Вежа блазнів - Сапковский Анджей. Страница 17
Більшості угорців і «залізних воїнів» удалося втекти на лівий берег замерзлої Сазави. Але потім лід підломився. Раджу тобі, хлопче, від усього серця: якщо коли-небудь тобі доведеться воювати взимку, ніколи в обладунку не втікай по льоду. Ніколи…
І Рейневан заприсягнувся собі, що — ніколи. Сулимець перевів подих, відкашлявся.
— Як я й казав, — продовжував він, — лицарство, хоч і втратило честь, одначе врятувало шкуру. Переважно. Але піше військо, сотні списників, стрільців, щитників, найманих вояків із Ракус і Морави, озброєних городян з Оломоуца — цих гусити наздогнали і перебили, били страшно, били на протязі двох миль від села Габри до самого Німецького Броду. І сніг на цій дорозі зробився червоним.
— А ви? Як вас…
— Я не втікав із королівським лицарством, не втік і тоді, коли втікали Піппо Спано і Ян фон Хардегг, а вони, треба віддати їм належне, втекли одними з останніх, і не без бою. Я теж, усупереч тому, що балакають, бився, і бився сильно. Посол — не посол, а треба було битися. І я бився не один, стояли біля мене декілька поляків і дещо більше моравських панів. Таких, які не люблять утікати, особливо по крижаній воді. От ми й билися, і скажу тобі лише, що не одна там чеська мати через мене плаче. Але nec Hercules [90]…
Пахолки, як виявилося, не спали. Тому що один із них якраз у цю мить підскочив, ніби його вкусила змія, другий приглушено крикнув, третій голосно брязнув металом, витягаючи корд. Зброєносець Войцех схопився за арбалет. Та всіх заспокоїв різкий голос і владний жест Завіші.
Із темряви щось вийшло.
Спочатку вони подумали, що це згусток, клубок темряви, темніший навіть, ніж сама пітьма, який відбрунькувався з непроглядної чорноти, вирізняючись антрацитовою глибиною в освітлюваному розблисками вогню мерехтливому мороці ночі. Коли полум'я спалахувало сильніше, жвавіше і яскравіше, цей кавалок темряви, анітрохи не втрачаючи своєї чорноти, усе-таки набував форми. І ставав постаттю. Постаттю невеличкою, міцною, з черевцем, постаттю чи то птаха, що настовбурчив пір'я, чи то звіра з наїжаченою шерстю. Втягнену в плечі голову створіння прикрашала пара великих гострих вух, як у кота, які стирчали вертикально і нерухомо.
Войцех поволі, не зводячи з істоти очей, відклав арбалет. Хтось із пахолків звернувся за заступництвом до святої Кінги, проте і його вгамував жест Завіші, жест не різкий, одначе сповнений влади й авторитету.
— Вітаю тебе, прибульцю, — промовив зі спокоєм, який викликав довіру, лицар із Гарбова. — Сідай без страху до нашого вогнища.
Створіння ворухнуло головою, Рейневан помітив короткий спалах величезних очей, у яких червоно відбився вогонь.
— Сідай без страху, — повторив Завіша голосом доброзичливим і твердим водночас. — Тобі не треба нас боятися.
— Я не боюся, — хрипко озвалося створіння. Усі аж остовпіли. Створіння ж простягнуло лапу. Рейневан був би відскочив, якби міг, проте він боявся навіть поворухнутися. І раптом з подивом усвідомив, що лапа вказує на герб на щиті Завіші. Потім, на його ще більший подив, створіння вказало на казанок з відваром трав.
— Сулима і Травник, — прохрипіло створіння. — Справедливість і знання. Чом же мені боятися? Я не боюся. Мене звати Ганс Майн Ігель.
— Вітаємо тебе, Гансе Майн Ігелю. Ти не голодний? Чи, може, хочеш пити?
— Ні. Тільки посидіти. Послухати. Бо почув, як розмовляють. І прийшов послухати.
— Ти — наш гість.
Створіння наблизилося до багаття, згорнулося клубочком, завмерло.
— Та-ак, — знову дуже спокійно промовив Завіша. — На чому це я зупинився?
— На тому… — Рейневан проковтнув слину, повернувши собі здатність говорити. — На тому, що пес Hercules…
— Атож… — прохрипів Ганс Майн Ігель.
— Ага, — спокійно сказав Сулимець, — так воно і було. Nec Hercules, вони нас перемогли. Їх була купа, гуситів себто. Нам і так неабияк пощастило, що на нас навалилася калішська кіннота, адже таборитські ціпники не знають таких слів, як «пардон» або «викуп». Коли мене врешті-решт вибили із сідла, хтось із тих, хто залишався біля мене, Мертвич чи Раровський, устиг крикнути, хто я такий. Що я був під Грюнвальдом з Жижкою і Яном Соколом з Ламберка.
Рейневан тихо зітхнув, почувши знамениті імена. Завіша довго мовчав.
