З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 18

Не бракувало й проектів перетворення сього тактичного, політичного бльоку в чисто релігійне порозуміннє. Найбільш звісний епізод належить до 1599 р., коли євангелики й православні ладились до спільного натиску на правительство і клерикальну частину сойму, щоб зломити їх ворожий для не-католиків курс. В сій справі визначено зїзд православних і євангеликів (лютеран, кальвінів і чеських братів) в Бильні і кальвінська старшина виготовила для сього з’їзду проект

74

релігійного обєднання евангелизму з правоелавєм — як відповідь на недавно проголошену в Берестю унію владиків з Римом. Євангелицькі проповідники мали прибути на ви- ленський зїзд, а кн. Острозького, як голову православної партії, прошено привезти з собою учених православних духовних з Волини, аби через богословську діспуту привести обидві сторони до порозуміння, коли не у всіх подробицях, то бодай в головнійших питаннях, відповідно до виготовленого євангелицькою стороною проекту такого релігійного погодження ¹.

¹ Виймаю головнійше з сього інтересного проекту:

«Великий би то був крок до переведення згоди, коли б зараз від них (православних) вийшла постанова згідна з нашою, котрі книги (св. письма) вони вважають за канонічні, а котрі за апокріфи, і вони показали б примірник грецької біблії, котрий вони вважають за автентичний, бо порівнюючи з ним наш берестейський виклад, думаємо, що в новім тестаменті вони не знайдуть ріжниці.

«Погодившись що до основи і на ній ставши, переходити всі точки віри й науки, в котрих маємо з ними згоду, і ту згоду посвідча- ти, докладно означуючи точки против усіх відмінно мислячих єретиків, а особливо против папських: в доктрині про Христа єдину голову церкви, про участь в трапезі господній під обома видами, про чистилище, подруже священників і т. д. Для улекшення радили б ми домагатись від них якихось визнань віри, бо з такого скорше можна зміркувати ніж з загальних поглядів. Але що і у них, мабуть, також не без помилок, і заглублюючися в них можна б замість згоди прийти до ще більшої ріжниці і огірчення Греків (православних), тому здається нам краще подати їм наше сендомирське визнаннє, аби в нім вказали, коли що можуть слушно, а коли не можуть, нехай його приймуть і підпишуть: того від них сподіваємося в богатьох точках.

«Спір про походженнє св. Духа зробить деякі трудности, але нехай судять инші, чи задля нього не можна перевести обєднання в усім иншім. Бачили ми писання деяких наших німецьких те- ольогів, які твердять, що спір сей не був досить важною причиною для розділу латинської і грецької церкви. На наш погляд, хто пиль- нійше вгляне до справи, ледви чи не переконається, що хоч Греки сваряться з нами про слова, в самій річи майже згоджуються. Не хотіли б ми, аби льоґ'омахія (суперечка про слова) завадила унії. Ми теж не у всім згоджуємось з людьми аві^сбурської конфесії що до сакраментів, але сполучились з ними спільною декларацією

75

сендомирською і запобігли дальшим суперечкам і образам, поставивши границі дискусії. Чи й тут не можна б було піти сею дорогою? і то тим лекше, що про сей догмат мабуть рідше ніж про сакраменти приходиться говорити на проповідях?

«Найбільшою завадою для спільности богослужения, на їх гадку, се взиваннє святих при обідні (чи і обідня, тут не ясно). Викинути з їх церкви обідню так відразу, се ледви чи можливо. Зразу про те тільки подумати, щоб полишивши їм церемонії, котрі можуть бути толєровані, можна було викинути забобонне ідолослу- женнє у взиванню святих та инші блуди, які більше впадають в око. Против них треба б приготовити тепер перед розмовою як найбільше свідоцтв з св. отців грецької церкви, і щоб не було спору про певність авторів, зазначувати місця в грецьких екземплярах, котрих би добре було як найбільше зібрати до Вильна на часть діспута.

