Царський курйоз - Зуев-Ордынец Михаил Ефимович. Страница 4

У Царграді Сава з’явився в рік укладання Карловицького миру [7] і почав торгувати оливою, кумачем та бавовною. Крім Великого Базару, він частенько заїжджав на Московське подвір’я, до тодішніх російських послів, князя Г'оліцина та дяка Українцева, виконував їхні таємні доручення. Від князя Голіцина Сава перейшов у спадщину до Петра Андрійовича Толстого. Так, виконуючи два діла разом, рагузинець з’явився в Москві з листами Петра Андрійовича до царя та з іншими таємними справами. Верткий, ласкавий Сава вліз у довір’я до царя Петра, виканючив у нього даром будиночок на Покровці, три тисячі пудів ікри та грамоту на право торгувати нарівні з московськими купцями, а також купувати в Сибіру лисиць ленських, що іншим купцям було заборонено. Ті ленські лисиці тільки в государеву казну йшли. Виканючену в царя ікру Сава вигідно продав у Царграді і з тої пори запишався дуже: додав до свого прізвища ще одне, почав іменуватися Сава Владиславич-Рагузинський, бо, мовляв, він родом з міста Рагузи. Мало того, назвався графом, запевнивши всіх, ніби рід свій веде від православних сербських князів. А хто він по правді й звідки родом, ніхто до пуття не знає — цигани з дев’ятого воза впустили. Тепер числиться Сава на російській службі, записаний до Адміралтейського приказу, звідки й платню одержує, а що робить — не розбереш.

А втім, що ж тут розбиратись? Ясно: Сава — таємний шпигун царя Петра. А Петро Андрійович хіба не шпигун? А його святість сам патріарх єрусалимський, блаженний Досифей, — не шпигун? Не так давно у турків план нової фортеці викрав власними святійшими ручками і цареві Петру переслав. Слизький Сава, наче минь: з будь-яких рук випорсне, меткий, мов тарган: в яку хоч щілину пролізе, і вміє першу-ліпшу справу вивернути лицем на виворіт і виворотом на лице. Разом з тим людина він тиха, розсудлива і муж глибокого розуму. Отже, кращого помічника Петрові Андрійовичу не знайти.

Пан амбасадор відчинив дверці карети й гукнув:

— Гей, Саво, іди-но сюди, голубе!

Рагузинець озирнувся, пришпорив п’ятами довговухого скакуна і хвацько підлетів до карети.

— Ти що ж це, як Христос, на осляті їдеш? — засміявся великий посол.

— Полотно на паруси для царської Адміралтеї везу. В Родосі за підхожу ціну купив, кивнув Владиславич на свій караван.

— Лізь у карету, розмова важлива буде, — сказав пан амбасадор.

Рагузинець гукнув щось караванним провідникам і прямо з пітної спини віслюка перебрався в золочену амбасадорську карету.

— Слухай, Саво, — почав Толстой, коли той захлопнув дверці і карета знову покотилась. — Ти все і всіх знаєш. Скажи, ти про ефіопського хлопчиська, що у великого візира, чув? Це правду кажуть, ніби він шляхетського роду?

Рагузинець насторожився. Лисяча його мордочка — ніс шилом, очиці маленькі — повернулась до посла, наче винюхуючи, чи не можна чимсь поживитись.

— Усе правда, Петре Андрійовичу. Арапченя шляхетського роду. Але що з того?

— Саво, голубчику, — почав благати пан амбасадор, — дістань мені оте арапченя. Що хочеш бери!

— Для чого — що хочеш? — здивувався рагузинець. — На невільничому ринку, у морських корсарів, за пляшку рому хіба таке арапченя візьмеш!

— Мені тих навіть даром не треба! — закричав пан амбасадор. — Ти мені візирового дістань, Савочко!

Рагузинець присунувся до посла і сказав тихо й суворо:

— Про це тут не місце говорити. Накажи мерщій додому їхати.

Коли добралися до подвір’я, пан амбасадор провів рагузинця у віддалену кімнатку, де ніхто не міг перешкодити їхній таємній розмові. Петро Андрійович скинув каптан, залишившись в самому шовковому камзолі, а разом з каптаном неначе скинув з себе і звичайну свою обережність: одверто розповів рагузинцю про свою думку подарувати цареві диковинне арапченя.

Владиславич слухав з великою увагою, міцно закручуючи вороні, рудуваті на кінчику вуса. Висловившись, пан амбасадор запалив люльку і забігав по кімнаті, люто розмахуючи чубуком. Чути було тільки шовковий свист його камзола. Рагузинець усе ще крутив вуса й мовчав. Тоді пан амбасадор зірвав з пальця золотий перстень з темним сапфіром, що вигравав райдужними кольорами павиного пера, і подав його Саві:

— Бери! На завдаток!

