З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 3

Туди, через полудневих пересельців VI, VII, VIII вв. теж долітали чорноморські впливи, тільки в формах припізненні ослаблених. Туди ж потім стала відступати чорноморська і степова українська людність, коли життє в обставинах VIII—X вв. ставало для неї до решти незносним. Дещо з того перенесеного або переданого з полудня на північ щасливим припадком для нас зберіглось. Стрічаючи в новійшім фолькльорі або в відгомонах старших памяток ріжні мотиви, образи, вирази, назви чорноморсько-балканського походження, ми догадуємось, що се останки того колишнього чорноморсько-дунайського культурного набутку. Мало з нього дійшло до сільської хати північної, лісової України, котра одна нам переховала останки того старого українського житя. Ще меньше з нього заціліло на протязі цілого тисячолітя. Мусимо міркувати, що життє українських чорноморських та дунайських міст, про котрі ще памятають. наші літописці з кінця XI та початків XII в., мусіло бути без порівнання яскравійше, сильнійше закрашене всякими екзотичними запозиченнями: витворами гелєністичної творчости й орієнтальної фантазії, ніж се північне хліборобське життє,

відгомони котрого перед собою маємо. Не богато воно навіть могло з нього перейняти і затямити. Тим ціннійше, що воно нам таки передало з нього дещо.

Напр. назва «коляди», латинських календ, новорічних свят, очевидно була перейнята в стрічах з романізованою людністю і від неї ж прийшли ті уривки римських «сатурналій», новорічних забав, котрими значились сі свята: переходи з дому до дому замаскованих/ їх представлення, танці й усякі жарти, що вони при тім строїли. Вони заховались у нашім колядуванню, водженню кози, представленнях замаскованих, в танцях, що й досі справляються колядниками подекуди (як от на Гуцульщині). Назва «берези» — провідника колядницької ватаги, відповідає балканському (болгарсько-румунському) «бреза», «брезая» — замаскований, яскраво прибраний, і походить, правдоподібно, від тих же сатурналій. Подекуди помітні й сліди новорічної свинки, котру римським звичаєм кололи на сатурналії.

Літнє свято «русалій», згадане в наших старих літописях і досі до держане народнім календарем — від котрого пішли наші русалки, само походить від балканського свята «роза- лії», свято рож, присвячене душам померших предків. Се запозиченнє відбилось і на характері сього народнього свята, що довго був незрозумілим, аж доки не викрилось його балканське походженнє.

Таке саме, очивидно, походженнє поетичних мотивів звязаних з Дунаєм, як рікою рік, символом ріки і води взагалі наших пісень. Міркуючи се ми розуміємо, чому у величальних піснях молодецька дружина, вибираючись в службу до другого пана, пускається не иншою дорогою, а «долі Дунаєм під Царгород».

Уявляємо собі ту обстановку, в котрій повстали несчис- ленні обороти, звязані з виноградом, вином, винним цвітом, виноградними кетяхами, так мало звісними в північній Україні а так популярними в наших старих піснях.

Розуміємо, де складались сі улюблені ними малюнки широкого поля, на котрім видніють несчисленні стоги і копи,

і з високих верхів сокіл споглядає на море, оглядає кораблі та веде розмову з дунайським «низом».

Се далекі, припадком заховані, порозріжнювані останки тої широкої хвилі вражінь, образів, ідей поетичних, релігійних, політичних, що влилася до українського життя з тих передових позицій українського розселення, що доступили «моря і сонця» та повними грудьми набрали тут повітря з широкого культурного світу.

Воно запліднило новими мотивами українське духове життє, світогляд ї творчість та охоронило їх від однобічносте Тому й візантийська ортодоксія, до котрої захотів слідом загнати, з політичних мотивів, український нарід княжий київський уряд, не могла опанувати сього громадянства, перед котрим розгорнулась була ся широка перспектива ріжних вір, ріжних моральних і догматичних систем і в них відчулось, хочби й не дуже свідомо, людське — вселюдське.

Народне українське життє не прийняло ортодоксії і зіс- талось на завсігди при певній духовій і релігійній свободі — ширшім погляді на віру і мораль.

