Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 11

хоч в якому б настрої вона була.

Цей кумедний азiат, мов мала дитина – наївний, iз завжди здивованим виразом обличчя. Вона

познайомилась з ним у кав'ярнi, де вiн працював мийником посуду. Звiсно, вона не збиралась заводити

тут романи, але хлопець так прикипiв до неї, що довелося взяти над ним опiку.

Спочатку вiн розчулив її бiлоснiжною сорочкою, котру, не маючи iншої, прав i прасував чи не

щоденно. А згодом розчулення дiйшло того, що раз чи два на тиждень вона забирала юнака до себе на

нiч, щоб той мiг виспатись, адже винаймав одне помешкання разом iз десятьма своїми

спiввiтчизниками. Пiдгодовувала «домашнiм», прала i прасувала його речi, прикрашала свою i його

самотнiсть настiльки, наскiльки їй дозволяла постiйна втома i вiдсутнiсть на мiсцi зниклої душi...

– Що це означає? – запитала вона, смiючись над тим, як смiшно вiн вимовляє її iм'я – з наголосом

на останньому складi.

– У схiдному епосi був такий собi «маджнун Лейла», що означає – «той, що збожеволiв через

кохання до Лейли»...

– А-а... Хiба це не iм'я? I чому «Маджнун»? Здається, ми це в школi проходили – «Лейла i

Меджнун»...

– Так, iм'я – Меджнун, а слово «божевiльний» пишеться через «а» – «маджнун», – серйозно почав

пояснювати турок. – А насправдi його звали Гаїс iбн аль-Мулаввах iбн Музахiм. А вже пiсля того,

коли вiн збожеволiв через нещасливе кохання, його прозвали «маджнуном»... От i я – «маджнун

Окс'яна»...

– Не заговорюй менi зуби! – суворо сказала Оксана, стримуючи посмiшку i прибираючи суворий

вигляд. – I не сподiвайся на снiданок. Ось бери цю канапку i мерщiй – «цигель-цигель ай-лю-лю –

ауфiдерзейн!» Запiзнишся на роботу. Та й менi пора прибратися у фрау. I потiм ще купа справ.

Вона присiла, допомагаючи йому зав'язати кросiвки. На якусь мить уявила, що збирає сина до

школи... На порозi вiдсахнулася вiд його поцiлунку, мовляв, нiч минула i скiнчилися нiжностi.

Виглянула в коридор – нiкого! Виштовхала на сходи.

Ранок починався з прибирання в кiмнатах хазяйки котеджу. Потiм – чотири години чергування бiля

лiжка гера Отто, котрого треба помити, нагодувати i перевернути з боку на бiк разiв зо двадцять, а

потiм ще по двi години прибирання у двох помешканнях. Часом до цих обов'язкiв додавалося (за

окрему платню) вигулювання собак чи догляд за дiтьми, якщо батьки вирушали до театру або на

вечiрку. Так щомiсяця Оксана могла вiдсилати додому вiд п'ятисот до тисячi євро. Що далi робиться з

цими грошима, вона не знала: анi дiти, анi чоловiк на листи не вiдповiдали. I це розширювало дiрку в

душi, нiби хтось роздирав її пальцями.

Оксана визирнула у вiкно, упевнилась, що Меджнун зник за хвiрткою, одягла фартух, гумовi

рукавички i почала виставляти на тацю миючi засоби, якими наводила чистоту на сходах i в двох

великих кiмнатах фрау Шульце.

Це була взаємовигiдна умова перебування Оксани в помешканнi. По-перше, з вдячностi за старанну

працю, хазяйка знайшла кiлька пристойних родин, в яких Оксана i працювала, по-друге, зменшила

квартирну платню, вирахувавши iз загальної суми цiну Оксаниних послуг. Звiсно, цi умови були

вигiднi перш за все самiй фрау: садiвнику, покоївцi чи прибиральницi i взагалi будь-якiй людинi зi

сторони, довелося б платити вдвiчi чи втричi бiльше. Адже до вартостi їхнiх послуг входили податки,

витрати на страхування працiвника та внесок до пенсiйного фонду. Якщо ж людина, котра займається

господарством, проживає в тому ж будинку, податковi служби нiзащо не доведуть, що тут має мiсце

використання найманої працi. Завжди можна сказати, що квартирант з доброти душевної взявся

впорядкувати садок чи допомагає старiй панi вимити вiкна або розвiсити на них фiранки.

