Київ.ua - Белімова Тетяна. Страница 15

І коли ж він народився? Ну звісно, як завжди – на два роки молодший, можна було відразу здогадатися… Сам зі Львова, вчився в Києві, політолог за фахом. Західняк! Вони такі гонорові, з ними непросто. Що ще залишилось? Інтереси? Парашутний спорт. Парашутний спорт? Екстремал? Екстремал. От і фото виставив: на тлі блакитної безодні розчепірив руки-ноги, згори – біла хмаринка парашута, обличчя приховане маскою, але крізь круглі ретроокуляри проступає небезпечна синява очей (чи це тільки їй хочеться таке побачити?).

Безліч фоток із різних місць земної кулі: біля Версалю, на Александер-плац, при центральному вході до пінакотеки, вказує рукою на дель Прадо, задумливо потупився в Темзу на тлі Тауера, махає рукою з венеціанської гондоли. Та найбільше вразило, що наступним у графі «захоплення» (наступним після парашутного спорту) була «художня література» і коротеньке повідомлення: «пишу вірші». Це вже занадто, як для однієї людини! Просто людина Ренесансу, здатна поєднати все: писати картини й римувати сонети, креслити й створювати літальні апарати, бути лікарем душі й тіла, демонструвати античну довершеність статури й янгелоподібний лик…

Щось тут не так! Повинна бути якась ложка дьогтю у цій неозорій діжці меду! Чому ж це, цікаво знати, таке щастя досі ніхто не привласнив – не затяг до РАГСу – не обвінчав навіки в затишній позолоті якоїсь церковиці – не натягнув обручку на шляхетно видовжений безіменний палець? Чому? Справді – чому?

– Привіт, Ладусю! Страшенно рада тебе бачити! Відразу настрій покращився! Я тобі зараз перешлю посилання на сторіночку однієї людини. Поки ми будемо розмовляти, поглянь, будь ласка!

Слухала й не слухала Ладиних оповідей про життя-буття (вона так собі й уявляла, що її подруга опиниться у казці!) і напружено вдивлялася в обличчя по той бік екрану, очікуючи відповіді на головний свій запит. Почула вердикт, як суворий і офіційний припис:

– Ну, і нащо тобі цей красень? Він нічого тобі не дасть!

Власне, нічого нового Лада не повідомила, а ніби озвучила квінтесенцію її думок. Хіба вона сама очей не має, не бачить, не розуміє? А їй нічого і не треба від нього, крім одного… Отак прямо й відповіла на безапеляційне запитання подруги:

– А мені нічого від нього й не треба! Нічого, крім кохання!

– Альонко! Ну поглянь ти на нього! Яке кохання в такого може прокинутися, крім кохання до себе?

– А ти от почитай його вірші! Почитай! Він дуже тонкий і ліричний! Я тобі зараз скину посилання!

Лада заперечливо похитала головою, мовляв, не треба віршів, вистачить побаченого, і почала щось примирливо казати про винятки з правил, уплив обставин, перепрограмування життєвих парадигм. «Підбадьорює, як завжди, хоче і тут підтримати», – промайнула думка. От саме тепер, мабуть, цього не варто робити. Вона не для цього її викликала!

Порада, підтримка, тверезий погляд збоку… А може, просто хотілося з кимось рідним поділитися своєю ранковою знахідкою? Розповісти близькій людині про диво, яке раптом (так неждано й негадано) сталося в її житті (ба не мамі ж із татом про це хвалитися?).

А заборони, перестороги… Чи варто про них нагадувати? Їх і так цілий гострокіл – з купою питань і моральних табу – геть невчасно – як же так можна? – стрімголов у вир? – а діти – батьки – чоловік (між іншим, ще без префіксу «екс»), хоч він і далекий від цих моральних пересторог! Але вона – не він! Не чинитиме так, як він! Чи чинитиме?…

Лада показувала світлини університету і кафедри, розповідала про колег, про їхні книжки, роботу. Слухала і, як завжди, відзначала цю особливість Ладиного мислення: скрізь і всюди знаходити позитив. Добра вона, тільки нещаслива… Та хто із них (почала перебирати в пам’яті знайомих жінок, подруг) може похвалитися щастям? У всіх якесь щербате, а в деяких уже й добряче надбите, насилу тримається, щоб не розвалитися на дві нерівні половини (як у неї!) або на мільйон дрібних уламків-скалок.

