Київ.ua - Белімова Тетяна. Страница 17

Чому так тремтять руки і шалено калатає серце? Це ж буде звичайна поїздка. Звичайна поїздка? Просто – з ним, на його машині. Це повинна бути просто поїздка! Нічого більше! Нічого більше…

Розділ п’ятнадцятий

Сидів у машині. Додому йти не хотілося. Нудьга. Смертельна нудьга оповила всього, заполонила думки, знищила бажання. Слухав радіостанцію, її улюблену радіостанцію, збережену на підсвіченому табло автомагнітоли за числом «1». Чому його раніше так дратував цей музичний напрямок? Нічого не змінилось і водночас усе стало іншим. Усе було, як за їхнього недавнього спільного життя, і все було не так, не так, як хотілося-уявлялося, як планувалося, розписувалося.

Вже минули всі строки її повернення. Вона повинна була повернутися! Вона повинна була повернутися? Вона повинна була не те що повернутися, а на колінах приповзти – валятися – благати – вибачатися – виправдовуватися – вмовляти – плакати – визнавати свою провину – обіцяти, що більше нічого подібного в жодному разі! Він би поставив низку умов, а вона, звісно, на все погодилася. Так, вона б на все погодилася!

Цікаво, що вона відчуває? Невже їй не болить? Невже вона справді на таке здатна – на повний і остаточний розрив? Забути все, що було-пережилося за ці десять років, перегорнути останню сторінку їхнього подружнього життя, й закинути десь на полицю як нецікавий (бо прочитаний і вже відомо, чим усе скінчилося), нуднуватий роман? А потім усе почати спочатку, з чистої сторінки? З ким? Із кимось? Просто з іншим, що десь гіпотетично існує, можливо, навіть кращим (хоча це й складно уявити) за нього.

Кращим за нього? Що за маячня! Всіх класних, таких як він, давно розібрали, а Льона не така, щоб вигризати-виривати в когось здобич (от Лариска запросто змогла б, Ляля – можливо, якби під час медитації щось таке їй навіялося б, Ліка – точно ні, щоб не ускладнювати собі життя), та й кому вона, зрештою, потрібна? Звісно, вона красива, хоча він за стільки років спільного життя звик до цього, а останнім часом взагалі перестав помічати її вроду, і не тому, що вона стала буденною, баченою щодня в домашніх умовах, без зачіски й макіяжу, а тому, що переїв-переситився (чи що?), оскому набив (це, мабуть, не зовсім те, але якось так виходить).

Так, вона красива, але ж цього мало, щоб влаштувати нове життя… Потрібні гроші, а де вона їх візьме? Ну, заробить там щось, щоб з голоду не пропасти…

І навіть дзвонити й писати перестала. Хоча, може, це й не дивно? Він же на жоден дзвінок, жодну есемеску від неї не відповів. Навіть тоді, коли вона написала, що в сина висока температура й необхідно купити ліки. Навіть тоді. Завис у «Вавилоні» і лише наступного дня перед роботою завіз те, що вона просила.

Вийшов із машини. Сів на лавку біля дому. Який вечір! Тепло ніби хвилями (як від велетенської невидимої печі) розходиться, торкається рук, обличчя. А може, це будівлі спального району нагрілися за день на весняному сонечку, а тепер повільно віддають тепло, як величезні акумулятори? Навіть у ліхтарному світлі помітні навколишні зміни: он кущі бузку біля доріжки наїжачилися гостренькими пухкими бруньками, газон зазеленів крізь торішнє вимерзле зілля.

Котра це вже година, що нікого немає? Вже вікна в будинку лише де-не-де світяться. Пізно. Вже занадто пізно перепрошувати. Та і як його перепросиш? Отак просто? Після тримісячної мовчанки ні сіло ні впало подзвонити чи, скажімо, прийти до них і отак сказати: «Знаєш, може, я справді десь там колись був не правий (один раз, ну, може, двічі), бо таке життя (тебе печуть – ти допікаєш)»… Але ж вона, Льона, була не права значно частіше, і їй завжди (завжди-завжди!) прощали!