ПБРЕД-ХРИСТИЯНСЬКИЙ РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД.

Для пізнання релігійного світогляду української людности з перед християнізації роспоряжаємо трьома категоріями джерел. Одна — се найстарші звістки чужоземних письменників-сучасників про релігію українських племен, сюди ж можна прилучити також згадки в договорах Руси з Греками в X в., перехованих а наших літописях, бо укладались вони, очивидно Греками, відповідно тому, що знали вони про реліґ'ійні погляди Руси. Друга — се згадки наших писаних памяток з християнських часів, де принагідно споминаються старі реліґ'ійні обряди, або називаються ймення давнійших богів: такі згадки маємо в київських літописях, в проповідях, що докоряли людям за заховуваннє старих поганських обрядів, і в поетичних прикрасах «Слова

0 полку Ігоревім». Третя — се нинішній народній або недавній обряд, в деяких місцях ще й тепер додержуваний з великою докладністю, в иньших записаний в досить свіжім стані в минулім століттю. Кожда з сих категорій має свої сильні

1 слабі сторони, і сама по собі не може дати образу релігійних поглядів української людности взагалі, і спеціяльно того північно-українського розселення, що перестоявши кольоні- заційні завірюхи, видало з себе нинішній український нарід. Але комбінуючи відомости всіх трьох категорій, можна виробити про се приблизне поняттє.

Найстарша характеристика походить від грецького історика VI в. по Хр. Прокопія і говорить про полудневе розсе- леннє. Прокопій інтересувавсь Словенами і Антами і дає такий начерк їх релігійних поглядів: «Вони признають владикою всіх єдиного бога, що посилає блискавку. Жертвують йому коров та всяку иншу жертву. Якоїсь фатальної долі, котра б мала силу над людьми, вони не признають: коли хтось бачить перед собою видиму смерть, чи в хоробі чи на війні, він обіцює за своє життє жертву богови, як що не пропаде, і спасшися, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі життє. Шанують річки, німф та деякі иньші божества, жертвують їм усячину, і з тих жертв ворожать собі.

Щоб відповідно оцінити сю звістку, треба мати на увазі, що вона говорить про розселеннє чорноморське, яке прожило вже не одно століттє поруч гелєнізованої та романізованої людности, отже мабуть не одно й засвоїла від неї; по друге — говорить се письменник-Візантиєць, що привик мислити ідеями християнськими, а поганські явища прирівнювати до близше звісної йому грецької мітольогії. Рахуючись з сими остереженнями, можемо вийняти такі вказівки з його характеристики:

Сі чорноморські Українці вважали проявами найвищої світової сили небо з його явищами, особливо громом-блис- кавицею. Доохрестний світ уявлявсь їм заселеним ріжними божеськими істотами — «даймонія», як їх зве грецьким виразом Прокопій. В світогляді переважали магічні ідеї:

чогось фатального, непохитного собі не уявляли, як поганські Греки, за помічю жертв, як їх зве Прокопій — себто реліґ'ійно-маґ'ічних відправ вважали можливим впливати на які будь явища. Спеціяльно Прокопієви було звісне рітуальне споживаннє худоби. Він чув також, що Словени і Анти ворожать з «жертв», себто з ріжної поживи, котру вони з певною, маг'ічною процедурою спо- ряжали для тих таємничих сил, що наповнюють доох- рестний світ.

Звістки пізнійших грецьких та арабських письменників, з кінця IX та з X віку, мають ту слабшу сторону, що при охоті їх можна прикладати і до Українців і до Варягів, котрих тоді було богато в «руських» дружинах. Вони напр. оповідають про сю «Русь», що вона ніколи не піддається ворогам, а в останній біді сама себе забиває, бо вірить, що хто був невільником на сім світі, буде ним і по смерти (Лев Діякон). Араб ібн-Фадлан описуючи похорон богатого руського купця, оповідає, що разом з ним спалено одну з його невільниць, котра в передсмертній екстазі каже, що вона бачить небіжчика — свого пана «в гарнім зеленім саді» (раю), і він її кличе до себе, і т. под.¹