Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В.. Страница 39
Грати на арфі Штефан навчився не так давно. Його перше помешкання тут, у Німеччині, було навпроти музичної школи. Одного разу він повертався додому й побачив оголошення про набір у студію гри на арфі для дорослих. В одному з вікон поверхом вище від входу ще світилося. Піднявся.
— Я хотів би вчитися грати на арфі, — сказав він у розмиту сіро-блакить очей стомленої жіночки, що сиділа за столом у кімнаті, куди він постукав.
Жіночка писала щось у нотному зошиті й відреагувала на появу Штефана цілком спокійно, ніби спеціально на це й чекала тут.
— Гаразд, — відповіла вона. — Вашою вчителькою буду я. Мене звати Регіна. Приходьте завтра.
Крім нього, до студії ходили ще дві енергійні пенсіонерки. Щоправда, вони не витримали довго й уже через три місяці закинули навчання. А Штефан залишився. І студію якимось дивом не закрили. Учителька гри на арфі допрацьовувала останні місяці до пенсії. Мабуть, просто не хотіли її звільняти. На передостанньому занятті вона запропонувала йому одружитися, щоб Штефан зміг отримати дозвіл на проживання.
Відразу після того, як він отримав німецьке громадянство, у дружини знайшли рак. У неоперабельній стадії.
А як мій Йосип, Стефця тато, си до мене сватав, то я вже не була така молода дівка. Мала десь так двайціт сім літ. То було вже по другій войні. Йосип на войну то не мав іти. Він був малий ше, мав тіко штирнайціт літ. Але був високий і сам приписав собі два роки. Молоде, дурне. їх було в сім'ї семеро дітей, і мати їм вмерла. То малих порозбирали по родині. А Йосип жив у брата. Видно, тєжко йому було в приймах, то пішов си дописав літа. Ну і забрали його до Німеччини. Гнали їх пішки аж до самої Польщі, а там — до концтабору. Тіко йому повезло. Чи то хтось знакомий там був, чи просто сі подивили, шо він ше малий зовсім. І сховали його в мішок з брудними лахами, коли всіх помили і погнали палити. Його вивезли і викинули разом з тими лахами десь в полі. Він йшов си дорогою і стрів якогось бавура. Австріяка. Той сі диви, хлоп молодий, до роботи здоровий. Забрав його до себе. І добре було йому в того бавура, робив біля корів, мав шо їсти.
Але якось-то раз сі провинив, замамчив корові цицьку. Вони там мали багацько худоби, тре було шоднє доїти по кілька раз. А він був ше молодий, неопитний, де він там бачив ту корову. Як корова старша, то їй ніц не буде, якшо пізно подоїти. А та корова була молода, цицьку мала ше малу, тре було її сильніше тєгнути, пильнувати, шоб молоко сі не застояло, ну то й сі не додивив. Тоди бавур його страшно побив, аж вибив му зуба. Йосип пожалівся, і віддали його до іншого бавура, а тому забрали всіх помічників, і більше він помічників не мав. То була фест кара, бо було багато полє, худоби і тре було здавати все норму молока і всього.
Ну а потім, в іншої господині, Йосипови вже було добре. їсти давали навіть шість раз на день, а молока кілько хочеш.
— Уявляєш, що трапилося з однією жіночкою з Тернополя? — схвильовано викрикнула з порогу Соломія, увалюючись до кімнати просто в чоботах. Віднедавна вона щонеділі ходила на служби до греко-католицької церкви, де збиралися майже всі українські заробітчани міста. Звідти вона зазвичай поверталася саме з такою фразою, яка заміняла привітання, а потім перетворювалася на довгу й заплутану історію чергової несправедливості.
Христина лише здивовано підняла брови, виразним поглядом прибиральниці дивлячись на не дуже чисті чоботи.
