Вежа блазнів - Сапковский Анджей. Страница 16

Небо над лісом іскрилося зорями. Ніч була холодна.

— Та-а-ак, — Завіша обома руками помасував живіт. — Допомогло, допомогло краще і швидше, ніж молитви до святого Еразма, патрона нутрощів, що їх зазвичай рекомендують. Що ж це була за герба така магічна, що за чудодійна мандрагора? І чому ти її шукав саме у пастуха?

— Після святого Яна, — пояснив Рейневан, радий, що може показати свої знання, — пастухи збирають різноманітні тільки їм відомі зела. В'язку з них спочатку носять прив'язаною до гиркавиці, як по-чеськи називають вівчарський ціпок. Потім зела сушать у курені. І роблять з них відвар, яким…

— Яким напувають худобу, — спокійно докінчив Сулимець. — Значить, ти поставився до мене, як до роздутої корови. Ну, але раз допомогло…

— Не сердьтеся, пане Завішо. Мудрість народна безмежна. Нею не нехтував ніхто з великих медиків і алхіміків, ні Пліній, ні Гален, ні Валафрид Страбон, ні вчені араби, ні Герберт Орільякський, ні Альберт Великий. Медицина чимало взяла від народу, а особливо від пастухів. Вони-бо володіють великим і безмірним знанням про трави та їхню лікувальну силу. І про… інші сили.

— Справді так?

— Справді, — підтвердив Рейневан, підсуваючись ближче до багаття, щоб краще бачити. — Ви не повірите, пане Завішо, скільки сили криється в цій в'язці, в цьому сухому віхті з пастушої буди, за який ніхто не дав би й ламаного шеляга. Гляньте: ромашка, латаття, ніби нічого особливого, а якщо приготувати настій, то вони здатні робити чудеса. Також і ті, які я вам дав: котяча лапка, борщівник, дягель. А ось ці по-чеськи називаються «споржічек» і «седмікраска». Мало який медик знає, наскільки вони ефективні. А виваром з тих, що звуться «якубки», пастухи для захисту від вовків скроплюють овець у травні, на день святих Пилипа і Якова. Хочете вірте, хочете — ні, але покроплених овець вовк не зачепить. А це — ягоди святого Венделіна, а це — травичка святого Лінгарта, обидва святі, як ви, мабуть, знаєте, поряд із Мартіном є покровителями пастухів. Якщо давати ці трави худобі, треба закликати саме цих святих.

— Те, що ти бурмотав над казанком, не було про святих.

— Не було, — зізнався, відкашлявшись, Рейневан. — Я ж вам казав: народна мудрість…

— Така мудрість надто вже пахне вогнищем, — серйозно сказав Сулимець. — На твоєму місці я би дивився, кого лікую. З ким розмови веду. І в чиїй присутності посилаюся на Герберта з Орільяка. Я б остерігався, Рейнмаре.

— А я й остерігаюся.

— А я, — озвався зброєносець Войцех, — думаю, що якщо чари існують, то краще їх знати, ніж не знати. Я думаю…

Він замовк, помітивши грізний погляд Завіші.

— А я думаю, — різко сказав лицар з Гарбова, — що все зло цього світу — від думання. Особливо у виконанні людей, які зовсім не мають до цього схильності.

Войцех ще нижче нахилився над збруєю, яку чистив і змазував салом. Рейневан, перш ніж відізватися, перечекав кілька хвилин.

— Пане Завішо?

— Га?

— У корчмі, у суперечці з тим домініканцем, ви не приховували… Ну… що ніби… ви за чеських гуситів. Принаймні більше за, ніж проти.

— А тобі що — мої роздуми і розмірковування одразу нагадали єретичні думки, єресь?

— І це також, — зізнався, помовчавши, Рейневан. — Але ще більше мене цікавить…

— Що тебе цікавить?

— Як воно було… Як воно було під Німецьким Бродом у двадцять другому році? Коли ви в чеський полон потрапили. Бо вже легенди ходять…

— І які ж?

— А такі, що вас гусити схопили, бо втікати вам видалося недостойним лицаря, а битися ви не могли, тому що були послом.

— Так кажуть?

— І ще… Що король Сигізмунд покинув вас у скрутному становищі. А сам ганебно втік.

Завіша якийсь час мовчав.

— А ти, — озвався він нарешті, — хотів би знати правдиву версію, так?

— Якщо, — невпевнено відповів Рейневан, — вам це не заважатиме…

— А що би мені мало заважати? За теревенями час летить швидше. То чому ж не потеревенити?

Усупереч сказаному лицар з Гарбова знову довго мовчав, крутячи у руках порожній кухоль. Рейневан не був упевнений, чи Завіша не чекає на його нові запитання, але задавати їх не поспішав. І, як виявилося, не помилився.

— Починати треба, — заговорив Завіша, — здається мені, від початку. А початок такий, що король Владислав послав мене до римського короля з досить делікатною місією… Йшлося про мар'яж з королевою Євфемією, братовою Сигізмунда, удовою чеського Вацлава. Як нині відомо, нічого з того не вийшло, Ягайло волів Соньку Гольшанську, але на той час того відомо не було. Король Владислав доручив мені обговорити з Люксембуржцем що треба, а головним чином — посаг. Я й поїхав. Але не в Пожонь [84], і не в Буду, а на Мораву, звідки Сигізмунд власне вирушав на своїх непокірних підданих з черговим хрестовим походом, з твердим наміром здобути Прагу й остаточно викорінити в Чехії гуситську єресь.

