Царський курйоз - Зуев-Ордынец Михаил Ефимович. Страница 5

— Ефенді [8], графе, ваша мудрість, я не беру на себе цю справу, — рішуче й твердо сказав лахмітник.

— Може, ти ще раз подумаєш, перш ніж відмовишся, — спокійно порадив рагузинець.

— Добре, я думаю ще раз. Ось бачиш? І ще раз відповідаю: ні!

— Чому?

— Ти сам сказав, що цей хлопчисько — султанський заложник.

— Велике діло!

— Це — державний злочин. За це можуть послати «балик гонта» або в петлю.

— Велике діло, — зарядив Сава ніздрю понюшкою табаки. — Хіба не однаково, за що тебе повісять — за крадіжку султанського заложника чи за пожежу в султанському адміралтействі та на військових кораблях.

— Не розумію… — позадкував у темний куток Сапонгі.

— Я теж не розумію, — перебив його рагузинець, — який дурень наказав повісити Містерман-пашу. Висіти має інший. Скільки заплатив тобі емісар його світлості венеціанського дожа Сільвестр Валеріяг? Ну? Може, ти тепер ще раз подумаєш, Сагіонгі?

Лахмітник мовчав, лише дихав важко й часто. Сухі його пальці, обнизані дешевими срібними перснями, судорожно стискали склянку з чорною рідиною. А рагузпнець, не зводячи очей із склянки, стояв спокійний, товстенький, мирний.

У роті Сапонгі зачорніли корені зубів. Він усміхнувся.

— Від тебе нічого не приховаєш, дияволе!.. Гаразд, я подумав ще раз і беруся викрасти цього нікчемного абіссінського принца. Але для цього потрібні дві речі: вільна перепустка в будь-який час у сераль і гроші на витрати. А я, клянуся святим Ейюб-Ансаром, прапороносцем пророка, не маю ні того, ні другого.

— Піди до челебея [9] і скажи, що я прошу його виклопотати у бостанджі-баші [10] для тебе вільний прохід у сераль. А гроші…

Рагузинець засунув руку в кишеню, де дзвеніло московське золото, і, вибравши навпомацки найбільш стерті монети, подав їх Сапонгі.

— Ось! Залишиться — візьмеш собі. Не вистачить— додаси. Арапченя доставиш у Ковакі і здаси на «Святого Георгія» шкіперові Контаракі. Буде виконано?

Рагузинець повернувся і, не прощаючись, пішов до дверей. Але, помітивши обережний рух лахмітника, відразу ж різко зупинився:

— Не проводжай! Не люблю, коли позаду незнайома людина плентається!..

5

Ібрагімові захотілося пити. Він підставив жменю під прохолодний струмінь улюбленого Лев’ячого фонтана, і тоді цей гнилозубий чоловік, що не знати звідки взявся в саду, поклав руку на його плече.

— Стривай, не пий!

Незнайомий сховався за деревами і хутко повернувся із срібним келихом. Наповнивши його чистою кришталевою водою фонтана, зрізав з найближчого куща пишну троянду і, опустивши квітку в келих, швидким рухом руки змішав воду.

— Тепер пий, — шанобливо підніс він келих Ібрагімові. — Так п’є рас і син раса.

Ібрагімові дужо сподобалась прохолодна вода, в якій розчинився ніжний аромат троянди. Повертаючи незнайомому келих, він спитав:

— Від кого ти дізнався, що я — син раса?

Незнайомий тривожно глянув навколо, але сад, сповнений цвірчанням цикад і запаморочливим ароматом троянд, був безлюдний. Нахилившись до вуха Ібрагіма, гнилозубий прошепотів:

— Я знаю навіть більше, сину раса. Твій рідний брат знову тут, у Стамбулі…

Ібрагім кинувся тікати, але гнилозубий встиг схопити його за край білої накидки-шами.

— Стривай, голубе! Твій брат прибув у Стамбул таємно. Він хоче викрасти тебе звідси і відвезти до батька. Що передати твоєму братові? Ти хочеш побачити батька?

— Де мій брат? — знову рвонувся Ібрагім, і знову гнилозубий втримав його.

— Будь терпеливий, голубе! Щоб зустрітися з братом, треба спочатку вибратися звідси.

Ібрагім обвів поглядом високі серальські мури, перелічив башти і сумно похилив голову.

— Звідси не можна втекти.

