Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В.. Страница 55

Штефан був єдиним знайомим чоловіком Соломії, з яким вона могла поговорити про музику. Ну, може, не про музику. Для цього він був занадто вже аматором. Але принаймні про відчуття струн, ритму, про те, як сниться біль у пальцях, якщо довго не грати. Про повільне й захопливе перетворення тортур на задоволення. Настільки захопливе, що на його тлі можна забути про багато що. Штефан і Соломія ніколи не обговорювали того, про що намагалися забути, розмовляючи про все це, хоча зовсім забути, ясна річ, так і не вдавалося, хіба лише на мить відволіктися.

На відміну від Соломії, яка довго вагалася, зважувала всі аргументи, приходила до логічного висновку, а потім приймала рішення, яке зазвичай суперечило цьому висновку, Штефан був людиною раціональною та цілеспрямованою. Принаймні був сам у цьому твердо переконаний. Приймаючи відповідальне рішення, він коротко зважував усі аргументи і діяв залежно від того, які з них переважували: «за» чи «проти». Спонтанність і раптовість у прийнятті рішень були для нього чужими, як і те, наскільки прийняте рішення відповідало його власним бажанням, чи те, що могла б підказати йому інтуїція, якби він не заперечував цілковито існування останньої. Як і всі люди, схильні вірити, що реальність функціонує відповідно до якихось чітко визначених конкретних методів та схем і вимагає допасованих до цього способів дії, а особисті враження й бажання — це лише слабкості, які заважають у досягненні мети, Штефан звик цілковито ігнорувати свою внутрішню зону, як назвала б це Евин психоаналітик.

А якщо він раптом опинявся в ситуації, де напрацьовані й відомі йому схеми втрачали свою вагу, він зазвичай почувався розгубленим. Коли назрівала необхідність вирішити щось, прислухаючись до власних бажань і почуттів, він відчував цілковиту відсутність у собі цих бажань і знав лише те, що мав би відчувати в цей момент, а не те, що відчуває насправді, тому був цілковито безпорадним у такій ситуації і просто чекав, поки хтось вирішить за нього. Соломія помітила це вже під час першої їхньої зустрічі.

— Уявляєш, — розповідала вона згодом Христині. — Він не міг зробити замовлення, бо не знав, чого йому хочеться більше — кави чи чаю, і довго розповідав мені, що іноді не може заснути після кави, а іноді — після чаю, а часом не може заснути, навіть якщо не пив на ніч ні кави, ні чаю. А тоді — що о цій порі у Львові зазвичай п’ють каву, але англійці віддають перевагу чаю, тому складно прийняти правильне рішення. Уявляєш, так і сказав: «правильне рішення» — це про каву чи чай. Урешті я просто замовила за нього — і він так зрадів, не повіриш.

Але Христина якраз повірила. Усе, що Соломія розповідала про Штефана, страшенно нагадувало її власного батька. Той теж любив притримуватися надійних схем і приймати рішення, які «слід» чи «не варто» приймати в тій чи іншій ситуації, ніби зазираючи щоразу до невидимого підручника, у якому крок за кроком розписане його життя й щоразу вказані варіанти правильних і хибних вчинків, а також бали, які він отримає, вибравши той чи інший варіант. А якщо в підручнику раптом була вирвана сторінка або просто не існувало відповідного розділу, батько відчував безмежну розгубленість, холод між пальцями ніг і тремтіння в грудях, що завжди супроводжувало в нього страх перед необхідністю приймати рішення, ніким не вивірене й не затверджене. Таких ситуацій він намагався всіляко уникати і або зволікав, доки міг, або намагався з кимось «порадитися», щоб заспокоїти власне сумління і хоча б частково перекласти відповідальність на когось іншого.

— Це мені нагадує якийсь застиглий ґештальт із авторитарною мамою, яка все й завжди вирішує за сина та не допускає ніякої шкідливої самодіяльності, — посміхнулася Христина. — Евин психоаналітик тут мала б що сказати.

— Мабуть, щось у цьому є. Мама в нього справді гіперавторитарна. Ну, але ж ти знаєш цих галицьких бабусь, які і в дев’яносто легко піднесуть на спині два корці пшениці. З ними не посперечаєшся. Як на таку маму, Штефан і так доволі адекватний. Тільки справді зовсім не вміє відчувати власного тіла. Якщо його запитати, що він відчуває, то тільки губиться, дихання стає поверховим, хребет втрачає гнучкість, на обличчі застигає закам’яніла маска. Жодного відчуття не здатен описати, навіть чи нога в нього затерпла, чи він її відчуває і як саме відчуває — тепло чи холодно, напружено чи вільно, рухливо чи застигло. Внутрішня зона геть заблокована. Ну і, ясна річ, — глибоке переконання, що всі відчуття й бажання — це просто слабкості, які не можна собі дозволяти, бо це заважає рухатися вперед. А куди саме «вперед» і головне — навіщо, це вже питання з «недозволеного» асортименту.