— Вибач, — правильно зрозуміла її погляд Соломія. — Уже знімаю. — Так от, жіночку звати, здається, Оксана. Вона приходила нині на службу вся заплакана. У неї відібрали дитину. Її власну дитину, уявляєш?
— Тобто? — не зрозуміла Христина.
— Вона приїхала сюди три роки тому. Одружилася з якимось німцем за інтернет-оголошенням. Уявляєш? Бувають же такі дурепи.
— Бувають. Чула, — зіронізувала Христина.
— Сама вона медсестра, — продовжувала, не звертаючи уваги на Христинині слова, Соломія. — Працювала в Тернополі. Здається, у якійсь приватній клініці. Мала чоловіка. Але не мала дітей. Ну, і десь після тридцяти почала переживати. З чоловіком розлучилася й знайшла собі цього Ганса. Він запропонував їй одружитися, вона погодилася, приїхала сюди й майже відразу завагітніла. А він сам безробітний. Навіть не знаю, хто за фахом. Може, просто з тих, що все життя на соціалі. Ну, завагітніла, народила, усе ніби чудово. Але тут почала до них приходити його мама.
— О Господи! Просто якась архетипово українська історія.
— Ну, мами, вони всюди однакові. Спершу заходила кілька разів на тиждень, далі почала щодня, а потім уже залишалася на ніч. Через кілька місяців після народження малого вже тільки ходила додому переодягатися. А далі почалися розмови, що вона взагалі переїде до них жити, щоб «допомогти» невістці. Насправді ти ж уявляєш собі таку допомогу. З ранку до вечора ходила за нею й усе до чогось чіплялася. Та, бідна, ще й мову ніяк не могла вивчити, не розуміла толком, що вони від неї хочуть. Ну, але уявляєш собі атмосферку — усі троє живуть в одній кімнатці на якісь копійки й жеруться безперестанку. Точніше, жеруть її, а між собою явно про щось домовилися. Не уявляю, як вона все це витримала.
Що б вона не зробила — усе було не так. Їхали колись машиною, дитина в кріслі пристібнута, чоловік зі свекрухою спереду, вона — ззаду. Дитина розплакалася, вона взяла на руки, щоб заспокоїти, то вони її мало не зжерли. Виявляється, є такий закон, що не можна, аби дитина була непристібнута в машині. І хай собі хоч захлинеться плачем, щоб була пристібнута. Ну й так далі. Коли дитина спить — зле, бо неактивна, коли не спить — теж недобре, бо неспокійна. Якась плямка на шкірі — мати винна, порушила дієту. Убрала тепліше — звинувачують, що кутає, убрала легше — що не дбає про здоров’я і хоче простудити.
Вона думала, що вони просто так дбають про дитину, бо пізня, бо довгоочікувана, ну й терпіла все це. А виявилося — усе було зовсім не так.
Одного дня вона залишилася вдома сама, сиділа, бавилася з малим. І тут чує — дзвінок у двері. Вона відчинила, а то якась тітка з юґендамту. [9] Виявляється, до них прийшла скарга, що вона нібито неналежно опікується своєю дитиною. Стали все в хаті перевіряти. Знайшли незаклеєні розетки, склали акт. Тобто це тепер вона знає, що то були розетки. А тоді вони їй так голову заморочили своїм бюрократичним сленгом, що вона взагалі нічого не зрозуміла. Примусили підписати якийсь папірець і пішли. Вона була рада, що відчепилися.
Через кілька тижнів знову все те саме — нікого вдома, лише вона сама з малим. Знову тітка з юґендамту. Та сама. Каже — чому дитина не в садку? Оксана ця їй каже — бо немає місць. А крім того, ми самі за дитиною доглядаємо. Ми обоє безробітні, у нас є час. Ага, безробітні — записує тітка.
— А чому дитина бавиться на підлозі? Це ж негігієнічно.
— У нас чиста підлога, — каже їй Оксана.
— Не буває чистої підлоги, — тітка їй на це.
