Божі воїни - Сапковский Анджей. Страница 20

— Айно, на війні добре, — ґречно відповів Шарлей. — Права справа перемагає, неправа програє. Наші б’ють чужих. Я хотів сказати: хороші б’ють поганих. Тобто: Порядок тріумфує над Хаосом. А Бог тішиться.

— Ах, ах, — втішився старий чарівник. — Це справді добре. Сядь біля мене, пане Шарлею, розкажи…

Рейневан сів біля решти магів. Радім Тврдік налив йому вина, судячи з букету, іспанського аліканту.

— Як справи? — запитав Щепан з Драготуш, рухом голови показуючи на зачинені двері, що вели до ocultum, залу дивінації і кон’юрації. - Є результати? Або принаймні знаки на небі та на землі? [80]

Сватоплук Фрундіншт пирснув. Телесма також, причому він не підняв голови з-над талісману, який натирав полірувальною пастою.

— Herr Meister Акслебен воліє працювати сам. Він не любить, коли хтось зазирає через плече. Пильно стереже свої таємні методи.

— Навіть від тих, хто приймає його як гостя, — кисло прокоментував Фраундіншт. — Цим самим демонструючи, за кого він їх має. За злодіїв, які чигають на його секрети. Перед сном, певно, ховає під подушку капшук і чижми, щоб ми їх у нього не вкрали.

— Почав, щойно зійшло сонце, — втрутився Радім Тврдік, бачачи, що Рейневана більше цікавить Самсон Медок, ніж хто що думає про Акслебена. — Справді сам-на-сам з об’єктом, себто із Самсоном. Допомоги не хотів, хоча ми пропонували. Нічого не просив, ні інструментів, ні фіміаму, ні aspergillum [81]. Видно, він володіє якимось могутнім артефактом.

— Або правда те, — додав Брем, — що говорять про “Manusfortis”. Ним не можна нехтувати.

— Ми ним не нехтуємо, — запевнив Телесма. — Адже це, як-не-як, Вінцентій Акслебен власною персоною, magnus experimentator et nigromantus [82]. Знання про магію йому напевне не бракує. Це майстер. Тож він має право бути дещо екстравагантним.

— Яке складне слово, — скривився Фраундіншт. — У Малій Шмедаві, моєму селі, на таких, як Акслебен, не казали: “екстравагантний”. Казали просто, невибагливо і звичайно: сраний надутий хам.

— Ніхто не досконалий, — констатував Теггендорф. — У тому числі Вінцентій Акслебен. А те, що в нього дивакуваті методи роботи? Ну що ж, оцінимо, як виправдовують себе такі методи. Пізнаємо це й оцінимо, як наказує Писання: ex fructibus eorum [83].

— Закладаюся, — не здавався Сватоплук, — що кислими й невдалими будуть ці плоди. Хто хоче побитися об заклад?

— Я напевне ні, - стенув плечима Щепан з Драготуш. — Бо хіба ж виноград на тернині збирають, або фіги — із будяків? [84] Акслебенові не вдасться із Самсоном, результат буде такий самий, як наш на Трьох Царів. Тобто жодного результату. Акслебена погубить те саме, що погубило і нас. Пиха та марнославність.

На залізній тринозі тліло і курилося тонесенькою смужкою диму ароматичне кадило — класична, рекомендована більшістю гримуарів суміш алое і мускатного горіха. Самсон, введений у транс, лежав на великому дубовому столі. Він був зовсім голий, на його велетенському, майже позбавленому волосся тілі виднілися численні чарівні й кабалістичні знаки, написані магічним чорнилом з кіноварі, галуну й купоросу. Велетень був покладений і розпростертий так, щоб його голова, руки й ноги торкалися необхідних точок на Колі Соломона — гебрайських літер Ламед, Вау, Йод, Каф і Нун. Його оточувало дев’ять чорних свіч, мисочка із сіллю і чаша з водою.

Теггендорф і Брем, які стояли при протилежних кутках столу, обидва в просторих церемоніальних шатах, упівголоса інтонували приписані обрядом псалми. Вони саме закінчили “Ecce quam bonum” [85] і починали “Dominus inluminatio mea” [86].

