Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 17

бачитиме, а з iншого – вона ж до тої митi, коли перетвориться на просто тiло, мусить знати, що це тiло

може лежати в брутальнiй позi, що його торкатимуться багато чужих рук – слiдчих, медикiв, санiтарiв.

Як можна не думати про це, коли наважуєшся на такий крок? I чи не краще в такому разi пiти i

зникнути в пустелi, заритися в пiсок i випити отруту? Або кинутися в море? Чи у вогнище? Словом,

зробити так, щоб тебе не бачили i не торкалися? Соня обов'язково подбала б про свою оболонку!

– Ох!

У черговiй ямцi, в яку вона залiзла пальцями, була гостра скалка. З пальця пiшла кров. Порiз

невеликий, але кров iде. Соня пiдвелась i, затиснувши палець, побiгла до хати. Ледь не збила з нiг

стару фрау, котра вийшла в загальний коридор, адже в її кiмнатах почала прибирання Оксана. Соня

привiталася.

– Фрау Сон'я, – звернулася до неї стара панi. – Я вже кiлька разiв бачила на вас дивовижнi

прикраси... Це срiбло? Вибачте мою цiкавiсть, але де ваш чоловiк купує такi вироби? Я хочу

подарувати своїй подрузi щось незвичне...

Довелося зупинитись.

– Хiба вони незвичнi? – здивувалася Соня. – Ви жартуєте?

– У мене немає часу i бажання жартувати. Я завжди кажу те, що думаю.

– Тодi менi дуже приємно це чути, – чемно вiдповiла Соня, – Адже цi прикраси я роблю сама.

– Тобто? – не зрозумiла фрау Шульце.

– Це моє хобi, – пояснила Соня, – У мене такого добра назбиралося багато.

– Ви хочете сказати, що все це ваша робота?! – здивуванню фрау Шульце не було меж, вона навiть

присiла в крiсло i Соня нервово затупцювала на мiсцi, мiцнiше затискаючи поранений палець. А фрау

Шульце продовжувала повiльно говорити:

– Я знаюся на таких речах, повiрте менi. Мiй чоловiк був найкращим ювелiром у Нiмеччинi! Вiн

мав клiєнтiв у всьому свiтi, а деякi роботи зберiгаються в музеях i приватних колекцiях.

Соня чемно слухала, вiдчуваючи, що зараз кров закапає на пiдлогу, яку щойно вимила Оксана. Щоб

скоротити час свого перебування перед очима фрау, вона зробила зацiкавлений вигляд, покивала

головою, посмiхнулася, мовляв, чудово, так тримати – i повiльно посунулась до сходiв, що вели до її

помешкання.

– А ви могли б менi показати цi свої роботи? – не вгавала фрау Шульце. – Повiрте, менi це дуже i

дуже цiкаво...

Соня не могла бiльше стояти, зробила лише привiтний запрошувальний жест i почала пiднiматися

сходами, чуючи за своєю спиною важкi кроки старої панi. Хiба вона могла знати, що доля може мати i

такi важкi кроки...

...Було близько восьмої години вечора.

Соня лежала на диванi i перечитувала книжку турецького письменника-нобелiанта. Перечитувала

тому, що спочатку ця книжка здалася їй наївною. Переказати її, хоч вона була завтовшки з чотири

пальцi, можна було в кiлькох словах: заможний чоловiк напередоднi весiлля закохався в юну родичку i

провiв з нею сорок чотири днi у шалених любощах, готуючись до шлюбу з iншою. А пiсля урочистих

заручин його дiвчина зникла, а в нього пропала потенцiя. Весiлля не вiдбулося. Через рiк чоловiк

знайшов свою кохану, але вже одружену з iншим – негарним i товстим юнаком, затятим кiношником.

Цiлих дев'ять рокiв закоханий до нестями герой старанно виконував соромiцьку роль друга родини, аж

доки не перемiг: дiвчина розлучилася з нелюбом i згодилась на шлюб зi своїм колишнiм коханцем.

Хепi-енд?

Читаючи розлогi картини страждань нещасного турка, Соня розчулювалась i дивувалась тому, що

чоловiк може переживати свої почуття зовсiм по-жiночому – сентиментально, з надривом i сльозами.