Ну й знову змусили щось підписати. А втретє прийшли вже з актом переведення дитини до дитячого притулку. Виявляється, скаргу на неї написав сам цей її Ганс зі своєю мамою. І намагалися позбавити її таким чином батьківських прав.
— Навіщо їм це? — здивувалася Христина.
— Виявляється, існує спеціальна соціальна допомога — з опікунства. Якщо стати єдиним офіційним опікуном дитини, навіть чужої, можна за це отримувати непогані гроші. Ганс вирішив таким чином підробити до соціалу.
— А що з Оксаною?
— Ну що? Розлучиться, звичайно. Потім її витурять назад, в Україну, а дитина залишиться йому. Така от історія.
— Жах. І що тепер?
— Ну, вона бореться. Знайшла адвокатів, пише в інстанції. Невідомо, чим закінчиться. Ось так.
А тоди старий мій, Йосип, си вернув з войни і тре було його вженити. Не знаю, чого він сі вернув, тоди мало хто сі вертав, лишалися далі робити на німців, бо фест сі бояли совітів. А тим більше такі, як Йосип, молоді, без сім'ї. Ну, але він си вернув і мусив вступати в партію.
Родина не хтіла його вже приймити. Хтіли вженити. Тоди в селі був такий спеціальний хлоп, шо шукав наречених. Йосип походив по селі. А в селі повно дівок. По войні. Кажда замуж хоче. Тіко на хуторі були ліпші господарі, мали більше землі, і дівки були ліпші.
А я за хлопами не бігала. Якби бігала, то, може би, борше заміж вийшла. А так — то нє. Перед тим до мене двох хлопів приводили. Я сі подивила. А то знаєте, як по войні — той без ноги, той без руки. Та й не хтіла їх.
А Йосип прийшов і почав приходити без зиму. Ну, а на весну злапав мене в садку і каже ґвалт женитисі. Ну і так.
Як ми з моїм Йосипом сі побрали, то жили перше на хуторі, на Казьмирівці. Але прийшли совіти, то вигнали нас звідтам, бо там легше приходили бандери до хати. Та ясно, шо приходили. А шо їм скажеш?
Ми сі бояли фест. І бандерів сі бояли, і рускіх. Раз ті прийдут серед ночі і кажут, щоб за дві годині було їсти на двайці хлопів. А світла тоді не було. Піч на дрова. Тре було наперед здоймити муки зо стриху, намісти тіста і зварити їм їсти.
А потім рано встали, а на дворі ніц нема — ні коней, ні воза, ні пацєти.
А ше іншим разом сусіди вчепили нам на ворота синьо-жовті фани. Я прихожу з полє, і ґвалт кричу до Йосипа, шоб здоймив. Тіко познімали, як приїжджєют рускі. Якби побачили, то всіх на Сибір би завезли.
А то було лишилися ми з мамою вдвох і малий Стефцьо в колисці, ше цицку ссав тоди. Нікого більше нема. Чую, хтось до стодоли прокрався. Мама плачут, кажут, не йди, бо тє застрелют. Але я сі підперезала і пішла. Дивлюси. Стоїт, дивисі на пацє.
— Шо, — кажу, — ще мале? Ше троха мале, нє? Тре зачекати, най підросте троха. Будете шо забирали? В хаті хвора мама і мала дитина. І я. Шо вам віддати?
Він на мене си тіко подивив і пішов.
А якось-то пішла я до лісу, їм їсти понесла. Йду і так, ніби гриби шукаю. Дійшла до того місцє, де тре було кошик лишити, а тут як встрелить десь. Я — назад. А то хлопець з лісу так мене попередив, шо совєти в засідці. Якби не попередив, то мене би забрали. А так вони між собою сі стрілєли. Не знаю, чи той хлопець живий сі остав, шо мене попередив, чи ні, бо кількоро тоді їх забили совіти.
