаних полях весь смуток і радість. А потім – стерильна пустка і жодної причини хвилюватися: ні почуттів, ні спогадів…

Набрав Лялю. Поза зоною… Все ясно: медитує, відкриває в собі третє око для «натхненної праці», буде всю ніч мазюкати фарбами по картону – шукати «втілення картини»… Ні, вона таки справді схиблена на своєму мистецтві! Ніби нормальна жінка, молода, гарна, з перспективною роботою, а починаєш спілкуватися і розумієш: не все так просто. А потім розумієш, що все дуже й дуже непросто. І це починає напружувати. Чого він має витрачати на таку свій час? Нехай шукає собі однодумців-мистецтвознавців. А він уже, мабуть, узяв тут усе, що можна було взяти. Треба шукати новий об’єкт для розробки.

От раніше, коли вони жили з Льоною і ще й не думали розлучатися, перспектива такого життя, яким він жив тепер, дуже його приваблювала. Сам собі пан: куди хоче, туди йде, де хоче, там і ночує – головнокомандувач власного параду, диригент свого життя, сценарист, режисер і виконавець головної ролі в одній особі, молодий і вільний, забезпечений і незалежний, цілком нормальний мужик без відхилень, у розквіті літ. Таким був Ростик, щасливо розлучений п’ять років тому. Таким став і він…

Він потрапив-просочився на той бік дзеркала-вітрини суперового магазину, в яку досі лише нишком зазирав, поглядаючи на дружину й дітей. І ось тепер, опинившись усередині, він не відчував тієї радості буття, яка, марилось йому, мала б витати серед цих обраних, небожителів. Чогось бракувало для повного щастя. Ось тільки б зрозуміти чого? Тепла – теплої смачної вечері – теплого, зігрітого чиїмсь ніжним тілом, ліжка – теплих сонних рученят навколо твоєї шиї – теплого живого дихання на плечі? Річ зовсім не в тому, переконував він себе. А в чому? В чому тоді річ? Раніше він ніколи над цим не замислювався, бо жив – наче дихав, наче пив воду великими спраглими ковтками. Але минулого вже не існує! Воно померло, поховане в спільну могилу з майбутнім. Є лише це божевільне тут – і – тепер!

Якби можна було, як у фантастичному фільмі, здійснити стрибок крізь час, дати затягнути себе зі швидкістю світла у чорну діру небуття, пройти її всепоглинальними спіралями і вийти з іншого боку без болю, без суму, без цих шизоїдних думок! За кілька секунд прожити кілька років очищувального й лікувального світла! Жив же він колись без Льони? Жив? Жив. І знову житиме.

Адже Ростик живе. І вдоволений, і успішний. Чомусь недоречно згадалося, як вони з Льоною півроку тому навідалися до приятеля в Інститут Стражеска і як Ростик, скориставшись тим, що Льона пішла мити фрукти, встромив йому в руку папірець із телефоном дочки і взявся швидко й гаряче, мов у лихоманці, просити зв’язатися з нею і покликати сюди. Але він не зв’язався. Не додзвонився до Ростикової дочки, бо телефон той уже два роки був недійсний… А потім, одужавши, Ростик ніколи не повертався до цієї розмови.

Так, Ростик – це поганий приклад. Він якийсь такий… трохи хворобливий чи що? Але ж він на дванадцять років старший! Що ж? Було берегтися замолоду. От із ним точно такого не станеться (інфаркт! слово якесь фатальне для чоловіків після сорока), бо в нього спортивне минуле, хороша спадковість, міцні нерви і загалом – ситуація під контролем.

Треба перебороти себе, привчити до думки, що так повинно бути й вороття немає! Навіть якщо вона на колінах благатиме повернутися – почати все спочатку – заради нього – заради неї – заради дітей – задля їхнього кохання, – він спокійно і впевнено натисне на кнопку «відмовити». Відмовити? Так, остаточне й тверде «відмовити»!

І так солодко ставало від цієї думки. Відмовити. Раз і назавжди викреслити її зі всіх списків пам’яті, як у тій пісні: «зітри із меморі». І це буде остаточна й цілковита перемога над нею! О, він знав багато її слабких місць! Він завжди знав, як морально пригнітити її, принизити, змусити заплакати, звинуватити у всіх смертних гріхах, підтримувати в ній думку (як вічний вогонь), що вона винна в усіх їхніх суперечках і непорозуміннях, змусити благати-випрошувати прощення, аби лише помиритися. Та от чого він не знав, не вмів, не зробив – закріпити досягнутий ефект назавжди, щоб весь час, щодня вона була слухняна, шовкова, зацькована, покірлива, впокорена. Вона якось уміла піти в себе, пірнути під кригу своєї свідомості (тоді в неї ставало таке обличчя, яке він сам для себе означив «як… у Зої Космодем’янської»), забитися в панцир свого піднесеного світогляду, поновлювати душевну рівновагу, відновлюватись, як фенікс із попелу, нагадувати про свої права після виконання своїх обов’язків. А він хотів просто стабільності. Нічого більше. Твердої віри, що завтра буде повторенням сьогодні, а сьогодні – повторенням учора. І так – день у день, рік у рік…

От просто переламати цю її волю, підкорити раз і назавжди, щоб вічно ходила по периметру його життя! Це все було таким простим і зрозумілим для нього, що не мав потреби навіть пояснювати це їй. Це ж була проста азбука існування: жінка мусить коритись чоловікові, а не сперечатися з ним. Жінка узята з його ребра – жінка може висловитися лише після того, як висловиться чоловік, а чоловік завжди має рацію, навіть якщо й не його правда! І всі без винятку це розуміли чи принаймні вдавали, що розуміють, усі, крім Льони…

Тільки тепер збагнув, що заїхав на вулицю з одностороннім рухом і зустрічна машина злякано притиснулась до лівої окрайки, засліпивши його яскравим світлом. Де це він? Котра година? Хоч би бензину вистачило додому дістатися. Хоча… Чого йому туди їхати? Щоб риб погодувати? Можна й тут заночувати. Як доречно виникла над дорогою ця ятка «Все для дому» з зеленим підсвіченим додатком: «+24». Цікаво, чи є в них те, що продають за ліцензією і що українці дуже потребують для дому й не тільки? О, та тут є чим зігрітися! Ні, треба все-таки якось додому доїхати, щоб добре розкуштувати цей продукт вітчизняного виробництва.

Ледь розвернувся на цій вузенькій доріжці й помчав, дедалі швидше, до центральної магістралі, виловлюючи смугами жовтого неживого світла з-під фар вибоїни на дорозі. Нарешті збагнув, де він. Це ж тут за рогом Ладин будинок, у якому оце сплять його діти, його чи, власне, вже не його теща, де час від часу з’являється ця жінка, яка йому вже не належить.