Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія. Страница 10

-Хлопці, чули? Наш дяк болотяника тієї неділі бачив! — тоненько гукнув у темряві веселий голос.

-А не брешеш?

-Чого б то я брехав? От, їй же богу, при мені хвалився братчикам. Пішов, каже, смерком уздовж берега та й забрів у мочарі. Коли дивлюсь, каже, на купині чорний віл стоїть, похиливши роги. Я до нього — а він як закумка жабою.

-Отакої!

-Їй-богу! Щоб я пропав! Закумкав, каже, та й плигнув у трясовину, тільки бульки знялися.

Хлопці примовкли — повірили. Лише чорнявий отаман кахикнув якось непевно.

-А може, то вони випили трохи? — спитав задумливо.— Хильнули кварту, другу, мо’ й більш: тут тобі й свиня соловейком затьохкає.

Хоч дяк і справді любив хильнути чарку, проте школярі обурились. Кожен почав пригадувати, що чув, переказувати всяке чортовиння. Один колись домовика бачив у стайні, іншому привиділась при місяці русалка під вербою...

-Сидить і зелені коси чеше. Я — назад, назад, а вона як зарегоче та за мною. Якби не втік,— була б залоскотала.

Михайлик підсунувся ближче до Василя, що з ним лежав поруч. Він теж чув ще змалечку, що в хаті під припічком живе домовик, а в Дніпрі — зеленокосі русалки. Болотяник сидить у болоті, а схоче — в греблю сховається. У лісі — лісовик, у степу — вітряник. Як прогнівиться — такого вітру надме, що й худобу по- розганя хтозна-куди, й траву геть з корінням повириває.

„Просто диво, скільки навколо всякої нечисті, хоч сам Михайлик її ще ніколи не бачив.

-І нащо його проти ночі таке згадувати?! — сонно гримнув отаман.— Спіть, хлопці!

-А про Софію чули? — знову тоненько спитав голос у темряві.— Про церкву, що в Києві?

У Києві хлопці не були й про Софію не чули.

-А що ж то за церква?

-Отака... уся золота... Хрести золоті, бані золоті. Ще й стіни із щирого золота,— не запнувшись, вигадував оповідач.— Проти сонця глянеш — мерехтить, очі сліпить.

-Ну й що?

-Було, кажуть, у тій Софії таке свічадо коло вівтаря. Хто гляне в нього, загада — все чисто йому покаже — що було й що буде.

-А зараз є воно?

-Нема. Княгиня зозла розбила.

-Яка княгиня? Чого?

-А он чого. Пішов, кажуть, її князь на війну та й забарився. Вона зараз до того свічада: «Покажи, де мій чоловік? Чи живий, чи, може, його в бою вбито?» Глянула — аж він у шатрі сидить, чарку п’є. І дівча- та-полонянки коло нього танцюють. Тоді княгиня по свічаду — брязь! «А щоб ти,— каже,— пропало із ним разом!»

-Ото дурна княгиня.

-Чом не дурна...

Михайлик заплющив очі, зітхнув. От коли б зазирнути в те свічадо, спитать: «Куди пішли батько? Коли прийдуть?» — воно б, мабуть, показало.

Золота церква попливла до нього в темряві, гойдаючи золотими хрестами. З дверей виглядала розлючена княгиня. Десь узявся сон, вдарив волохатою лапою раз, другий; Михайлик і незчувсь, як заснув.

НА БЕРЕЗІ ДНІПРА

Березневе сонце ганяло зайчиків по калюжах, топило все, що бачило, в теплій, ласкавій повені. Калюжі висихали просто на очах, вже тільки одна, глибока, лишилася за шкільною повіткою.

Михайлик сидів на трухлій колоді, сумно водив по калюжі лозиною. Не хотілося по обіді йти в пропахлу задухою комірчину, що вже добре надокучила за зиму, не хотілось нічого. Очі хлопцеві обвело синіми кружалами, щоки запали. Далася взнаки скупа на харчі зима, а найбільш туга: батько Мехтод не прийшов і досі.

Минули осінні зливи й недовгі степові морози, вже й щука розбила хвостом тонкий лід на Дніпрі, й попливли кудись у море брудні розмоклі крижини, а про нього як не було, так і не було чутки.

На різдво, коли школярі ходили колядувати по куренях і за звичаєм спершу пішли з колядками до кошового,— Бородавка немовби не примітив Михайли- ка. Завісивши очі кошлатими бровами, слухав, як виводять хлопці стародавньої колядки, припасувавши до неї його власне ім’я:

Ой під сосною, під зеленою Військо стояло, ладу не знало.

Пан Яків прийшов,

Лад війську знайшов.