Уранiшнє прибирання в помешканнi забирало багато часу. В першi мiсяцi на це йшло години зо

три. Тепер Оксана призвичаїлася все робити за пiвтори. Попервах не обходилося без курйозiв. Вона

довго не могла второпати, в якого кольору контейнер викидати той чи iнший рiзновид смiття. Цiй

мудрагелi вона вчилася з мiсяць, заглядаючи до шпаргалки, яку написала пiд диктовку фрау Шульце:

до жовтих контейнерiв треба викидати лише пластик, до синiх – папiр, до зелених – «компост»:

заварку, листя, лушпиння вiд овочiв. Усе, що не належить до цих трьох категорiй, скажiмо, старi

колготки, розбитi чашки чи вмiст пилососа – потрапляє в чорнi контейнери. Окремим пунктом йшли

спецiальнi контейнери для скла – вони також розподiлялися на три групи: для бiлого (молочнi пляшки

та банки), коричневого (коньяк, пиво) i зеленого (вино), а також – баки для бляшанок. Тепер вона

миттєво сортувала смiття – i їй це навiть подобалося.

Оксана пiдiйшла до дверей фрау Шульце i не встигла глянути на годинник – мало бути за п'ять

хвилин на сьому – як пунктуальна стара панi сама вийшла до холу з фiлiжанкою кави. Пiд час

прибирання вона завжди виходила i сiдала в холi, позираючи у вiкно, гортаючи газету i п'ючи мiцну

каву.

Оксана привiталась i увiйшла до кiмнати. Робила все автоматично – старанно i чiтко. Кожна рiч

мала стояти на своєму мiсцi. А речей i рiзних дрiбничок тут було багато – не дай Боже зачепити хоч

одну! На нiчному столику стояла велика свiтлина покiйного чоловiка хазяйки – заможного ювелiра,

завдяки якому фрау i має цей «маєток». Оксана зiтхнула i ввiмкнула пилосос...

Фрау Шульце пiдiйшла тихо i стала за її спиною в той момент, коли вона задивилась на великий

портрет молодої жiнки, що висiв над лiжком. Довкола витонченого обличчя жiнки ореолом свiтилося

бiляве волосся, в руках вона тримала червону троянду. I посмiхалась. Але посмiшка була сумною i не

пасувала до виразу великих, дивного – «з золотинкою» – кольору очей. Оксана завжди задивлялася на

цей портрет, вiн заворожував її ось цим своїм виразом – сумнi очi i нiби примусово розтягнутi в

посмiшку вуста.

– Погана робота, чи не так? – сказала фрау Шульце. – Я її нiколи не любила. I ця квiтка в руках –

вершина несмаку. Але так хотiв чоловiк.

Оксана здригнулася вiд несподiванки. Шанобливо обернулась:

– Ну що ви, фрау Шульце! Менi дуже подобається. Особливо очi. Вони у вас зовсiм не змiнилися...

– Гарна посмiшка при поганiй грi... – пробурмотiла стара.

Оксана знизала плечима i почала обмахувати фарфоровi дрiбнички пухнастою щiткою. Вона не

любила, коли хазяйка спостерiгає за прибиранням – раптом зробить щось не так чи залишить пил у

кутку пiдвiконня. Але фрау не йшла. Мабуть, захотiла потеревенити.

– А вам доводилось зберiгати посмiшку, коли життя програне? – запитала вона.

Оксана зупинилась i уважно поглянула на неї.

– Так, – сказала вона. – I дуже часто. Але звiдки ви знаєте, що так буває?

– Знаю. А ще знаю, що вам ще зарано почуватися в програшi.

Оксана здивовано подивилась на фрау – що вона може про неї знати?..

– Я почуваюсь нормально, – вiдповiла вона, продовжуючи обмахувати статуетки.

– Тодi вибачте. Не заважатиму вам.

Фрау вийшла, припадаючи на одну ногу. Оксана ще раз поглянула на портрет: що робить з людьми

час! Невже колись i вона стане такою – немiчною, у зморшках, з купою болячок i спогадами, якi

нiкому не потрiбнi. А головне – з цим вiчним «лiхтариком болю» i порожнечею в грудях. Оксана

поглянула на себе в дзеркало, розтягнула вуста в посмiшку – i вираз її обличчя став подiбним до

виразу жiночого обличчя на портретi. Так, ще рано почуватися в програшi. Ще є час...

Цього дня, прибравши в кiмнатах домовласницi, Оксана:

а) посортувала i винесла три вiдра використаного медичного причандалля гера Отто;

б) вiдскоблила пiдлогу пiд його лiжком вiд засохлої плями сечi – вочевидь, хворий не дочекався

судна вiд племiнника, з яким мешкав;

в) вимила, змастила i перебинтувала ноги старого, рани на яких страшенно смердiли i сочилися