Рагузинець узяв, не дивлячись, опустив перстень у кишеню і дістав табакерку. Втягнув у ніздрі понюшку табаки, дав щигля по брудному жабо, збиваючи тютюнові крихти, гмукнув.

— Слухай, Саво, — рішуче зупинився перед рагузинцем великий посол, — якщо добудеш арапченя, сам і повезеш його цареві. А коло царської персони, сам знаєш, є чим поживитися. Вимудруєш собі службовий фортель чи по комерції своїй щось облагодиш. Не мені тебе вчити.

— Добути арапченя — справа нехитра, — раптом ліниво сказав рагузинець, — аби гроші. А я на царське полотно геть витратився.

Пан амбасадор кинувся до італійської скриньки, відімкнув таємне відділення, де перемішалися золоті іспанські карлуси, англійські розеноблі, французькі пістолі, італійські допії, папські скудо, турецькі сулейманіє та московські червінці. Зачерпнув щедрою при-горіцею і брязнув на стіл. Рагузинець усе так само, не дивлячись, хутко змахнув монети в жменю, зсипав у кишеню й попрямував до дверей.

— Спи спокійно, Петре Андрійовичу. Буде зроблено, — недбало кинув він на ходу.

— Стій, стій! — зупинив його пан амбасадор. — Починаючи справу, про кінець думай. Щоб усе було тишком-нишком. Затямив? А коли що — моя хата з краю.

— Коли що — наша хата з краю! — значливо поправив його рагузинець. — А робитиме Сапонгі.

Пан амбасадор поморщився.

— Не лежить у мене душа до цього негідника. Рідну матір за гріш продасть. Ну гаразд. Тобі з дзвіниці видніше.

Увечері того ж дня пан амбасадор, сказав своєму синові:

— Ну, Ванюшо, запам’ятай мої слова: скоро в Москві щі сьорбати будемо і квасом запивати!

4

Темно-синє небо затягалося бузковим вечірнім серпанком. Останні сонячні промені ще ковзали втомлено по дахах будинків, по легких високих мінаретах білосніжно-мереживної Ахмедіе, по сірому куполу Ай-Софії та верхівках садів сералю, а на дні вузьких вулиць уже розливалась густа південна темрява. Але рагузинець впевнено, не роздивляючись по сторонах, розплутував хитромудрі петлі вузьких провулків. Провулки в’юнилися, спускаючись з кручі Пери у смердючі трущоби Галати. Тут, у низині, було вже зовсім темно.

Зупинився Сава лише на околиці Гадати, навпроти високого й вузького будинку з гратчастими вікнами і навислим над вулицею верхнім поверхом. Всупереч східному звичаю двері цього будинку виходили не у внутрішній двір, а просто на вулицю.

Рагузинець штовхнув двері і ввійшов у низьку кімнату, тьмяно освітлену олійною лампою. Кімната була захаращена різним мотлохом — поношеним одягом, битим посудом та іржавою зброєю. Це була крамниця лахмітника. Сава, спритно й безшумно лавіруючи між купами ганчір’я та величезними котлами для варки плову, добрався до других дверей, таких вузьких і низьких, що в них можна було протиснутись лише боком і пригнувшись. Ці двері Сава відчинив, також не стукаючи.

У другій кімнаті, освітленій щедріше, ніж крамниця, кількома свічками, сидів худий, низенький, лисий чоловічок. Він збовтував, роздивляючись на світло, склянку чорної рідини. Від збовтування рідина скипала густою рожевою піною. Це і був Сапонгі, галатський лахмітник, людина незрозумілої національності: єврей чи італієць, грек чи турок, а отже, — чистокровний левантинець.

Почувши кроки, чоловік швидко сховав за спину склянку, його очі з червоними, гнійними від трахоми повіками злякано округлилися. Притиснені до черепа вуха робили чоловіка схожим на кота, що озлився. Впізнавши рагузинця, лахмітник усміхнувся, оголивши чорні корені гнилих зубів, і привітав його з насмішкуватою шанобливістю:

— Салям алейкум, пане граф!

Не відповідаючи на вітання, Сава підійшов до стола, на якому стояли свічки, і коротко розповів, чому він прийшов.

вернуться

7

Договір про перемир'я, укладений між Росією і Туреччиною в 1699 році на Карловицькому конгресі, що відбувся в містечку Карловуч (Словакія).