Коли я туди доїхав, а доїхав я на святого Мартіна, хрестовий похід Сигізмунда розвивався цілком непогано. Хоч армія в Люксембуржця була трохи ослаблена. Уже встигла розійтися по домівках більшість очолюваного ландвійтом Румпольдом війська з Лужиці, задовольнившись спустошенням земель навколо Хрудима. Повернувся додому шльонський контингент, у якому, до речі, був і наш недавній господар і співрозмовник, князь Конрад Кантнер. Так що в поході на Прагу короля по-справжньому підтримували тільки ракуське лицарство Альбрехта та моравське військо єпископа з Оломоуца. Ну, але самої тільки угорської кінноти Сигізмунд мав більш ніж десять тисяч.

Завіша на хвилину замовкнув, вдивляючись у тріскуче багаття.

— Хоч-не-хоч, — продовжив він, — довелося мені, щоб із Люксембуржцем Ягайлів мар'яж обговорювати, у тому їхньому хрестовому поході взяти участь. І різних речей я став свідком. Дуже різних. Хоча б такої, як захоплення Полічки та влаштованої після цього різні.

Пахолки і зброєносець сиділи нерухомо, хтозна, може, й спали. Завіша говорив тихим і досить монотонним голосом. Заколисуючим. А надто для того, хто вже, мабуть, не раз чув цю розповідь. Або й узагалі брав участь у тих подіях.

— Після Полічки Сигізмунд рушив на Кутну Гору. Жижка перегородив йому шлях, відбив кілька атак угорської кінноти, але коли рознеслася чутка про захоплення міста через зраду, відступив. Королівські війська ввійшли в Кутну Гору, сп'янілі від тріумфу… Ха-ха, побили самого Жижку, сам Жижка від них утік. І тоді Люксембуржець зробив непростиму помилку. Хоч його відмовляли від цього і я, і Філіп Сколларі…

— Себто Піппо Спано? Цей знаменитий флорентійський кондотьєр?

— Не перебивай, хлопче. Усупереч моїм і Піпповим порадам король Сигізмунд, переконаний, що чехи панічно втікали і не зупиняться до самої Праги, дозволив угорцям роз'їхатися по всій окрузі, щоб, як він це назвав, пошукати зимовищ, бо мороз був лютий. Мадяри розпорошилися і проводили Святці [85], грабуючи, ґвалтуючи жінок, спалюючи села і вбиваючи тих, кого вони вважали єретиками або такими, що співчувають єресі. Інакше кажучи — кожного, хто потрапляв під руку.

Уночі в небо здіймалися заграви, удень — дими, а король у Кутній Горі бенкетував і вершив суди. І тут, на Трьох Царів [86], вранці, розійшлася чутка: йде Жижка. Жижка не втік, а тільки відступив, перегрупував військо, підсилив його, а тепер іде на Кутну Гору з усією силою Табора і Праги, він вже в Каньку, вже в Небовидах! І що? Що зробили доблесні хрестоносці, довідавшись про це? Побачивши, що вже немає часу на те, щоби зібрати докупи армію, яка порозповзалася по околицях, вони просто втекли, покинувши чимало зброї і майна, підпаливши за собою місто. Піппо Спано на якийсь час стримав паніку і виставив бойові порядки на півдорозі між Кутною Горою і Німецьким Бродом.

Мороз попустив, стояла мряка, було сіро й мокро. І тоді ми ще здалеку почули… І побачили… Хлопче, нічого подібного я ще ніколи не чув і не бачив, а чув я і бачив чимало. Вони йшли на нас, таборити і пражани, йшли, несучи штандарти і дароносиці, прекрасними, рівними, дисциплінованими лавами, з піснею, що розкочувалася, як грім. На нас насувалися оті їхні славнозвісні вози, з яких на нас щирилися гармати, гуфниці і бомбарди [87]… І тоді зарозумілі німецькі гельди [88], чваньковиті ракуські панцирники Альбрехта, мадяри, моравська і лужицька шляхта, найманці Спано — усі як один кинулися втікати. Так, хлопче, тобі не причулося: ще не встигли гусити наблизитися на відстань пострілу, а вся Сигізмундова армія вже втікала у всеохопному переляку, в дикій паніці, не дивлячись під ноги, аж до Німецького Броду. Лицарі з мечами втікали, збиваючи один одного з ніг і затоптуючи, нажахано волаючи, від отих празьких шевців і канатників, від селян у личаках, яких вони іще зовсім недавно брали на кпини. Втікали в паніці та зі страхом, кидаючи зброю, яку під час цілого того хрестового походу піднімали в основному на беззбройних. Утікали, хлопче, просто на моїх очах, і я здивовано на це дивився, — як боягузи, як дрібні злодюжки, що їх садівник упіймав на крадіжці слив. Так, ніби злякалися… правди. Девізу VERITAS VINCIT [89], вигаптуваного на гуситських штандартах.