«Акт артолятрії (хлібопоклонства) без огірчення простих людей мабуть трудно було б скасувати, і можна було б побоюватись, щоб вони не удались до папства, образившись наглою зміною. Тому не знати, чи не можна було б поки що вдоволитись тим, щоб грецькі пресвітери, давши наперед в сій справі відповідну деклярацію, потім публично на проповідях поясняли простим людям, що те ставанне на коліна не повинно робитись і не робиться перед хлібом видимим, а перед самим Богом,— як то ведеться в деяких євангелицьких зборах, де на колінах приймають сакрамент.

«Так само з образами — тому що Греки мають образи мальовані, хоч різблені відкидають, коли б не можна було скасувати їх відразу (що було б краще) то прикладом церков августинської конфесії против адорації образів могла б подаватись наука з св. письма і учителів церкви, по вказівкам наших (проповідників), а згодом коли б ідолослуженнє було викорінене з серць, лекше було б скасувати й самі образи.

«Тепер тими способами аби тільки осягнути, щоб евангелик міг бувати при православнім богослужению без образи свого сумління, аби й вони не бридились нашим богослужением. При тім не треба боятись, що евангелики стали б переходити до них, навпаки — певно, що богато Греків ставало б правдивими і повними евангеликами, аби тільки прийшло до щирих розмов їх пресвитерів з нашими міністрами, що перевисшають їх наукою. Далі і школи по повітах могли б бути спільні, і на них від православних богато б прибуло коштів, а учених учителів з їх релігії мало б знайшлось. Часами й повітові синоди могли б відбуватися спільно, і коли б їм так до якогось часу попускати, до них приладжуватись в питаннях менших і неважних (як обходженнє подекуди разом з ними свят по старому

76

Острозький все підтримував близькі і приязні відносини з євангелицькими кругами (старша його донька була замужем за головою соцініян, Яном Кишкою, старостою жму- дським, друга за Криштофом Радивилом, воєводою виленсь- ким, промотором кальвінів), і взагалі ставлячись доволі легковажно до конфесійних ріжниць і трактуючи свою церкву головно з національного і політичного становища, він і сим разом заявив повне спочуттє тіснійшому обєднанню євангеликів з православними. Оба владики, що зістались при православних після берестейської унії, запросин на виленсь- кий зїзд не прийняли; тож Острозький дійсно привіз кого міг: одного переїзжого владику з балканських сторін і двох достойників з славного лубенського монастиря (фамілійної фундації Острозьких). На зїзді він виступив з промовою, висловлюючи горяче бажаннє, щоб православна церква дійсно зєдналась з євангелицькою. Але присутні православні духовні — як то можна було й сподіватись супроти загальної тактики, прийнятої в православній українсько-білоруській церкві — заявили, що перед умовою мусить бути згода і участь царгородського патріарха, обєднаннє взагалі можливе тільки при тій умові, що євангелики приймуть православні догмати, а які небудь уступки з боку православної доктрини не можуть бути зроблені.

Супроти такої заяви євангелики не мали що більше

календарю, або в справі уживання прісного хліба в євхаристії), то се дуже богато заважило б для прихилення їх (до євангелицтва) і відвернення від апостазії до папства, що тепер стали такими звичайними, і для оборони від утисків від людей римської релігії, коли б (православні) за нашим прикладом перевели (організацію оборони) спільними постановами (з евангеликами)».

Незалежно від такого трактования релігійних питань сей проект цікавий ще й тим, що в нім, з одного боку, ясно відбивається бажаннє і надія євангеликів (на котрих уже прийшла чорна година) скріпити себе засобами і силами православних, а з другої сторони — їх незвичайна далека відчуженість від православного церковного життя, про котре сі люде говорять як про щось далеке і незнане, хоч прожили весь свій вік може поруч православних.

77

робити, як вислати до патріарха листа з проханнєм, аби він з свого боку помагав обєднанню, а на зїзді переведено тільки формальний політичний союз, «конфедерацію», і вибрано з обох сторін: євангеликів і православних, «Генеральних провізорів», аби слідили за подіями і в потребі мобілізували сили обох таборів для спільної акції.