Київ.ua - Белімова Тетяна. Страница 30

– Що? Такий я тобі не потрібен? Тепер уже не потрібен? Взяла, що хотіла, а тепер повернешся до чоловіка?

Забігав по кімнаті, на ходу натягуючи одяг, не попадаючи руками в рукави. Треба було вставати, одягатися і йти, а краще – бігти якнайшвидше і якнайдалі! Тільки б не заплакати! Принаймні не тут і не зараз!

Кинув сорочку, яку так і не вдягнув, сів біля неї.

– Чому ти мовчиш? Скажи хоч щось!

Подивилася йому просто в очі. Який він гарний! Дуже гарний! Хоч би надивитися востаннє, напитися цієї сині!

А може, якщо довго дивитися на нього, то виникне ефект перенасичення (як у дитинстві, коли наїдався чогось дуже смачного, улюбленого, поки дорослі не бачили, як кажуть, «доривався», а потім уже не те що їсти – дивитися не міг на те «улюблене»)? І вже не кортітиме? Не линутиме вустами до його напіврозтулених, як оце тепер?

Що за дивний звук? Чіткий і ясний у напруженій тиші їхнього німого діалогу! Ніби хтось намагається відімкнути вхідні двері! Ключем? Відмичкою?

– Це Кіра! Швидко! У ванну!

Її одяг, сумка, черевики – все кинуте жужмом на підлогу, і сама вона на тій же підлозі – зіщулена – обхопила себе за ноги.

– Я її зараз виведу! А ти спокійно вдягнешся і підеш. Дверима не грюкай, вони зачиняються без проблем! Я подзвоню!

Останні слова, промовлені пошепки, ледь чутно. Тихенько й обережно причинені двері. Повна темрява, така, що першої хвилини нічого не можна розрізнити, але вже за якусь мить проступають обриси предметів і тоненька смужечка світла пробивається крізь замкову шпарину…

Ні, це не масний похабний анекдот! Це її власне життя! І це вона сидить у чужій ванні і сторожко й нажахано прислухається, а ще – намагається розгледіти щось у цю невеличку шпарину. Спочатку видно тільки ноги – стрункі, на підборах, чути звуки цілунків. А ось вона нахиляється до пса, що, привітно помахуючи хвостом, вибіг до неї. Відкидає з обличчя довге біле волосся. Вона гарна! Максу до пари!

Уривки розмови… Питає її, що сталося? Чому не поїхала з батьками? Хотіла побачити його? Зробити сюрприз? (Так! Сюрприз вийшов розкішний! На славу!) Ага! Пропонує їй піти прогулятися з собакою, заодно й купити дещо (яке все-таки щастя, що в нього є цей пес).

Почула, як клацнув замок, але вийшла не відразу. Довго вдягалася в напівтемряві, не вмикаючи світла, соромлячись навіть власного віддзеркалення. Ще ніколи в житті не було так соромно! Провалитися крізь землю? Дуже було б доречно – впасти на перший поверх крізь усі двадцять, тільки б швидше вирватися звідси! Яке щастя, що ця дівчинка ні про що не здогадалася! Не вистачало ще її розбите серце взяти на карб власної совісті!

Що вона накоїла! І що вона собі думала! Точніше, про що?

Обережно вислизнула з ванної. Виловила з власної сумки записник, видерла з нього аркушик. Ручки не знайшла. Згадала, що бачила десь на кухні олівець. Знайшла і просто тут, на кухонному столі, написала великими буквами «Максе!», але тоді обережно, майже непомітно виправила на «Максику!» (назвати його так ніжно востаннє, хоч він і страшенно не любив цієї пестливості, але востаннє – можна, востаннє все можна).

«Ти ж розумієш, що це кінець. НАС – не існує. Не в цьому житті, не в цій реальності… Якби написати таку гру, створити віртуальну дійсність, де Макс і Альона могли б жити щасливо. Мешкати разом. Існувати у вигаданому світі…

Якби ж усе було так просто! Так просто, як набрати в Google: «Київ – крапка – юа». Просто набрати: «Київ – крапка – юа» – й опинитися в ірреальному просторі власних бажань…

Так тривати не може. Ти розумієш, що так не може більше тривати? Нічого вже не буде. І не треба приїжджати на Різдво, принаймні не до мене!

У тебе буде сім’я! У тебе буде Кіра! І ти забудеш мене! В чужій красивій країні ти швидко мене забудеш!