А в деяких мiсцях, якi зовсiм не передбачали веселощiв, вона навiть пiдсмiювалась – чи то над

наївнiстю письменника, чи його героя, аж доки не дiйшла до розв'язки. Виявляється, дiвчина, кохаючи

свого панича, сподiвалась, що вiн дасть їй змогу здiйснити свою мрiю, – стати актрисою. Але егоїзм,

що в його iнтерпретацiї зовсiм не був егоїзмом, а виявом любовi i бажанням захистити кохану вiд

жорстокого свiту, не дав цiй мрiї втiлитись у життя. Пiсля дев'яти рокiв ось таких психологiчних

вивертiв возз'єднанi закоханi знову провели разом нiч, змальовану напрочуд гарно. А вранцi розбилися

на машинi. Дiвчина загинула, чоловiк вижив. I згодом облаштував музей, де зберiгалися всi речi

коханої – навiть недопалки її сигарет...

I ось пiсля такої розв'язки Соня змусила себе перечитати все знову – вiд початку до кiнця, без

iронiї, намагаючись повiрити кожному написаному слову. I все одно бачила за рядками майстерну

хитрiсть автора розставляти пастки для таких, як вона. I це було з його боку несправедливо. I навiть

пiдступно! На очах у Сонi проступали сльози: як же просто її надурити, завести в тенета i покинути в

розбитому авто iз проламаною головою, без вiдповiдi на питання: навiщо любити, якщо це приносить

лише страждання i ось такий кiнець. Невже так має бути, невже так воно i є, якщо за такi iсторiї

отримують Нобелiвську премiю? Певно цей письменник знає щось бiльше, нiж знає вона, Соня.

Якби ж можна було запитати його, чому їй так тривожно, чому незатишно якраз тодi, коли у неї все

є. Можливо, вiн би поставив їй дiагноз, про який Соня i не здогадується, i вивiв би її на рiвну дорогу,

пояснив би на пальцях, що вона цiлковита дурепа i що Саня так само рятує її вiд свiту i прикрощiв

життя! А в разi чого так само створить музей чи хоча б маленький куточок, де виставить всi її витвори,

в яких спливає срiблом її маленька душа. I все, все зрозумiє... А, можливо, вiн запитав би її так само

просто i коротко, як i Саня: «Чого тобi ще не вистачає?!». I вона знiяковiла б, адже зрозумiла б: якщо

стороння людина питає те саме – значить, проблема в нiй, в Сонi. I треба просто працювати над собою.

Як? Наприклад, пити снодiйне, бiльше гуляти на свiжому повiтрi, не байдикувати, а влаштуватись

нарештi на роботу. Хоча саме сьогоднi з'ясувалася дивна рiч: Соня працює! Тiльки її працю

неможливо оцiнити, адже Соня не вважає її за працю. Про це говорила їй фрау Шульце...

...Стара панi наче збожеволiла, переглядаючи купу зроблених Сонею дрiбничок. Ба бiльше, вона

здивувала Соню тим, що ставила купу професiйних запитань i Соня вперше говорила про те, що

здавалося важливим i цiкавим лише їй однiй.

– Який припiй ви використовуєте? – питала фрау Шульце. – Срiбло не можна паяти лише оловом...

У Сонi вiд цiєї фрази аж подих перехопило. Звiдки фрау могла знати про паяння металiв та ще й

про припiй, що слугує «склейкою» мiж дрiбними деталями! Але зачувши професiйне питання, вона

вже не могла стримувати себе i, забувши про поранений палець, iз захватом почала пояснювати всi

подробицi своєї працi, з подивом розумiючи, що фрау Шульце слухає її з захопленою увагою.

– Для паяння срiбла я використовую припiй власної рецептури, – говорила Соня i фрау здiймала

бровi:

– Тобто?!

– Я так мучилась, доки не винайшла iдеальнi пропорцiї сумiшi, – пояснювала Соня. – У

графiтовому тиглi змiшую вiсiмдесят шiсть вiдсоткiв латунi, десять з половиною вiдсоткiв срiбла –

срiбло має бути обов'язково! – i п'ять з половиною вiдсотків олова. Тодi виходить iдеальний припiй! З

iншими, хоч скiльки експериментувала, виходить якась... штукатурка!

Вони засмiялись, як двi змовницi.

I фрау Шульце, мов на iспитi, ставила iнше запитання:

– А паяльник? Який використовуєте паяльник?

– Вiддаю перевагу газовому – вiн потужнiший i не ганяє припiй по блюдечку, мов ртутнi кульки,

без жодного сенсу, – спокiйно вiдповiдала Соня i фрау Шульце клацала в повiтрi пальцями, немов

виконувала па фламенко.

– Але... – додавала Соня. – У мене є i електричнi. Поки дiйшла до того, що потрiбно – стiльки

помилок наробила...

I Соня демонструвала внутрiшню сторону зап'ястя, на якому виднiвся бiлий довгий шрам вiд