Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 15

Мої студенти наче подурiли – аж троє вагiтних на курсi! Уявляєте?! Моя дружина вже вдома? Як ваша

нога? Заходьте до нас на чай.

Кроки нагору. Дверi вiдчиняються. Вона йде назустрiч. Цьом-цьом...

– Нормально доїхав? Як студенти?

– Чудово. На курсi аж чотири вагiтнi! Сьогоднi нарештi справжнiй весняний день.

– Мий руки. Вечеря на столi.

– Як Марина, приїде сьогоднi?

– Дзвонила, попередила, що лишається у Реґiни ще на тиждень. У дитини купа справ.

– Щось менi не подобається ця її нова подруга.

– Ну що вдiєш... Принаймнi вона влаштувала дiвчинку в банк.

– Як в оркестрi? Поховали фрау Марiєнгаузер?

– Так.

– Як тримався Вiльгельм?

– Пристойно. Але повiдомив, що скоро вирушає до дiтей в Австралiю. Що йому тепер тут робити?..

– М-так-с... Бiда.

Роман сидiв за столом, розгладжуючи рукою скатертину в очiкуваннi, коли дружина покладе на

його тарiль страву. Вона поклала бiфштекс. Вiн нахилився, розглядаючи цей витвiр кулiнарного

мистецтва, нiби йому запропонували засвiдчити натуральнiсть художньої мiнiатюри давнього майстра.

Вiрi навiть здалося, що в його оцi стирчить лiнза збiльшувального скла, а ще вона звернула увагу на

його трохи посивiлу макiвку – найнезахищенiше мiсце... I несподiвано вiдчула легесенький укол

нiжностi до цiєї давно знайомої макiвки, на якiй вперше помiтила сивину. Нiжностi, котра спалахнула i

пробилась крiзь нашарування двадцяти рокiв спiльного життя. Нiжностi, котра виникла вперше. I, вже

певно, востаннє. Вона вiдчула її ще й тому, що знала про наближення фiналу. I, напевно, то був

останнiй спалах перед тим, як всьому згаснути i перетворитися на спогад. А Вiра волiла мати їх, цих

спогадiв, якнайменше! Але, як на грiх, ця безборонна макiвка засяяла перед нею, аби навмисно

закарбуватися в пам'ятi i випливати з її потаємного куточка у найневiдповiдну для того мить.

I Вiра несподiвано для себе зробила те, чого нiколи не робила: нахилилась i поцiлувала цю макiвку,

яка при наближеннi здалася зовсiм хлоп'ячою – iз смiшним завихренням волосся довкола острiвця,

який вже почав лисiти. Роман Iванович скинувся нiби на нього впала гаряча крапля. Здивовано

поглянув на дружину i пробурмотiв: «Ну-ну...». У цьому «ну-ну», вимовленому поблажливо,

вiдчувалася нiяковiсть, нiби щось порушило церемонiю родинної вечерi. Нiби вони зайнялись

коханням прямо на бiлiй скатертинi посеред салату i бiфштексiв. Вiра теж знiяковiла, поквапилась

грайливо i невимушено поплескати чоловiка по плечi i почала збирати посуд. За годину Рiхард

чекатиме її бiля скверу в своєму авто – сьогоднi у них призначена зустрiч з його матiр'ю.

Вiра сiла перед дзеркалом, пiдфарбувала губи i вiї, розкидала на диванi кiлька суконь – в якiй пiти?

Роман лiг з газетою на лiжко, примруживши очi.

– Буду пiзно, – невимушено сказала Вiра, зачиняючи дверi. – У нас неформальнi збори у фрау Мерх

– треба вирiшити ким замiнити гера Марiєнгаузера.

Роман спроквола кивнув.

На його обличчi блукала вiдсторонена посмiшка.

Соня. Ящик пiд рядниною

Соня прокинулася з тривожною думкою про те, що Саня любить її менше, нiж вона його.

Соня розплющила очi i почала рахувати кiлькiсть лагiдних слiв, якi вони говорили одне одному

останнiм часом. I дiйшла жахливого висновку: вона говорила їх втричi бiльше!

Соня почала аналiзувати ситуацiю. З одного боку, мiркувала вона, у чоловiка просто не вистачає

часу на нiжностi. Вiн важко працює, втомлюється, а в неї купа вiльного часу. I цей час вона витрачає

на дурницi. Такi, як зараз: зранку рахувати слова і вигадувати проблеми! Але хiба вона винна, що

стала для Санi ось таким нiкчемним додатком? Вони домовились одразу: всi сили кинути на кар'єру

чоловiка, а з нею, Сонею, вирiшать пiзнiше, коли впевнено стоятимуть на ногах. Домовились ще тодi,

коли iноземна компанiя, в якiй Саня працював програмiстом, вiдрядила його на три роки до Праги.