Але я тебе ніколи не забуду! Допоки дихатиму, я не забуду тебе! Я не забуду тебе, Максе, бо ти – найкращий! Ти – найкраще, що було, що сталося в моєму житті!

Мені дуже важко тобі це сказати, може, так – на папері – навіть і ліпше? Мені вкрай важко сказати, але я маю. Я маю сказати тобі… Прощавай, Максе. Прощавай.»

Замислилася, куди б покласти цю свою записку? Зважаючи на останні події, на комоді біля дверей не залишиш… Пошукала очима його портфель. Ось і він, на тому ж комоді, замкнутий на ключик, який завжди в Макса. Бо ж у нього в цьому портфелі секретні документи! З Верховної Ради? З Верховної Ради! А якщо отак устромити в шпаринку? Чудово! Впала, мов бюлетень у виборчу урну!

Якась зла радість наповнила єство! Прислухалася до перестуку власних підборів. Подалі від цього будинку! Подалі від нього! Нехай! Нехай одружується! Їде до Сінгапуру! А вона… Вона піде зараз на зустріч однокурсників! Ще встигне! І вбрання відповідне (не пропадати ж марно такій красі).

Ні, на метро не поїде! Побачила підсвічений маячок таксі.

– До ресторану «Совського»? Скільки? Чудово!

Розділ двадцять дев’ятий

Чи існують ідеальні стосунки? І якщо так, то які вони, ці ідеальні (а може, ідеалістичні) взаємини? Чи це взагалі можливо – знайти (чи створити зі свого ребра?) таку жінку, з якою можна було б і жити, ще й водночас кохати її? Таку, яка б не набридала вічним жіночим скімленням, не викликала б відрази домашніми капцями, лицем без косметики, махровим (який жах!) халатом – отими незчисленними побутовими дрібницями, які невидимим шашелем вгризаються в образ коханої і руйнують його вщент? А найголовніше, таку, до якої б неможливо було звикнути – призвичаїтися – пристосуватися – прилаштуватися – приноровитися – приладнатися – зростися – зліпитися, яка, попри кохання, турботу і ніжність, не зв’язувала б, не висла б непотрібним і обтяжливим баластом, а залишала простір для маневру, поважала б чоловічу свободу і волю… Одним словом, таку, яка була би безкінечною книгою нових вражень – переживань – здібностей – емоцій – звабинок – масок – ролей – позицій – миттєвостей – варіацій – епізодів – поглядів – роздумів – історії (як та східна Шахерезада, що звела з розуму падишаха своїми казками – аби тільки, щоб цих втілень було понад тисячу, щоб обсяг такої жінки-книжки дорівнював цілому життю)…

Таких не існує! Такої не існує! Він, Макс, знав це краще за інших! Бо в нього – досвід спілкування з жінками… Так, він – чоловік із досвідом і ніколи цього не соромився. А що тут, власне, такого? Існують же різні нумізмати з філателістами. Чому ж їх ніхто не осуджує? Просто в нього таке хобі – любити жінок! І жінки, до речі, завжди відповідали йому взаємністю, навіть більше – його домагалися, його кохання завойовували, зате сам він ніколи нікого не силував – не змушував – не переконував – не заохочував – не схиляв – не підманював – не обіцяв нічого такого, що могло б спонукати до думки про спільне подальше проживання. І ніколи такого ще не було (авжеж, ніколи!), щоб хтось ішов від нього першим! Бо це його прерогатива – грюкати дверима – тихенько вислизати – розчинятися, не привертаючи зайвої уваги – ніжно цілувати прощальним цілунком – карати своїм зникненням – милостиво дозволяти жити далі спогадами про нього – стирати контакти з пам’яті телефона – вносити до «чорних списків» занадто настирних користувачок…

Макс сидів на водійському місці, поглядаючи крізь тоноване віконне скло на пішоходів, що пробігали доріжкою до метро і в зворотний бік до офісного центру. Припаркувався навмисне за деревами, щоб автівку було майже непомітно з вулиці. Це допомагало і водночас заважало: машину не дуже видно, зате і йому важко розгледіти те, що потрібно…

Нетипова для кінця травня спека змусила всіх раптово роздягнутися (якісь суцільні голі ноги, руки, плечі, спини), і це теж відволікало увагу (погляд мимоволі фіксується не на тому, і якась дурня лізе у голову), а треба напружено вдивлятися, щоб її не проґавити (до того ж він зовсім не знає її літнього гардеробу).