— Аллах великий! — молитовно прикрив незнайомий очі запаленими повіками. — І якщо аллах захоче… Де ти спиш, мій маленький пане?

— Тут, — показав Ібрагім на невеличкий, оточений кущами троянд павільйон.

— Завтра вночі, коли місяць буде он над тією баштою, я прийду і виведу тебе з сералю. Не спи. І нікому, не розповідай про нашу зустріч. Інакше ти все життя проживеш тут бранцем. Жди мене вночі, благородний сину раса!

Гнилозубий поклав руку на серце, потім, закотивши очі під лоба, підніс руку до голови, на знак глибокої поваги до високого сану Ібрагіма, і зник у кущах.

Весь наступний день Ібрагім думав про батьківщину. і з новою силою спалахнула в ньому притихла було в останній час туга за рідною землею, небом, за рідними людьми. Вона підкралась непомітно і тепер томила хлопчика жагучими й нестерпними бажаннями.

Сьогодні Ібрагімові весь день пристрасно хотілося інжеру, плаского й тонкого хліба з соргового борошна, старанно розтертого між двома каменями. Дуже смачний інжер пекли жінки там, у рідній Лагоні.

Ібрагім неспокійно перевертався на плетеній пальмовій рогожці. Місяць давно вже відійшов од вершини башти, а по Ібрагіма ніхто не приходив. Невже гнилозубому не пощастило пробратися в сераль? А що ж робить брат? Він воїн і повинен зі зброєю в руках пробитися крізь потрійні ворота сералю і визволити Ібрагіма.

Ібрагім схопився. Нечутно ступаючи босими ногами, підійшов до дверей. На порозі хропів палацовий сторож. Ібрагім обережно переступив через його ноги і, хоч хотілося плакати від бажання побачити брата, не втерпів, щоб не взяти величезні бабуші яничара. Закинув їх далі в кущі. Хай завтра побігає по саду, пошукає своє взуття.

Сад війнув у лице Ібрагіма духмяними, солодкими пахощами троянд, кипарисів, мирт і солоним запахом моря. В зеленому місячному світлі нерухомо й важко, наче вирізьблені з каменю, стояли присадкуваті пінії з широкими парасольками листя. Кипариси підвели до неба свої велетенські хоботи. Їхні верхівки ледь помітно тріпотіли од вітру з моря, який внизу був майже невідчутний. ПунцовІ троянди в місячному світлі стали оксамитно-чорними. Нічний сад був страшний і таємничий.

Стискаючи держак маленької кривої шаблі — подарунок батька під час розставання — Ібрагім повільно обійшов навколо Гюль-хане. Нікого! Ніхто не прийшов визволити його з полону і відвезти в рідну країну. Ібрагім приклав до очей руки, стиснуті в кулачки, як це роблять діти, коли плачуть. Але не заплакав, стримався. Соромно плакати майбутньому воїнові.

Через увесь сад лягла від місяця величезна густа тінь найближчої башти. Хлопчик підвів голову до вершини башти. Вона впиралася своїми зубцями в зоряне небо. Ібрагім подумав, що з її вершини, напевно, видно Лагонь. А крім того, там найкраще місце для бабушів сторожа. Буркотливий чауш ніколи не знайде їх. Схопивши в кожну руку по важкій пантофлі, розмахуючи ними, Ібрагім помчав до башти.

Східці баштових сходів наполовину обвалилися, а подекуди їх зовсім не було. Ібрагімові доводилося лізти рачки по хистких сповзаючих горах каміння й щебеню. Знесилившись, хлопець сів, але відразу ж схопився і почав уперто видиратись нагору. В башті було ще страшніше, ніж в саду. При слабкому світлі місяця, що ледве проникало у вузькі бійниці, Ібрагім бачив моторошні силуети величезних кажанів, що нечутно викреслювали над його головою переривчасті зигзаги. І раптом, засліплений, заплющив очі — таким яскравим здалося йому місячне сяйво після баштової пітьми. Хлопець вибрався на верхню площадку.

Ібрагім підійшов до краю площадки і сів на уламок зубця. Під ним спало, розкинувшись на горбах, велике місто. Жодної іскри вогню. Темні були і скутарійські вулиці на протилежному березі Босфору, і гора Пери,і низина Галати, і громаддя сералю, що купав у протоці мармурові, блідо-зелені в місячному сяйві сходи своїх палаців. Лише в тихих водах Золотого Рога відбивалися довгими блискучими стрілами топові вогні кораблів, що стояли на якорях.