Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 107

Мати не дожила до мого призначення якісь тижні, вона померла, як я вже говорив, у липні 1986 року. Я знаю, вона б раділа такій новині — вона завжди переживала за мене, але сприйняла б її спокійно. Вона не раз говорила: ну, виходить, така планида. Крім того, вона побачила б у цьому ще одне підтвердження того заклику до дії, який прищеплювала мені в дитинстві: треба учитися, Льоня, і всього досягнеш. Чим довше я живу, тим мудрішим здається мені таке ставлення до життя. По-перше, планида — вона своя для кожної людини і кожної справи. А по-друге, планида планидою, тільки учитися все одно треба. Причому, все життя.

У високих сферах явно продовжувалася якась інтрига, тому що КБ і завод раптом з незрозумілих причин об’єднують і роблять Уткіна генеральним директором і генеральним конструктором об’єднання. Продовжуючи бути генеральним директором «Південмашу», в об’єднанні я — перший заступник Уткіна. У мене не було б проти цього жодних заперечень, але справа в тім, що завод і КБ живуть певного мірою на різних швидкостях. «Південмаш», зауважу в дужках, робить не тільки ракети, у нього є ще і велике тракторне виробництво, є окреме цивільне виробництво. Інтереси крупносерійного заводу, що виконує державний план і звітує перед Держпланом СРСР, можуть не збігатися (вірніше, не можуть повністю збігатися) з інтересами КБ, яке фінансується з бюджету і має інше завдання — займатися розробками, виготовляти експериментальні конструкції і зразки. Вони повинні взаємодіяти в режимі співпраці, як і було завжди, їх не можна зшивати, перетворюючи в сіамських близнюків з єдиною системою кровообігу. Я і донині вважаю, що це було не виробниче, а політичне об’єднання. Не випадково в незалежній Україні КБ і завод знову стали самостійні. Ну, а тоді в нас з Уткіним мимоволі почалися непорозуміння на грунті нестиковки інтересів двох підприємств. Але, ще раз повторюю, в цьому не було нічого особистого. Ми з Володимиром Федоровичем залишилися друзями і після того, як його перевели в 1990 році до Москви. Там він останні 10 років свого життя очолював славнозвісний серед ракетників інститут ЦНДІМАШ «Росавіакосмосу». До речі, він був дійсним членом Академій наук і Росії, і України. Коли Уткін помер у лютому 2000 року, я приїздив до Москви віддати йому останню шану.

Як стало відомо, через якісь місяці після мого затвердження гендиректором «Південмашу», у партійні (і не тільки партійні) органи почали надходити «тєлєгі» на «українського буржуазного націоналіста Кучму». В них говорилося, що мені не можна довіряти питання, пов’язані з обороною країни. Наскільки я розумію, доповіді в ЦК і «закладування» у КДБ особливо зачастішали в 1989 році, одночасно із сплеском суто виробничих розбіжностей між заводом і конструкторським бюро. Хтось із КБ намагався здобути перемогу в цій суперечці добрим старим способом. На якійсь стадії мої «доброзичливці» домоглися того, що одну з їх «тєлєг» прикрасила резолюція Горбачова: обміркувати використання директора Кучми на іншій роботі. Розібратися в купі обвинувачень було доручено Леву Миколайовичу Зайкову, що до цього часу вже став членом Політбюро ЦК КПРС і курирував оборонку. Зайков сам не захотів у все це влазити, спустив у союзні «компетентні органи», а ті надіслали велику серйозну комісію. В інші часи все могло скінчитися для мене сумно, але в тому і справа, що часи були вже інші, так що вийшло багато галасу даремно.

До речі, донощики, що називається, забігали вперед: мені аж ніяк не здається, що вже в той час, наприкінці 80-х, я був цілком національно-свідомою людиною. (По-російськи «национально-сознательный» — не зовсім те ж саме, що по-українськи «національно-свідомий», трохи менш точно, а точніше не перекладається; от і судіть, для кого це поняття було актуальніше.) Але я йшов до національної свідомості. В ці роки почали з’являтися — спершу боязко, але чим далі, тим сміливіше — публікації про замовчані сторінки нашого минулого і вчора ще утаємничена література, що ходила у самвидаві. Стали перевидаватися книги, що формально не були під забороною, але давно перетворилися на бібліографічну рідкість. Жваво згадую, з яким хвилюванням я прочитав написаний під час війни вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Мені раптом здалося, що я вчитель: читаю учням цей вірш і намагаюся читати так, щоб у мене не перехопило горло і я зміг би дочитати його до кінця:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну.