Невже варто втрачати цей шанс короткого (то й що з того?) щастя? Для чогось же доля кинула сьогодні йому під ноги її сумку (а якщо не лише сумку)?

Не чекає нічого нового? Може, й справді – не варто? Бо після місяця-двох сп’яніння – неминуче важке протверезіння, а може, й розчарування? І нехай! Все має свій початок і кінець! Хай завершиться це дуже швидко (зрештою, все хороше триває якусь мить, тому воно й хороше, бо просто не встигло запаскудитися взаємною отрутою), протриває лише мить, але буде!

От саме тепер, після розмови з Ладою, вона нарешті остаточно зрозуміла, що хоче цього виру, забуття, омани, ніжності, проникнення до чужої, ще вчора незнаної суті! Бо вона заслужила на це! Заслужила на те, щоб її кохали – не з обов’язку перед проштампованою сторінкою, не вимагаючи натомість щоденного приниження й катування, – щоб кохали такою, яка вона є, хоча б один день, одну годину!

Усе життя заборгувало їй, і цей шанс має бути його платою-нагородою за всі страждання й муки! Хай Лада каже, що хоче (той, хто на молоці обпікся й на воду дмухатиме), – ніщо її не зупинить, не змусить відступитися!

У якомусь раптовому осяянні зрозуміла: вона знає його, зовсім не знаючи! Нарешті вона його зустріла! Зустріла того, кого потребувала її душа!

Подивилася на годинник. Пів на дванадцяту. Нічого, він ще не спить! Він не може спати, бо вона думала й думає про нього щохвилини! Дістала телефон.

«Привіт! Це Альона. Ви сьогодні вранці мені сумку в метро врятували. Тепер маєте мій номер і можемо продовжити знайомство, якщо це для вас іще актуально». Причепила смайлик, надіслала повідомлення. Подумала, що це і буде перша перевірка його слів, бо якщо справді сподобалась – подзвонить. Ніби у відповідь її думкам, заграла мелодія виклику:

– Привіт! Тобі теж не спиться? Я чекав цілий день твого дзвінка, вже думав, ти не подзвониш!

Їй здалося, що оце вимовлене його приглушеним камерним голосом «ти» було між ними завжди (може, вони були знайомі на кармічному рівні вже сотні й сотні років?), чому вона звернулася до нього на «ви»?

– Привіт, Максе.

Макс, Максим, Максиміліан – усе це звучить, як чарівна музика! Музика сфер, чарівних сфер її/його душі?! А в щастя цей ледь приглушений голос із легким (таким привабливим) пташиним «р»…

Стрілки годинника плавно пересунулися на другу ночі. Батарея розрядилася. Спати не хотілося – лише на хвильку прилягти. Вона торкнулася гарячим чолом прохолодної податливості подушки й прошепотіла: «Макс».

Розділ чотирнадцятий

Світло-блакитні, небесного кольору, кахлі – на підлозі, на стінах, під якими широкі дерев’яні лавиці. Якась малеча в гумових шоломиках і купальниках, голосно ляскаючи мокрими капцями по слизькій холодній підлозі, по одному виходить за скляні двері з написом «роздягальня». А вона повільно йде вздовж басейну, поглядаючи на спокійно-блакитну, ніби підсинену, поверхню води, розділену ланцюжками пінопластових буйків на три смуги. Крізь довгі – від підлоги до стелі – вузькі вікна на протилежну стіну б’є яскраве світло весняного дня. Чарівлива тиша навколишньої пустки (що дуже дивно, зважаючи на час…) відбиває лише її несміливі кроки. Куди вона прямує? Невже до тієї дворівневої вишки в кінці, що білим знаком питання здіймається над басейном? Саме так! Не просто йде, а вже підіймається крутими металевими сходами, щойно минувши першу приступку, аж туди – на самісіньку гору! Чого б це раптом? Вона ж у житті не стрибала з вишок, хіба що – з тумбочки, та й то в далекому шкільному дитинстві!

Усе всередині волає про негайну зупинку, застерігає від цього остаточного й неминучого стрибка, але зупинитися несила! Лагідна блакитна прірва унизу вабить невідворотним атавістичним бажанням польоту! Розганяється, вправно складає руки човником-антеною і стрибає донизу, в це прохолодно-приємне хлороване плесо. Виринає на поверхню, гребе до бортика і відчуває, що вже стрімко провалюється в іншу, справжню, реальність. І це останнє відчуття приємної прохолоди на шкірі має дуже просте пояснення: ковдра десь скрутилась і впала на підлогу.