Київ.ua - Белімова Тетяна. Страница 28

– Ти знаєш, я давно тобі хотів сказати…

Як недоречно перервав йому мову цей котячий вереск! Ну справді! Березень давно минув, минув і квітень, ось уже й травень добігає кінця. Та й вуличних приблудних котів у їхньому респектабельному спальному районі майже немає! Це просто якась містична проява! Нічна мара!

– Я знаю все, що ти хочеш мені сказати, – не сказала, але подумала…

Не зараз! Це тепер непотрібно! Колись – у болючому січні, нестерпному лютому, сльозливому березні – так от колись вона б усе віддала за ці слова, за одне-єдине слово «повернися!». Але їй так старанно демонстрували – зверхньо й жорстоко – її ж таки власну непотрібність і недоречність, що ці ролі, спершу виконувані невміло, ніби на пробу, а може, навмисно й показово, щоб налякати й уразити опонента, міцно приросли до них – не віддереш! Страшна і невідворотна несвоєчасність, яка відчувалася майже фізично.

Не лише несвоєчасно й запізно, але й страшенно недоречно… Його вечірній прихід, що зруйнував усі плани, – це якась дешева і затягнута мізансцена…

Весь божевільний травень! Травень із Максом! Цей смак побачень із ним, заборонених, уривками, з домішкою екшену, з великим і неозорим, як море, почуттям провини (так що й не знати, чого більше було – несамовитого щастя чи безмежного горя). І раптом – його сестра з офіційним візитом (такий собі артобстріл): як ви там, мовляв, біднесенькі, поживаєте? А потім свекруха «попросилася» відвідати онуків. Її великі, досі гарні очі в облямівці перших зморщок, випромінювали живий відчай. Цей благальий погляд розказав значно більше, власне, став емоційним підтекстом до скупої інформації про виразку шлунку, яку діагностували в її сина. Вона ні про що не просила, нічого не випитувала. Просто сиділа й дивилася, не зводячи очей з Альони, ксерокопіюючи кожну її рису-думку, відбиту на обличчі чи озвучену жестом.

І тоді вже прийшло усвідомлення, що все – кінець – третій дзвінок – закінчення перерви чи то вакацій – сутінки після сонячного дня – темрява ночі. Якась незрима, але майже фізично відчутна парадигма її життя, з якої, здавалося, вона вирвалася, засмоктувала її назад, невпинно, невідворотно…

Вона чекала чогось такого, навіть не так, вона була готова до цього – випадкової зустрічі – зумисного вторгнення – продовження сімейного життя – поновлення Status quo, чи пак світової рівноваги…

Устала й зачинила вікно. Холодне повітря знадвору. Холодне повітря знадвору? В травні?

– Тобі холодно?

Відчула спиною його погляд, доданий до слів, як колись. Як колись? Як тоді, коли все ще тільки починалося, коли щоранку на столі чекав новий букет і кожен день, що минув нарізно, був ніби рік? Це було? Це було.

– Тобі холодно? – сказав чи саме вирвалося, а хотів сказати зовсім не те й не так, а просто підійти і обійняти ці вузенькі, такі рідні плечі, а потім покласти на стіл два заброньовані тури (вона так мріяла про Шрі-Ланку, а він усе відкладав: не хотілося, часу не було, не актуально та й дорого, зрештою) – тільки вписати дату вильоту.

– Мені не холодно, – відповіла майже механічно (знаєш, просто душа замерзла на цьому життєвому протязі, просто руки схололи, а вуста закрижаніли, так що й язиком важко ворухнути, а ще дуже соромно, навіть в очі тобі несила дивитися!), а сама все не відходила від вікна, видивляючись щось на порожній нічній вулиці.

– Ти могла б сісти?

Якось важко розмовляти зі спиною, взагалі дуже непросто, майже неможливо оформити вербально все те, що передумалося-переболілося останніми місяцями. От як сказати їй, що вона єдина, що за всіма цими ногами – зачісками – усмішками він нічого не побачив, не знайшов для себе? Чому він має казати, що безмежно сумував без неї? Це все слабкість! От раніше вона сама чудово виходила з таких ситуацій! І рота не треба було відкривати, лише мугикати в потрібний момент, кивати, просто погоджуватися. Зрештою, він прийшов – цього достатньо.

– Сядь, нам треба поговорити.

Чому її погляд такий відчужений, про що вона думає, не взагалі, а саме тепер, у цей конкретний момент?

