Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович. Страница 27

Мабуть, про це знали і прадавні мудреці, які залишили нам грандіозний міф про оскоплення Урана підступним сином Кроном. Нагадаймо, про що мовиться у цьому символічному переказі Еллади.

Праматір Гея та її коханець Уран (Зоряний Космос), палко люблячи одне одного, породжували безліч творінь та істот, а поміж них — прекрасних, вільних титанів, що уособлювали собою стихійні сили природи: могутній Океан, променистий Геліос, мудра Метіда, юний Крон — символ часового потоку буття. Титанічні покоління були вічномолоді й невмирущі: коли приходила пора покинути життєве поле, вони радісно засинали, прилучаючись до вічноплідного лона Геї. Та наймолодший Крон повстав супроти батька Урана: використавши дарунок матері — золотий серп, він позбавив батька дітородного органа, а потім узурпував владу над світом. Разом з Реєю Крон породив Посейдона, Геру, Аїда та інших дітей, але, боячись, щоб вони не вчинили з ним те, що він сам заподіяв Урану, проковтнув їх. Лише наймолодшого, Зевса, пощастило Реї врятувати, підсунувши зажерливому володареві замість немовляти камінь, загорнутий у пелюшки. Дорісши до повноліття, Зевс повстав супроти Крона і змусив його повернути до буття проковтнутих братів та сестер.

Міф читається досить прозоро: ім’я Крон означає Час, у потоці якого гинуть, пожираються всі живі істоти. Символи втаємниченого сказання передбачають, що рано чи пізно нащадки безжального бога оволодіють мудрістю й силою (Зевс-Розум) і віддаватимуть йому лише форму (камінь), зробивши сутність свою невмирущою і пануючою над часом.

Але нас цікавить причина появи Крона-Часу на арені буття. Як сталося, що життєдайні зачаття Геї від Урана-Космосу припинилися? І що означає символ золотого серпа?

Факти сучасної науки дають можливість висунути цікаве, хоч і фантастичне, припущення: золотий серп — то Місяць, котрий з’явився біля Землі вже за пам’яті людей. Відомий історик О. Горбовський зібрав багато спогадів з праісторичних та легендарних джерел, в яких стверджується, що на небі прадавньої Геї не було Місяця. Скажімо, жителі легендарної Аркадії так і називалися — «домісячними жителями». Про те саме твердять перекази та міфи Стародавньої Індії: в них відзначено, що наші прабатьки переселилися на Землю з Місяця. Відомо, що всі перші земні календарі (єгипетські, майя, халдейські, китайські) пов’язані з рухом нашого супутника, і всі вони мають приблизно однаковий вік — близько 12 тисяч років.

Луна праісторичних подій докотила до нас вістку про якісь грандіозні космічні катастрофи, що потрясли світобудову і нашу колиску Гею. Священні перекази різних народів і племен одностайно твердять про потопи, про битви титанів і богів, девів і асурів, про грандіозні поєдинки першонародженого архангела Люцифера з арміями архістратига Михайла, після яких Повстанець вкупі з легіонами ангелів, котрі його підтримали у ворохобництві супроти Творця, був скинутий у нижчі сфери, і довгі віки намагається ствердити свою владу й вищість над родом людським.

Спробуємо розшифрувати архаїчні символи, щоб збагнути, що ж саме потрясло наших пращурів у минулому. Який заповіт передали вони нам у міфі про зажерливого Крона? І як могло статися, Що легендарний першонароджений Люцифер-Світлоносець став моторошним Князем Пітьми? І чому він називається в древніх традиціях «Володарем світу цього», якщо він подоланий потугою Деміурга?

А хіба не про те саме розповідають давні єгипетські міфи про світозарного володаря Життя Озіріса, котрого підступний брат Сет розшматував і розсіяв по світах? Дружина Озіріса Ізіда, побиваючись за коханим, мандрує понад віками і збирає рештки володаря Життя, щоб відродити прадавню епоху справедливості й радості. Головне її завдання — відновити дітородну потугу та функцію Озіріса. Знову та ж сама тема, що й в переказі про оскоплення Урана.

Ми припускаємо, що в передісторичні часи в зоряному диво-колі наші предки бачили два великі світила: ближче — Геліос, Світовид, Дайбог, Сур’я і віддалене — Люцифер, Озіріс, Рах, Страх, Семияр, Рай. Є багато спогадів у міфічних джерелах народів світу про таємниче світило, що в якусь лиху годину пропало навіки. У переказах деяких індіанських племен говориться навіть про чотири сонця в небі. Якщо реконструювати минулу архітектоніку нашої системи, то вона матиме такий вигляд: відоме нам Сонце і сестринська зоря — Люцифер (Озіріс) разом із усіма планетами обертаються довкола спільного центра мас, причому те, віддалене, світило має близько десяти сонячних мас. Слов’яни зберегли казки про царство Раха, Страха, Тарха, Рахви, Рахти, коли в небі можна було бачити не лише багряний диск Ярила-Світовида, а й райдужне коло Семияра: такої вражаючої краси було друге світило, така велична веселка пливла в просторі щоднини, що пращури по праву відзначили її «семисонячність», «семиярність».

