З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 19

Я спинивсь на сім епізоді, бо він доволі добре ілюструє відносини православних і євангеликів і помагає зрозуміти сильні і слабші сторони сих взаємин.

Євангелицький рух зробив сильне вражіннє в православній суспільности. Хоч оживленно православного життя, котре зазначилось XVI ст., почалось незалежно від впливів реформації — скорше ніж ті могли викликати в нім які небудь відгомони, але заважила вона на його розвитку дуже помітно. В сфері релігійної гадки ті прояви раціоналізму («жидовствующих»), про котрі була вище мова, і зворот до «простої» мови у викладі св. письма і взагалі літературній творчости цілком ясно випередили які небудь відгомони реформації у нас. В політичнім життю кампанія українського львівського міщанства проти обмеження в правах виникла в другім десятиліттю XVI в. також незалежно від яких небудь впливів реформації,— а власне ся кампанія стала першим кроком в боротьбі за права православної церкви і національне право, в котрім повела провід львівська українська громада. Брацтва, що послужили найбільш яскравим орГаном сеї національної та реліГійної акції, були реорганізовані і приладжені до потреб нового руху теж ще перед впливами реформації. Але сьому вже розпочатому рухови реформаційні змагання піддали богато завзяття, дали цінні взірці і приклади, підтримали і осмілили своїм союзом. При- нціп соборної організації церковного життя, котрому православний рух, безсумнівно, завдячав дуже богато, хоч мав свої початки в попередній практиці, в своїм розвитку XVI в. був значно натхнений євангелицькими прикладами: синодами, з'їздами духовних і світських представників єванге- лицьких конфесій і под. Самопевність і безоглядність,

з котрою вони розправлялись з католицькою єрархією, не лишились без впливу на сміливість, з якою православна суспільність стала наставати на своїх пастирів, домагаючись направи відносин і практик православної церкви. Супрематія брацтв над єрархією, проголошена в боротьбі з львівським владикою, як не піддана, то. в кождім разі — без сумніву підперта була євангелицькими взірцями. Найширше й найг'рунтовнійше виложений був сей принціп в «Апокрізісі», що вважався твором нововірця, і православні церковники дійсно не вважали можливим солідаризуватися з ним — ані його вирікатись.

Се подробиця характеристична для загальної ситуації: український рух вагавсь між бажаннями як тіснійше звяза- тися з євангелицьким рухом — і страхом відірвання від традицій православних, від гасла «руської», національної церкви, від патріархату, що служив їй і всій традиції немов якорем в глибокій воді, Гарантуючи, що вона не згубиться серед суперечних течій сеї бурхливої доби.

Такі визначні представники боротьби за національність як кн. Острозький скажім, нераз сходить цілком на реформаційні думки, що в східній церкві треба б поправити не тільки дісціпліну, «але і звлаща около сакраменту і инших вимислів людських», і Потій злорадно приловивши його на такім не православнім вислові, пригадав йому, що в сакраментах східньої церкви не може бути ніяких перемін. «Пересторога», хоч вийшла від горячого прихильника сучасного православного руху, одначе у своїм легковаженню старої церковної літератури та старосвіцьких замиловань, у зверхнім обряді та своїм горячім відданню інтересам науки і школи як найвищому національному добру,— виявляє ясно людину виховану в ідеях реформаційного руху. Та й у самого Вишенського — найяскравійшого оборонця старих церковних традицій і канонів бували моменти, коли він договорювався до цілком революційних, протестантських поглядів, радячи православним не приймати єпископів, що беруть затвердженнє від короля без соборного вибору: «Краще вам

без владиків і попів діяволом поставлених до церкви ходити і православіє заховувати, ніж з владиками і попами не Богом покликаними (але канонічно поставленими!) в церкві бути та з неї насміватись і православіє топтати».

Не буду вже спинятись на ріжних спеціяльних літературних запозиченнях православних від євангеликів — напр. на протестантській тезі про папу-антихриста, спопуляризованій для будучих віків православними полемістами кінця XVI в., бо се деталі! Скажу натомість загально, що енергія, інтензивність, сміливість українського національного руху (небо-зна які, беручи їх абсолютно, але несподівані і через се дивні після довгої попередньої застої і безвладнос- ти) виявились не без звязку з реформаційним рухом, і так само потім підупали тут — в Західній Україні в XVII в. не без звязку з занепадом реформаційного табору! Український корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли сей вітер опав і не стало ні сих сміливих союзників, ні їх бадьорих прикладів!

