Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 12

бiлою рiдиною;

г) чотири рази прочитала йому «Послання до фiлiстимлян»;

д) зварила обiд i нагодувала ним гера Отто через катетер;

е) безрезультатно тричi висаджувала старого на судно, аж доки не зробила клiзму, на що

старенький зреагував надто бурхливо: довелося знову перестеляти постiль i мити пiдлогу;

ж) випрала бiлизну, котра все одно утримувала запах старостi i мiазмiв...

Коли алфавiт вичерпався, пiшли самi «пункти», якi ще треба було виконати пiсля чергування у

хворого:

1. Вигуляти собак фрау i гера Шумахер.

2. Забрати зi школи i приглянути за дiтьми фрау Монiки.

3. Купити i завезти продукти родинi Мюллерiв.

I нарештi – зайти на пошту i вiдправити переказ додому.

Останнiй пункт пiдсолоджував усю важкiсть i гiркоту сьогоднiшнього дня, надавав йому змiсту,

заспокоював душу. Зовсiм скоро вона вирушить до Iзраїлю – справа майже вирiшена i тодi зможе

вiдсилати набагато бiльше. Розпрощається з бiдолашним стариганем, з усiма цими щасливими

родинами, котрих вона обслуговує, як проклята, з Меджнуном, з мешканцями будинку фрау Шульце,

котрi її зневажають. Їм вона скаже, що виходить замiж i житиме у власному будинку на березi

Середземного моря. Це буде майже правдою: три мiсяцi тому через Iнтернет вона познайомилася з

Семюелом, котрий запропонував їй фiктивний шлюб i роботу на своїй автозаправцi поблизу

Єрусалима. Судячи з обмiну листами i фотокартками, вiн не викликав особливої довiри – старий,

тлустий i лисий, але запевняв, що її заробiток буде вдвiчi бiльшим, а клiмат – набагато кращим, нiж у

Нiмеччинi. А рокiв через три-чотири вона зможе повернутися на батькiвщину чи матиме право

запросити до себе дiтей. I це були чудовi перспективи. Заради них варто працювати. А працi вона

нiколи не боялась.

...Увечерi Оксана зайшла до iнтернет-клубу i побачила довгоочiкуване повiдомлення: Сем замовив

їй електроннi квитки до Тель-Авiва. Вилiт завтра! Отже, треба негайно збирати речi. Добре, що всi

родини розрахувалися з нею саме сьогоднi, а про можливий вiд'їзд вона їх попереджала заздалегiдь.

Залишалося розпрощатися з Меджнуном. А вiн вже маячив бiля паркану котеджу. Його свiтла сорочка

мерехтiла в темрявi, хоч як вiн ховався за деревами. Що за набридливий хлопець! Сьогоднi їй не до

нього. Оксана прибрала суворий вираз i не дала йому слова вимовити, почала першою:

– Так, завтра я вiд'їжджаю. Сьогоднi маю зiбратися. Тож менi не до тебе.

– Окс'яна, я тебе люблю... Я помру без тебе... – жалiбно промовив Меджнун. – Скоро я зароблю

багато грошей, будемо жити разом.

Оксана розсмiялась, зневажливо похитала головою. Але всерединi порожнечi щось заворушилось:

хоч комусь у цьому свiтi вона не байдужа. Простягнула руку, розкуйовдила його волосся:

– Навiть не думай. У мене дiти. Я старша на десять рокiв. У мене iншi плани.

Його очi наповнились слiзьми.

Ну, точно дитина! Йому ще рости i рости.

Але пiддаватися не можна! Оксана забрала руку з його голови i вимовила якомога суворiше:

– Якщо не хочеш мене засмутити – йди додому. Менi завтра на лiтак. Усе.

I пiшла через садок, не обертаючись. Знала: без неї вiн не наважиться перетнути кордон

помешкання. Отже, i цю справу зроблено. Лишається повiдомити фрау, що одна з кiмнат завтра

звiльниться. А прощатися зi спiввiтчизниками – рiч остання, як вийде.

Фрау сидiла у вiтальнi, дивилась телевiзор i куняла. Оксана коротко повiдомила про свої новини.

– Що ж, дiло ваше, – вiдповiла стара. – Я шкодуватиму. Хочете, завтра я викличу таксi – доїдете

прямо до аеропорту. Це буде моїм подарунком.

– Нi, дякую, – вiдповiла Оксана. – У мене обмаль речей, доїду на електричцi.

Фрау знизала плечима – робiть, як хочете i додала наостанок:

– Поверталися б ви краще до дiтей. У вас їх, здається, двоє? Я багато подорожувала свого часу i

знаю: завжди краще там, де нас нема...