Бездєховський наблизився. На ньому були білі шати й гостроверхий капелюх завдовжки з лікоть, розписаний ієрогліфами. Він тримав athame — двосічний стилет з рукояткою зі слонової кістки, абсолютно необхідний для гоеції [87] реквізит.

— Athame, — голосно промовив він. — Ти, що є Атанатос, той, хто не знає смерті, і який є al-dhame, знаком крові! Conjuro te cito mihi obedire! [88] Hodomos! Helon, Heon, Homonoreum! Dominus inluminatio mea, quem timebo? Dominus protector vitae meae a quo trepidabo? [89]

Бездєховський по черзі торкнувся лезом аташе полум’я свічі, води й солі.

— Заклинаю тебе, — промовляв він за кожним разом, — Істото Вогню, іменем Сили: нехай покине тебе привид і нічна мара. Заклинаю тебе, Істото Води, іменем Сили: викинь із себе всяку нечистоту й бруд. Іменем Сили, іменем Амбріела й Ехесатіела, будь благословенна, Істото Солі, хай полишить тебе зла воля демонів. І хай добро Творця повернеться на її місце.

Сватоплук Фраундіншт, який асистував старцеві, підійшов і подав йому агсігауе — ніж, що закінчувався гаком. Бездєховський виконав ним у повітрі чотири ритуальні рухи.

— Усіма іменами Бога, Адонай, Ель, Елохім, Елохе, Зебаот, Еліон, Есцерхіе, Ях, Татраграматон, Садай, наказуємо вам, демони, які тут кружляють і присутні в астральній своїй іпостасі, постати перед нами у ґречній формі, людській постаті, не викривленими ані жодною деформацією, ані потворністю, здатними до мови зв’язної та осмисленої, здатними відповідати на запитання, які вам будуть задані. Прибувайте і будьте нам покірні, наказую вам Даніелем, Гедіелем і Теодоніелем, Кларімом, Габданом та Інглотом! Прибувайте!

Природно, нічого не сталося, ніхто не прибув і ніхто не з’явився. Але на етапі кон’юрації це було досить нормально.

— Ego vos invoco, — продовжив Бездєховський, піднімаючи arctrave, — et invocando vos conjure, per eum cui obedient omnes creaturae, et per hoc nomen ineffabile, Tetragrammaton Jehovas, in quo est plasmatum omne saeculum, quo audito elementa corruunt, ar concutitur, mare retrograditur, ignis extinguitur, terra tremit, omnesque exercitus Coelestium, Terrestrium et Infernorum tremunt et turbantir! Venite, venite, quid tardatis? Imperat vobis Rex regum! Тітеїп, Азія, Гин, Єн, Міносел, Ахадан, Вай, Ей, Хаа, Еє, Екзе, Екль, Ель, Ва, Ваа, Вааааа! ^{7}.

У міру промовляння заклять голос мага наростав, сягав усе вищих регістрів, під кінець це було вже майже виття, нелюдський, неприродний виск. Повітря відчутно вібрувало, свічі заіскрилися і пригасли. Раптом засмерділо звіринцем, повіяло смородом гнилизни й лев’ячої сечі. Пітьма, що наповнила кімнату, згустилася, набрала форми, надулася, як купчаста хмара. Усередині хмари щось рухалося, переливалося, звивалося, ніби вугри у мішку, ніби клубок гадюк. Рейневан бачив, як у клубку раптом загорілися налиті кров’ю очиська, як заклацали страшні зубаті щелепи, як замаячіли потворні фізіономії. Його здивування швидко перетворювалося на переляк: не тільки зі страху перед цією жахливою потворою, а й від думки, що Самсона і справді щось могло з нею поєднувати.

Але Ян Бездєховський з Бездєхова — сумніватися було годі — був могутнім магом, усе було під його контролем. Під силою його закляття посипалася штукатурка зі стелі, полум’я свіч змінило колір на червоний, а потім на блакитний. Пролунали рик і грюк, і страхітливе гадюччя застигло антрацитно-чорною кулею, поверхня якої, здавалося, поглинає світло. Після наступного заклинання куля зникла зі свистом. Самсон Медок, який лежав на столі, напружився, затрясся. А потім ослаб і лежав нерухомо.

- Іменем Кратара! — промовив Бездєховський. — Іменем Капітеля! Закликаю тебе, істото! Говори, ким ти є. Правдиво і без обману говори, хто ти і що ти!