Соломіїні батьки були зразковою парою. Це було одне з тих рідкісних студентських подружжів, яке витримало випробування часом. Вони становили єдиний механізм і завжди говорили й діяли чітко та злагоджено. Тонко відчували одне одного й приймали рішення та виконували їх, ніби грали в теніс, уміло подаючи і відбиваючи м’ячі. Точніше, ідеальною була мати Соломії. Випростана, ніби з натягнутою десь глибоко всередині струною, завжди доглянута, з ретельним макіяжем і ретельно зачесана, вона була такою ж бездоганною в усьому, що робила. Удома в них завжди панував ідеальний порядок, обід завжди був свіжим і ніколи розігрітим, а страви — вишуканими й складними в приготуванні. Усі знайомі дивувалися, коли Соломіїна мати встигає все це — мити вікна раз на місяць, улаштовувати генеральне прибирання щодва тижні, крохмалити власноручно вишиті серветки для обіднього столу, до блиску чистити срібний сервіз, яким вони користувалися щодня, випікати пиріжки з листкового тіста, зробленого також власноруч. А при тому всьому ще й працювати директором невеликої торговельної фірми.

Батько обожнював Соломію, і коли мами не було вдома, вони часто влаштовували собі невеличкий бунт: вечеряли канапками з ковбасою та сиром, запивали все це чаєм і дивилися телевізор — жодна з цих приємностей не допускалася суворою мамою: телевізор вона вважала не менш шкідливим, ніж канапки на ніч. Потай батько іноді дозволяв Соломії після таких оргій лягти спати, не почистивши зуби й не помивши ноги (мама щодня купала її перед сном), — замість цього вони довго читали якусь заборонену мамою дитячу книгу (мама вважала, що дітям неприпустимо читати про жахіття й насильство, таким чином, із доступу вилучалася вагома частина світової дитячої класики) та розповідали одне одному страшні історії. У цих історіях батько здебільшого був вовком, а Соломія — Червоною Шапочкою, але не наївною і беззахисною, а підступною та жорстокою, і вони вигадували різні варіанти історії вовка й дівчинки, у яких жертвою переважно ставав вовк.

Її батько був дуже нетиповим для тих часів чоловіком. Він уважно стежив за модою й завжди давав доньці корисні поради про те, як їй краще вдягнутися. Сам діставав їй гостродефіцитні модні речі, вибирав зачіски, взуття й навіть радився з нею, як із дорослою, коли слід було прийняти якесь важливе рішення. Іноді Соломіїна мати навіть жартувала, що донька зможе скоро замінити її на посаді дружини, настільки по-дорослому поводилася Соломія. Сама ж Соломія потай ревнувала маму до батька й мріяла колись вийти за нього заміж.

Коли Соломії виповнилося одинадцять, батько пішов від них. У нього вже кілька років був постійний коханець, і він нарешті наважився сказати про це дружині. Пропонував продовжувати жити разом, аби не травмувати дитину, але мати зі скандалом вигнала його з дому. Соломія пригадувала, як після цього до матері стали частіше приходити подруги, вони зачинялися на кухні, пили солодкі лікери маминого приготування, і до Соломії іноді долітали уривки фраз про те, «як він міг», «ти така ідеальна господиня», «кинути таку жінку — злочин», «він ще пошкодує, бо такої іншої більше немає». Тепер Соломія розуміла, що все це була правда, її мати дійсно ідеальна не лише господиня, а й жінка, мати, подруга, людина. Усі її дії можна було б записувати в книжечку корисних порад правильної поведінки дітей і дорослих. Вона завжди говорила тільки правду, заступалася за слабших, годувала бездомних тварин, усіх жаліла, ні на кого ніколи не підвищувала голосу, усе, що робила — робила бездоганно. Але навіть якби її батько не виявився геєм, то саме це й зруйнувало б рано чи пізно їхні стосунки. Бо з часом ця бездоганність стала вартувати матері все більших зусиль і поволі витісняла з неї все, що заважало — слабкість, вразливість, емоції, почуття. Соломіїна мати була настільки зосереджена на власній організованості й бездоганності, що на будь-які відхилення від запланованого просто не була здатна. Усі батькові намагання проникнути за її ідеально холодний фасад були приречені на невдачу. Якщо він хотів уникнути чергового генерального прибирання в суботу й спонтанно кликав усіх поїхати в ліс посмажити сосиски, мати або пручалася, мотивуючи це незапланованістю, або погоджувалася й моментально кидалася збирати все, на її думку, необхідне. Шукала на антресолях пікніковий кошик, перемивала зібраний у ньому пластмасовий посуд, витирала його рушником, мила овочі, чистила від шкірки огірки й помідори, обдавала кип’ятком цибулю, акуратно складала до окремого мішечка почищені зубці часнику, не менш акуратно нарізала хліб, накривала все це туго накрохмаленими серветками й поміщала масло в банку з холодною водою, навіть якщо їхати вони збиралися недалеко і йому не загрожувала перспектива розтанути. Зазвичай ці ретельні збирання тривали так довго й вартували стількох зусиль, що вся радість від спонтанної поїздки минала й вони понуро сиділи біля вогню, з’їдаючи ідеально засмажені сосиски, а мама коментувала їжу інформацією про вміщені там імовірні канцерогени.