І война в лісі довго сі не скінчила. Ше в п'єтдесєтих стрілєли. Рускі фест шукали хлопців по лісах. А ті вже шо мали робити — як просиділи там тілько літ, то вже сі не мали де діти, мусіли до кінцє битисі. Вже, певно, і самі не вірили, шо з того шо коли буде. Бідували, не мали шо їсти, люди на них вже були злі, вже їм сі не хтіло ніц. Бо рускі прийдут — б'ют, і бандери прийдут — б'ют. Зле було, недобре. Нас теж вигнали з хати. Казали нам в сільраді, жи як не виїдемо з хутора, то будут нас мати за бандерів. Жи ми найбільше партизанам помагаєм, і тре сі забирати до села. А де ми сі заберем? За шо нову хату будувати? Ну і так дочекалисі, аж поки спалили нам хату і землю всю забрали до колхозу. І дали нам туткайво кавальчик земли. Перше хтіли дати нам хату, з якої повивозили всіх до Сибіру. Януськи дохторової хату. Але я свому Йосипови сказала, жи ні, жи я не піду жити на чуже добро.
Бо на чужому горі ніц доброго сі не дочекаєш. І правда. До тої хати пішла жити Вірка Семенів. Мала чоловіка файного, жи не пив. Таких мало в селі було. Двох дівок. І шо? Перше брат їй на мотоциклі сі розбив. А вони сироти були з братом. Він її вигодував. Був старший, но на пару літ, але такий, жи нікому малу сестру не віддав і сам в прийми не пішов, а жили вони собі вдвох і давали раду на городі і з худобою. Родина шо могла — помогла, і так було. І вони страшне одне за одним пропадали. Вона за тим братом так плакала, так плакала. Похорон на все село був.
А не минуло і року, як чоловік їй захорів. Мав рака в грудєх. Помер за півроку. Діти теж похворіли. Одна мала на одне око сліпа, а друга криває. Так і не повиходили заміж. Лишилися з мамою. Жиют і все си тіко сварут. Шо йду колись попри ту хату — чую, як сі сварут. А колись-то Вірка сама мені повідала, жи вже не хоче на білому світі жити, так то тєжко. Дівки без роботи, всьо на її пенсію жиє. А ше п'ют. Я си гадала, жи то тіко хлопи п'ють, а ті Вірчині — то разом з хлопами. Підут до шинку, сидєт там, курут, встид перед людьми. Ну? Але то так є. На чужому горі не будеш мати щєстя.
І добре, жи ми з Йосипом не поїхали до тої хати. Збудували си самі. Тєжко мурували, бо не мали грошей. Всьо мусіли самі зробити. Зо п'єть літ будували. Але теперка стоїт. І є. І всьо добре. І в хаті є, і коло хати. Ну, не знаю, як теперка, може, вже сі розвалило за той час, як мене там нема. А може, внуки добре хазєйнуют. Шо я знаю?
Ну, але совіти нас пильнували. Не давали Йосипови спокою, доки всіх з лісу не повиганєли. І хлопці не давали жити. Як ми з хутора пішли, то вони сильно були злі. їдного разу навіт моєму Йосипови підпалили трактор, як він ходив жати до сусіднього села. Добре, шо в тракторі була дірка на доли, то він виліз і попід колеса втік. А трактор згорів. Так багато хлопів погоріло, бо бандери не давали працювати на совітів. Ну, а Йосип як з войни сі вернув, то мусив сі покаяти, жи робив у німців. Він всі документа попалив, доказати йому нічо не могли, але покаятисі мусив. І в партію мусив вступити. Інакше не брали до училища. Я йому казала, шоб не йшов до того училища, а робив у колгозі. Але Йосип все хтів бути начальником. Ну і пішов там робити. Я ніц не кажу, йому там добре було. Вчив молодих трактористів. Зароблєв, їздив до Львова на совіщанія. Навіть по телєвізору показували. Ну, але хлопці з лісу того не любили.
9
Юґендамт (нім. Jugendamt) — служба захисту дітей.