У цьому ж ключі читається легенда прадавніх аріїв про демона Раху (знову той самий слов’янський Рах!), якому Вішну одрубав голову: тіло дракона розсипалося у безмірність, а безсмертна голова залишилася на небі, періодично загрожуючи Сонцю й Місяцю. Почалася вся ця історія з правічності, коли деви й асури спільно збивали (пахтали) амріту, обкрутивши змія Васуку довкола космічної гори Мандари. Смикаючи то за голову, то за хвоста вселенського гада, діти Брахми збурювали небесний океан і зрештою отримали чашу з напоєм безсмертя (амрітою). Хитрістю деви (боги) забрали всю амріту собі, а з асурів лише демон Раху ковтнув чарівного трунку. Розгніваний Вішну відсік йому голову, але напій встиг сягнути шиї: ось чому голова чудиська стала невмирущою. Пам’ятаючи підступність богів, дракон став їхнім вічним ворогом, раз у раз наближаючись до житла безсмертних і дихаючи полум’ям, він погрожує поглинути їх.

Без жодних натяжок легенду можна прочитати так: два світила, як ми про це вже згадали, обертаються довкола спільного центру мас, «пахтаючи амріту», тобто творячи життя на своїх планетах. Припускаємо, що в Сонячній Сім’ї була ще одна гігантська планета, яку можна було б назвати Прагеєю. Вона була більша за Юпітер і випромінювала в інфраспектрі. Очевидно, локалізувалася ця напівпланета-напівзоря там, де нині пояс астероїдів. Довкола неї оберталися супутники — щільні планети Земля, Венера, Меркурій, Марс та ще, може, й Місяць. «Чотири сонця» в небі — це Геліос, Люцифер, Юпітер і Прагея. Справжній космічний феєрверк! Потім щось сталося: може, стихійна катастрофа (колапс Люцифера, після якого він стає «Князем Пітьми», тобто Чорною Дірою, говорячи мовою сучасних астрофізиків), а може, космічна війна жителів Сонця (девів) з жителями Люцифера (асурами), від чого система демонів (Раху) втратила тіло (заселені планети), а безсмертна голова (сколапсоване світило) періодично зближається з Сонцем і потрясає планети, викликаючи на них катастрофи і навіть погрожуючи «кінцем світу», «вогняною смертю» тощо.

Звісно, можна робити різні припущення, трактувати всі ці міфи і так і сяк, проте внутрішня логіка абсолютно всіх світових переказів приводить нас до визнання жахливих космічних катастроф у минулому. Чимало сучасних дослідників, теоретиків наполягають на тому, що Сонячна система не зрівноважена, що її лихоманить, що вона нещодавно перенесла катаклізм. Хто з нас не знайомий з гіпотезою про загибель планети Фаетон? І мова йде не про фантастичні домисли, а цілком науковий аналіз астрофізичної ситуації Сонячної системи. Багато вчених відзначають також неприродність існування пари Земля — Місяць, висловлюючи думку, що наш супутник «приблудився» до планети в праісторичні часи, коли Сонячна Сім’я переживала руїну.

Чому багато планет і супутників обертаються в напрямку, протилежному обертанню інших тіл? Чому вісь планети Уран нахилена набік, і він оббігає Сонце під прямим кутом до площини екліптики? Чому Плутон із супутником Хароном мають таку видовжену орбіту — явно катастрофічного походження?

І ще низка запитань, що стосуються нашої колиски — Землі. Чому геологічні пласти планети розташовані таким чином, що про якусь «послідовність» годі й казати? Ще 1839 року швейцарський геолог Арнольд Ешер оголосив про відкриття, що збентежило його самого. Він писав: «Ніхто цьому не повірить. Мене будуть називати дурнем». Виявилося, що засніжені піки Швейцарії складені прадавніми кристалічними сланцями палеозою, а під ними — у фундаменті гір — лежать набагато молодші осадкові породи мезозою. Геологи не знали, що й думати. Найдивнішим було те, що весь цей «гармидер» не нагадував якесь катастрофічне перемішування порід: пласти лежали один над одним майже горизонтально, тільки послідовність була «ненормальна» — молоді юрські сланці внизу, а старезні пермські пісковики — нагорі! Які грайливі титани перекладали шари з ніг на голову, акуратно перемішуючи їхню геохронологію на загадку ученим дев’ятнадцятого-двадцятого століть?