Не була се ні одинока, ні навіть головна причина: впливали тут економічні і соціяльні зміни в українськім життю, занадто звісні, аби на гіих тут спинятись. В звязку з темою сеї книги я хотів натомість дещо освітити сю сторону, піввіка тому піднесену Драгомановим, а мало дебатовану потім: се значіннє, яке мала політична й ідеольог'ічна кооперація з реформацією для розвою українського руху в XVI в., і занепад реформаційного руху для зросту української реакції в XVII в.

В світлі вище сказаного належить оцінювати відзиви католицьких та уніятських письменників з кінця XVII в. про єретиченнє православного маг'нацтва й шляхти на Україні і Білоруси. Вона стояла тоді під сильними впливами реформаційних ідей і прикладів. Але з євангелицтвом мало хто з неї звязавсь. Коли реформаційний рух підупав, одні зіста- лись при своїй національній церкві, инші, знеохотившись до неї, перейшли до «папства» як висловлялись евангелики. Невелика громадка звязалась з унітаріями, як найбільш ради-

кальним крилом євангелицького руху. Але були се люде, мабуть, значно вже відчужені від українського життя, бо національного характеру не надали ні своїм унітарським громадам, ні літературі. Ті, що цінили перед усім свою національність, зістались, очивидно, при своїй національній церкві — не вважаючи на всі її хиби.

«Поєретиченнє» в тих часах католицькі круги закидали й самим патріархам — оскільки вони, як і православні Українці того часу, виявляли більш симпатії до євангеликів, ніж до єзуїтської реакції та шукали собі союзників між евангеликами — хоча б і на чисто політичнім грунті тільки. Александрійського патріарха Мелетія наш Потій не завагавсь назвати «ав^сбурським пастирем, що розмішав з молоком правовірних грецьких отців жовч Лютера, миро Кальвіна і трутину Цвінглі» — за те що в своїм листі до нього сей патріарх (що взагалі дуже інтересувавсь українськими релігійними церковними справами) виступив з критикою деяких католицьких поглядів. А його вихованця і наступника Кирила Лукаріса за політичну боротьбу против католицької ліг'и в спілці з протестантами католики прославили чистим кальвіном і кінець кінцем добились його голови.

Не дивуватись після сього, що стільки єретиків католики і навіть такими наші власні ортодокси знаходили серед православного громадянства того часу. Плилося під вітром реформації — до національного відродження.

УКРАЇНСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЄ XVI—XVII вв.

І ЙОГО РЕЛІГІЙНА „ІДЕОЛЬОГІЯ.

Український національний рух XVI—XVII в. проходив під знаком релігійним, властиво — церковним: відродження українсько-білоруської православної церкви. В руху сім були сильні елементи відродження національного і культурного, він ставив своїм завданнєм піднести «руський» (український і білоруський) нарід з його занепаду, пасивности і пониження, відновити його колишню славу не тільки в політичнім,

а і ,в культурнім життю, піднести освіту і письменство на колишній високий рівень часів руської державносте Питаннє повернення українсько-білоруській суспіль- ности прав над православною церквою, котрі загорнув собі польсько-литовський уряд, входило як складова частина до ширшої політичної програми, яка не формулу- валась і не розгортувалась виразно, але відчувалась в ріжних політичних виступах. Сформуловано її в рамцях польської державности при гадяцьких пактах 1658 р., як звичайно думають — під диктат унітарія Ю. Немирича: було се вибореннє для «руського» народу (в розумінню маг'нацько-шляхецької верстви українсько-білоруського* суспільства) політичного представництва рівнорядного з польським і литовським як третього члена федерації Польщі, Литви й Руси. Сей політичний ідеал, хоч може не продуманий до кінця і не сформулований, мусів присвічувати шляхецьким українським політикам вже від Люб- линської унії 1569 р.