Там вони й вирiшили: перша увага на Саню. Кiнцева зупинка: Америка, куди Саню тягнуло, мов

магнiтом. Тепер вони сумлiнно виконують цю програму. Але саме сьогоднi вранцi Соня ясно вiдчула,

що в цiй програмi стався збiй. Рiч навiть не у кiлькостi нiжних слiв...

Соня поглянула на чоловiка, що спав поруч. Скоро вiн, мов ошпарений, пiдхопиться з лiжка,

забiгає по кiмнатi, на ходу жуючи канапку, поголиться i поїде в мiсто на роботу, а вона залишиться

сама.

«Привiт-бувай!»...

А що робитиме вона, Соня? Напише коротенькi повiдомлення подругам на сайтi однокласникiв –

«погода повертає на тепло», «купила насiння – саджатиму флокси», «у нас все добре» i т. п. Потiм

прибере в кiмнатi i спуститься в сад: уже час очистити від смiття клумби i грядки, сходить до квiткової

крамницi по саджанцi, зварить обiд, який сама ж i з'їсть, адже Саня приїжджає з роботи ситий, а пiсля

сьомої взагалi нiчого не вживає. Потiм вiн сяде за комп'ютер, а вона втупиться в телевiзор i подумає,

що день проминув добре. Так було в Чехiї. Так є в Нiмеччинi. З тiєю рiзницею, що Чехiя надихала, а

Нiмеччина пригнiчує.

Соня могла блукати старою частиною Праги цiлий день, а тут боялася зайвий раз ступити за порiг

будинку фрау Шульце. Прага – то був її маленький втрачений Львiв. Стара брукiвка i аромат кави,

вузькi арки, через якi вона потрапляла у дворики з розвiшаною бiлизною, з вазонами червоних квiтiв

на вiкнах i балконах, з перегукуванням сусiдiв, фантасмагорiя камiнних облич у заглибинах еркерiв чи

не на кожному будинку – звiрi, птахи, риби, святi... Вивiски – «Синiй кiнь», «У короля», «Бiлий

лицар». Майже, як у Львовi – «Гасова лямпа», «Смачна плiтка», «Панi Францiшка», «Крива липа»...

Там, у Празi, вона була своєю, а тут почувалася самотньою, зайвою, нереалiзованою, грубим

недолiпленим кавалком, додатком до якогось мiфiчного майбутнього, в якому їй так само може не

бути мiсця.

...Соня тихо вислизнула з-пiд ковдри, накинула на нiчну сорочку старе пальто i, намагаючись не

рипiти паркетом i сходами, спустилася до саду.

На стежцi, вкритiй весняною памороззю, чорнiли вологi вiдбитки нiг – дехто з сусiдiв уже вирушив

на роботу. Так i є. Ось повз будинок промчав Максим на своєму мотоциклi. Соня поморщилася вiд

реву мотору, який споров такий тихий ранок. Соня сiла пiд деревом бiля садової дiлянки, яку видiлила

їй фрау Шульце. Уранiшня паморозь лежала на чорнiй землi i перших травинках, мов срiбна марля. За

пiвгодини її злиже сонце. Так колись воно злиже i Соню. Не залишить вiд неї навiть спогаду. Вiд

веселої, нiжної, доброї Сонi, котра готова ось так, як ця паморозь, вистелитися землею, напоїти її

собою i тихо зникнути. I душа її така ж тонка, як ця срiбна марля.

Соня згадала, як вчора Саня нервово запитав: «Чого тобi не вистачає?!». Коли вiн так запитував,

Соня губилася i не знала, що вiдповiсти. Адже саме тодi, коли вiн ставив це питання руба, всi її

сумнiви, печалi, вагання i незадоволенiсть умить зникали i вона починала докоряти собi, що

потурбувала чоловiка своїм дрiб'язковим i нiкому не цiкавим настроєм. Дiйсно, вона мала все.

Не працювала, як iншi, жила в чудовiй цивiлiзованiй i спокiйнiй країнi, цiлими днями займалася

собою, а це означає: квiтами в саду i прикрасами. Квiтами вона захоплювалася з дитинства, а брошки

та кольє почала робити зовсiм недавно – у Празi, коли побувала на французькiй ювелiрнiй виставцi. На

нiй було представлено роботи паризького ювелiра минулого сторiччя Рене Лалiка, засновника

однойменної торгової марки, яка нинi випускала парфуми в ексклюзивних флаконах. Коли Соня

роздивлялася прикраси – фiлiграннi брошки, кольє, браслети, зробленi з емалi, хрипзопраза,