– Ти хочеш повернутися? – нарешті промовила те, чого він не міг вичавити з себе весь вечір. Накрила своїми малими беззахисними його важкі, покладені одна на одну долоні, і він лише тепер помітив, що на тому її пальці, де мала бути, де була колись обручка, вже і білого сліду немає – слабенького знаку її колишньої присутності. А його власна обручка сяяла біло-жовтим золотом, уп’ялася в палець (чи, може, в душу?) – носив, не помічаючи, не відчуваючи її ваги (або й сенсу), так, ніби народився-зрісся з нею.

Ти хочеш повернутися?! То чому просто не сказати цього, не зробити? Мовчиш. Дивишся в стіл. А ці думки – про тебе, про мене, про нас (чи це «нас» узагалі можливе?) – зависли в повітрі, такому густому від невисловленого – несказаного – невимовленого – прихованого десь глибоко насподі (але хіба від себе самого втаїш?).

Зняв піджак, діловито (а може, по-домашньому?) повісив його на вільний вішак у шафу, стягнув краватку, взявся за верхній ґудзик сорочки і крадькома глипнув на неї – а що як? Що, як прожене різким поглядом – рухом – словом? І все це невисловлене, ця нібито мовчазна згода, це прийняття – все це йому здалося (він просто побачив те, що хотів побачити, почув між її скупими словами те, чого прагнув почути)? Але ні. Вона ніби вся заглибилася в себе, прибираючи посуд зі столу. Ось згасло на кухні світло. Задзюрчала вода у ванній. І раптом тихо й несміло (він навіть не відразу збагнув, що то) десь у коридорі заграла мелодія мобільного. Її мобільного? Її мобільного! Хто міг дзвонити о другій ночі? Хто міг дзвонити їй о другій ночі? Номер не визначено? Ага! Отже, номер не визначено? А якщо він зараз відповість цьому загадковому абоненту?

– Алло! Алло! Алло! – і ще голосніше – Алло!!!

Мовчання? Мовчання! Затих шум води (просто фізично відчув, що вона щось почула і дослухається, сторожко, настрахано), і він навшпиньках, мов тінь тіней, прокрався до спальні і ліг на своїй половині ліжка…

Місто спало. Десь там, за вікнами, місто спало. І чітко окреслені контури мостів, перекинутих через гігантську ріку, відбивалися в атраменті її вод, відсвічувалися пунктирами вогників, затемнювали і без того важку й непроглядну темінь хвиль під собою. І ця темна, ще холодна вода не була нездоланною перепоною, бо існували мости. Існували мости…

Довго була у ванній, ще довше стояла під дверима спальні, шукаючи (начебто) щось важливе (може, нічний крем?) у шухлядках комода. Потім знову повернулася до кухні, налила води. Задивилася на ці безкінечні (з висоти) парковки-пасовиська за вікном. На них рівними рядами спочивали чотириколісні друзі, лискучі боки яких відбивали ліхтарне сяйво вперемішку з тьмяним, місячним, непотрібним і недоречним тут, у цьому урбаністичному зоопарку. Бо всі ці автівки справді нагадували великих і малих гіпопотамів (підліткового віку чи й зовсім малюків), що ліниво розляглися і задрімали в симетричному порядку, очікуючи на ранок нового дня.

Потім, коли вона таки наважилася зайти до спальні, він уже спав, умостившись ницьма і повернувши голову до неї. Лягла й накрила його відкинуту руку своєю…

Розділ двадцять сьомий

Ой верше, мій верше,

Мій зелений верше.

Юж мі так не буде,

Юж мі так не буде,

Як… як било перше…

Українська народна пісня

«Знаєш, так буває… Так буває в житті. Може, так буває в осінній сльотавий вечір, більше схожий на глупу ніч без зірок, коли холодно й вогко, і колючий вітер оскаженіло зривається на перехожих, як добре натренований пес…

А може, так буває, коли в довгому білому казенному коридорі з’являється давно очікувана постать лікаря. Вона, ця постать, наближається, знімає втомленим рухом маску з обличчя, не просто біло-блакитну стерилізовану пов’язку, а службову машкару сухої діловитості, і намагається знайти слова співчуття до рідних чи близьких, які просиділи страшні, непритомні години тут і ще мають надію, якій теж судилося померти. І безжально відтяти надію мусить ця-таки постать у білому (бо ж страшний зміст того, що сталося, дійде до присутніх не відразу: спершу до них наблизяться слова чи, може, вони наблизяться до слів – будуть чути їх і не розуміти, спостерігати, але не відчувати)…