Шаблями орав, стрілками сіяв,

Стрілками сіяв, лучком волочив...

Як одколядувалися, наказав джурам обділити школярів медяниками й грішми. І раптом кивнув пальцем Михайликові:

-Ну, як там — нема ще батька?

-Немає...

І спробував заглянути в колючі сірі очиці,— може знає, де? Може, скаже? Але очиці знову сховалися за бровами.

-А як там: аз, буки товчеш?

-Еге...— Михайлик хотів був сказати, що вже й склади вчитає, але злякався — промовчав.

-Ну-ну, товчи. Може, дяком будеш. А не схочеш дяком — приходь, візьму за джуру. Он бач, які в мене мордані,— хоч на ярмарку продавай! — кивнув на п’ятьох рум’яних, здорових хлопців, що стояли коло нього, згорда поглядаючи на школярів.

Оце тільки й почув Михайлик. І такий узяв його смуток — хоч умирай! Даремно утішав себе, що, може ж таки, батько десь дуже далеко, не помандрує степом у мороз та хуртечу. Але тільки розтане сніг — прийде. Це вже напевне.

І от — немає...

-Кобзаренку! Гей, кобзаренку! — покликав знайомий голос*

-Карпо! Вже, мабуть, щось таке з Василем надумали. Його шукають.

Дві голови в потертих шапках заглянули за повітку.

-Чого сидиш, як пугач? Гайда на Дніпро!

-А дяк?

-На базар подався.

І не чекаючи, що скаже Михайлик, ухопили його за рукав, потягли за собою.

Ледве всі троє звернули у вузеньку вуличку, що бігла вниз між плетеними з лози хатами-куренями до січової брами, дорогу їм заступила незвичайна юрба. Попереду статечно прямувало двоє козаків з білими пшеничними калачами під пахвою. З кишені в кожного злодійкувато виглядала зелена гранчаста пляшка.

З ними, насупившись, ішли суддя, писар і сивовусий отаман переяславського куреня, а позаду ще десятка півтора братчиків.

-Ой хлопці! Це ж оті козаки на суд ідуть! — зашепотів Карно, відразу забувши про Дніпро.— У курінного були, в судді були. А це вже, мабуть, до кошового. Гайда, побачимо!

-А не проженуть?

-Проженуть, то й проженуть.

Проте школярам таки пощастило втиснутися в глиняний будиночок кошового слідом за юрбою. Низько вклонившись, два козаки підійшли до столу, за яким сидів Бородавка, поклали калачі, поставили пляшки з горілкою.

-Чолом, батьку! Кланяємось тобі хлібом-сіллю!

-Чолом, панове молодці! Спасибі за хліб, за сіль! — стримано відповів кошовий.— А яка ваша справа?

Обидва відразу почервоніли до самих чубів, вовком глянули один на одного. Але замість них заговорив суддя:

-Се, батьку, з Самарської паланки, з Вовчого хутора козаки-гречкосії, сусіди: Тиміш Мовчун та Пилип Задирака. Прийшли позиватись,

-За що позов?

-Розсуди, батьку! — враз загомоніли обидва, але Бородавка опустив важкенного кулака на стіл.

-Ану, тихо! Звичаю не знаєте! Хай суддя каже!

Мов нічого не сталося, суддя вів далі: Вчинено позов у тому, що вищеречений Пилип Задирака зайняв Мовчунових п’ять корів у спашу...

-І лошицю! — тонким голосом докинув Мовчун, ще дужче наливаючись кров’ю.

-Із лошицею... і трима гвалтом оному Мовчунові не повертаючи...

 -Бо він, вражий син, за спаш не дає! — вперто прогудів Задирака.

-І не дам, хоч лусни! — знову верескнув Мовчун.— Де ж таке в світі чувано? За спаш — півтора злотих!

-А ви, панове молодці, в полковника свого у паланці були? — стримуючи себе, спитав кошовий.

-Були.

-Що ж він вам присудив?

-Присудив пан полковник Глоба,— далі, наче пописаному, став вичитувати суддя,— щоб Мовчун Задираці злотого за спаш заплатив, а вищеречений Задирака повернув Мовчунові п’ять корів із лошицею. Леч [8] Задирака й Мовчун тим не вдовольнилися і вдалися на Січ, щоб курінний отаман їх розсудив.

Однаково менш як півтора злотих за спаш не візьму! — мотнув головою Задирака. — Цілісінький лан озимини бісова худоба витолочила.

Тут уже обличчя кошового почало набрякати кров’ю.

-А твоя яка рада, пане отамане? — вдався до курінного.

вернуться

8

Леч (слов.) — але.