Та як же? Прийти й таке сказати? А вона? От якби вона перша завела про це розмову. Все-таки вона жінка! Їй це простіше, можна навіть сказати, нічого не варто піддатися в цьому німому двобої, просто визнати, що сила завжди є і буде на його боці. Це так природно, що навіть не виникає сумнівів: жінка кориться чоловікові, жінка мусить коритися чоловікові, бути поступливою, намагатися згладжувати конфлікти, а не розпалювати їх.

Не може такого бути, не буває так, щоб винен був лише хтось один. Так, звісно, він не святий, теж щось колись не так зробив, не так сказав, крикнув чи стукнув разок, але й вона не подарунок! І, якщо вже зайшла за це мова, саме вона стала руйнівницею, бо пішла з дому!

Ну, заплакала б, сказала б щось примирливе, а там уже б і він не витримав (серце ж не камінь!). Але як же її змусити зробити цей перший крок? Як спонукати? Як повідомити, що він уже готовий миритися, готовий їй пробачити, забути все, повернутися, почати жити, як колись.

Чи це можливо? Можливо жити, «як колись»? Як колись – у перший щасливий рік їхнього спільного життя, чи як колись – у той останній місяць їхнього пекельного існування?

Батьки йому тут не зарадять. Вона давно вже вибилася з-під їхнього контролю. Це може, навпаки, збурити геть іншу реакцію. Треба, щоб це був хтось такий авторитетний для Льони і водночас ненав’язливий, щоб висловив пораду, а не ультиматум, рекомендував, а не наказував, навіював, а не змушував, утішав, а не повчав, скеровував, а не підштовхував…

Хто ж? От шкода, що Лада поїхала і хтозна-коли повернеться. Лада добра, допомогла б, не відмовила – ні на мить у цьому не сумнівався. Хто ще? Повинен же бути ще хтось! Лізка! Точно! Ліза! Чому він одразу про неї не згадав? Чому не додумався? Вона не просто близька для Льони людина, вона ще і її двоюрідна сестра!

Подивився на годинник. Циферблат, підсвічений ірреальним неоновим світлом, показував першу ночі: вечір плавно перейшов у ніч, а він і не помітив. Щось дивне коїлося з часом. Зовсім недавно (вчора? ні, позавчора) він сидів у своєму кабінеті, втупившись у вікно (щоб очі трохи відпочили від комп’ютера, практикував таке розслаблення, – лікар порадив), може, хвилин зо п’ять-десять, аж раптом секретарка Юля схвильовано затарабанила у двері, зазирнула і повідомила, що вже кілька разів дзвонила, аби доповісти про прихід Олександра Феліксовича (він уже п’ятнадцять хвилин чекає в приймальні!). А далі – гірше! З’ясувалося, що це не Олександр Феліксович прийшов на годину раніше, ніж було попередньо домовлено, а він (так, саме він!) просидів годину, втупившись у скверик через дорогу, ще по-зимовому голий, але все одно відчутно ожилий і якийсь беззахисно-зворушливий серед цих сірогранітних фасадів тихого центру.

Одне ясно: Лізі дзвонити вже не можна, спить давно. Та й спершу краще повідомлення надіслати: перевірити реакцію. Може, вона повністю перейшла на Льонин бік і не захоче навіть розмовляти з ним? Щоб його таке написати, щоб заінтригувати її і зацікавити? Разом із тим треба якось так, щоб і на жалість трохи пробити. А спробуймо так:

«Необхідна твоя допомога в одній справі. Чи могли б ми завтра ввечері зустрітися? Вибач, що так пізно, просто не можу спати. Так захотілося з кимось рідним, таким, як ти, поговорити, тим, хто зрозуміє, дасть суттєву пораду. Буду вдячний:)»

Ні. Цей смайлик укінці краще стерти, він якось випадає із загальної концепції вбитого сімейним горем чоловіка. Ну, початок покладено. Але ж усі знають, що тільки кінець – ділу вінець…

Хоч би до літа якось розгребти цю ситуацію, бо ясно, що сама вона вже точно не розсмокчеться. Так, ця проблема виявилась не з тих, що самоліквідуються, заливаються алкоголем, задимлюються цигарковим димом, затанцьовуються на нічних дискотеках, вибиваються клинами інших спідниць і побачень!

Боже! Чи думав він, що доживе колись до такого геморою! Від нього пішла дружина! Пішла? А він хоче її повернути! Він хоче її повернути? Ні, не забути, а саме повернути! Ну й мудило! Інший би на його місці…