Оксана теж знала цю прописну iстину, але не могла пояснити, що вона не «подорожує« i залюбки

повернулася б до Миколки з Олею, якби не грошi. Але що може розумiти ця заможна панi, вдова

ювелiра, котра нiколи нi в чому собi не вiдмовляла... Оксана подякувала за пораду i пiшла збирати

речi.

Їх дiйсно було небагато: та сама валiза, з якою вона сюди й приїхала. Додалося хiба кiлька

футболок i зимове пальто, яке, можливо, їй i не знадобиться в теплих краях. Точно! Його можна

залишити Меджнуну – нехай продасть. Пальто хороше. Навiщо ж добру пропадати?

Вона набрала номер телефону покинутого коханця. Призначила зустрiч уранцi на вокзалi – нехай

прийде за пакунком. Додала до пальто ще кiлька своїх футболок. Запакувала все в пластиковий пакет.

Валiза була зiбрана близько першої ночi. Оксана присіла на лiжко. Втома охопила її. Втома i

вiдчуття деякого дежа в'ю: вона знову тiкає! Хоча тепер не треба ховати валiзу пiд лiжком i туга не

така пекуча, не розриває мозок. Просто висить посерединi грудей великою порожньою кулею. Але що

там казала фрау Шульце: у неї ще буде час на справжню посмiшку. Звiсно, буде!

...Почнеться з того, що в тiй теплiй країнi вона нарештi отримає довгоочiкувану звiстку з дому.

Певно, напише син – вiн завжди був до неї бiльш лагiдним, мамчиним синочком. Напише так: «Дорога

мамусю!..». I вона задихнеться вiд щастя i прощення. Отже: дорога мамусю, тато зробив ремонт i

купив комп'ютер, а менi – справжнiй великий фотоапарат, учуся фотографувати. Ми їздили на море.

Оля пiшла на курси англiйської. Тато бiльше не п'є, адже купив авто i тепер ми щонедiлi виїжджаємо

до лiсу. Мамусю, ми всi розумiємо, що це все завдяки тобi. I просимо пробачення, що не писали, адже

були спочатку дуже-дуже на тебе ображенi. Я тебе дуже люблю. I Оля також. Тато скучає. I бiльше не

грає на баянi, бо не має вiльного часу: працює на заводi. Ми часто згадуємо тебе i мрiємо скорiше

зустрiтися. А ще тебе дуже любить Маркiза – ти б бачила, яка вона стала пухнаста! I вже зовсiм не

кульгає...

А далi до листа буде причеплено «вкладення». Вона натисне на клавiшу i збереже його на

«робочому столi». Вiдкриє i побачить свiтлину: троє людей на тлi моря i гiр – тато з сином i донькою.

Вдивлятиметься у свiтлi усмiхненi обличчя дiтей. Миколка витягнувся, майже одного зросту з

тендiтною Олею. Оля – справжня красуня, така, якою колись була вона. Сергiй обiймає їх за плечi i

посмiхається, нiби промовляє: ну, от бачиш, а ти не вiрила! Неправда: я вiрила! I саме тому поїхала

сюди i поїду ще далi, аби було саме так!

Було вже за пiвнiч. Оксана сидiла на лiжку, обiйнявши подушку i посмiшка – справжня посмiшка! –

блукала по її освiтленому мiсяцем обличчi. Просидiла так до ранку. О сьомiй тихо вийшла з кiмнати,

несучи валiзу i пакунок для Меджнуна. До вокзалу близько – донесе. А в мiстi вiзьме таксi до

летовища – так буде дешевше. Прощавай, котедже! Залишайся з миром! Нехай кожному, хто

тимчасово перебуває в ньому, поталанить так, як їй...

Вокзал у цю вранiшню годину був порожнiй, нагадував скляну скриньку. Прощавай, вокзале!

Сьогоднi вона побачить iншi вогнi. До електрички залишалося п'ятнадцять хвилин. Оксана пiдiйшла

до кавового апарату, кинула монетку, натисла кнопку з написом «Гарячий шоколад».

Нiчого, сьогоднi вона може собi це дозволити. Спостерiгала, як коричневий тягучий струмок

наповнює паперову склянку. Як давно вона не їла шоколаду!

Але витягти склянку з апарату не встигла – вiдволiк якийсь приглушений галас. Обернулася. I

забула про склянку. В кутку вокзалу щось вiдбувалось. Спочатку вона помiтила Меджнуна. Вiн стояв,

оточений молодиками в шкiряних куртках. Вона часто бачила таких на вулицях i на майданi бiля

Макдональдзу – з поголеними головами i ланцюгами на пасках. Скiнхеди, борцi за чистоту нацiї. Вона