— Те, що було потім, — сказав він врешті-решт, — ви маєте знати. Бо те, що було потім, не може дуже відрізнятися від легенди.
Рейневан і Ганс Майн Ігель мовчки кивнули головами. Минуло чимало часу, перш ніж лицар заговорив знову.
— Тепер, — сказав він, — так щось мені здається, що я собі під старість заробив на анафему чи що. Тому що коли мене з полону викупили і я повернувся до Кракова, то я про все, що тоді, у день Трьох Царів, бачив під Німецьким Бродом, а також все те, на що дивився наступного дня, після здобуття міста, розповів королю Владиславові. Просто розповів. Не дораджував, не ліз із власною думкою, не судив і не засуджував. Просто розповідав, а він, старий хитрий литвин, слухав. І до нього доходило. І ніколи, хлопче, будь певний, нехай навіть сам папа сльози литиме з приводу загрози для святої віри, а Люксембуржець буде лютувати і погрожувати, старий хитрий литвин не пошле на чехів польського і литовського лицарства. І зовсім не через злість на Люксембуржця за вроцлавське рішення [91], і аж ніяк не за переговори в Пожоні стосовно розділу Польщі, а завдяки моїй розповіді. І зробленого з неї єдино правильного висновку, що польське і литовське лицарство потрібні проти хрестоносців, і нерозумно, зовсім безглуздо було б топити його в Сазаві, Влтаві чи Лабі. Ягайло, вислухавши мою розповідь, нізащо не приєднається до походів проти гуситів. Завдяки, як уже було сказано, мені. Тому я їду на Дунай, на турків, перш ніж мене відлучать від церкви.
— Жартуєте, — промимрив Рейневан. — Та де б вас… Яке відлучення? Такого лицаря, як ви… Жартувати зволите.
— Авжеж — кивнув головою Завіша. — Авжеж, зволю. Але страх є.
Якийсь час вони мовчали. Ганс Майн Ігель тихо сопів. Коні в темряві неспокійно пофиркували.
— Невже, — ризикнув Рейневан, — це кінець лицарям? І лицарству? Піхота, щільна і дисциплінована, пліч-о-пліч, не тільки вистоїть проти кінних панцирників, а й навіть зуміє їх розбити? Шотландці під Баннокбурном, фламандці під Куртре, швейцарці під Семпахом і Моргартеном, англійці під Азенкуром, чехи на Віткові й під Вишеградом, під Судомиром і Німецьким Бродом… Може, це кінець… епохи? Може, закінчується час лицарства?
— Війна без лицарів і лицарства, — відповів, помовчавши, Завіша Чорний, — мусить врешті-решт перетворитися на звичайне вбивство. І, як наслідок цього, на винищення цілих народів. Ні в чому такому я не хотів би брати участі. Але аж так швидко це не настане, тож не думаю, що я до цього доживу. Між нами кажучи, і не хотів би дожити.
Надовго запанувала тиша. Багаття догоряло, поліна жевріли рубінами, час від часу бухаючи синюватим полум'ям чи гейзером іскор. Котрийсь із пахолків захропів. Завіша тер чоло долонею. Ганс Майн Ігель, чорний, як згусток пітьми, ворушив вухами. Коли в його очах уже вкотре відбилося полум'я, Рейневан збагнув, що істота дивиться на нього.
— Любов, — раптом озвався Ганс Майн Ігель, — має багато імен. А тобі, юний Травнику, саме вона визначатиме долю. Любов. Життя врятує, коли ти навіть і знати не будеш, що це саме вона. Тому що багато імен у Богині. А ще більше — облич.
Рейневан вражено мовчав. Тим же, хто відреагував, був Завіша.
— Так-так, — сказав він. — Пророцтво. Як і будь-яке — малозрозуміле, як і будь-яке — годиться до всього й водночас ні до чого не придатне. Лише без образи, пане Гансе. А для мене? Чи є що-небудь для мене?
Ганс Майн Ігель ворухнув головою і вухами.
— На великій ріці, — сказав він нарешті своїм невиразним, хрипкуватим голосом, — стоїть на горі град. На горі, а вода його омиває. А зветься: Голубиний Град [92]. Погане місце. Не їдь туди, Сулима. Погане місце для тебе той Голубиний Град. Не їдь туди. Зверни із дороги.
90
Мається на увазі «Nec Hercules contra plures» (лат.) — «І Геркулес не дасть собі ради з багатьма».
91
Це рішення, абсолютно несправедливе стосовно Польщі, оголосив у 1420 році у Вроцлаві король римський, чеський і німецький Сигізмунд Люксембурзький, обраний посередником у суперечці між Польщею та орденом хрестоносців.
92
Йдеться про місто Голубац над Дунаєм (нині це територія Сербії, недалеко від Белграда). Завіша Чорний в 1428 році справді був узятий в полон турками і вбитий під цим «Голубиним Градом».