Вроду її, вічно живу і нову

І мову її солов’їну...

Для нас вона в світі єдина, одна

В просторів солодкому чарі.

Вона у зірках, і у вербах вона

І в кожному серця ударі...

Як та купина, що горить — не згора.

Живе у стежках, у дібровах,

У зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

І в хмарах отих пурпурових...

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

І сльози, і все до загину.

Не можна любити народів других.

Коли ти не любиш Вкраїну!

Дівчино! Як небо її голубе,

Люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

Коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою,

Як пісню, що лине зорею.

Всім серцем любіть Україну свою

І вічні ми будемо з нею!

У 1986 році відбулися деякі події, як не дивно, повністю забуті сьогодні. У Москві з 25 лютого по 1 березня відбувався XXVII з’їзд КПРС. Він поставив завдання створити в СРСР до 2000 року (ця дата тоді здавалася ще неймовірно далекою) виробничий потенціал, рівний уже накопиченому за всі роки радянської влади, подвоїти національний прибуток і підвищити продуктивність праці в 2,3 — 2,5 рази. Сьогодні, перегорнувши книгу з матеріалами з’їзду, я дивуюся, як можна було сприймати таке всерйоз. Але — сприймали. Разом з іншими сприймав і я. Але ж що таке продуктивність праці і як непросто її підвищити, мені, слава Богу, було відомо не з підручників політекономії. Щоб відбувся такий її стрибок, повинні були запрацювати якісь нечувані досі механізми заохочення інноваційних процесів, а керівникам підприємств належало надати повну волю. Але така мета не досягається указом або постановою. Потрібна була б суто ювелірна промислова політика за японським або південнокорейським зразком, свого роду керована технологічна революція, у результаті якої ми (можливо!) одержали б до 2000 року повністю реорганізовану виробничу систему СРСР. Та й то лише в тому випадку, якби знайшлися необхідні кошти, притому величезні, а їх, як я розумію, у країни не було. Із загальних і обтічних слів, якими були написані «Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР до 2000 року», не можна було зрозуміти конкретних шляхів досягнення поставленої мети. Запропонуй сьогодні хто-небудь ці «Напрямки» як бізнес-план, з нього б тільки посміялися. Але все це стало зрозумілим не відразу.

У тому ж році була прийнята постанова ЦК КПРС «Про основні напрямки рішення житлової проблеми», у якій було обіцяно, що до 2000 (знову ж) року — любили в Радянському Союзі круглі дати! — кожна родина буде мати квартиру або будинок. Разом з «Програмою розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг до 2000 року» (вона була оголошена трохи раніш), яка обіцяла ліквідацію дефіцитів і черг, три документи створювали якийсь урочистий, але нічим не забезпечений вексель держави, виданий, як я тепер бачу, з розрахунком на те, що 15 років — великий термін, і за цей час або шах помре, або ішак здохне.

Перед XXVII з’їздом КПРС пройшов з’їзд КПУ під тим же номером. Він ухвалив, що в Україні буде відбуватися розміщення цілої низки нових виробничих потужностей в електроенергетиці і практично у всіх галузях промисловості. У постанові з’їзду були розумні слова про удосконалювання керівництва економікою, ресурсозбереження, технічне переозброєння. В них хотілося вірити. Адже всі все бачать, говорив я собі. В слово «все» я ще не вкладав політичної складової, маючи на увазі лише нескінченні болячки радянської економіки. Але знаючи, наскільки щиро Володимир Васильович Щербицький, тодішній глава КПУ, намагається допомогти просуванню в українську промисловість наукомістких технологій, я сподівався, що поставлені завдання будуть вирішені — нехай не за призначений термін, але будуть. Мене продовжувала гіпнозувати ракетно-космічна галузь. Я дивився на неї як на лакмусовий папірець економіки. Тільки що була запущена станція «Мир» — дуже серйозний крок вперед у порівнянні з попередньою серією орбітальних станцій «Салют» і в порівнянні з американською станцією «Скайлеб». Коли по космічних програмах і ракетах у нас паритет з Америкою, міркував я, виходить, СРСР не може так вже сильно відставати. Наженемо. Ну і, зрозуміло, я продовжував вірити, що в нас найсправедливіший суспільний устрій.