Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 108

Могутніх інвестиційних вливань наша галузь після двох з’їздів так і не дочекалася, та й інші високотехнологічні виробництва, наскільки мені відомо, теж, але ми грішили не на Москву, не на соціалізм, а на Чорнобильську катастрофу. Вона трапилася, як навмисно, тієї ж весни і поглинула силу-силенну коштів. Правда, головні аерокосмічні програми хоч і зі скрипом, але продовжувалися. Більш того, через два роки наші надії пережили ще один короткочасний сплеск. Мільйони людей пам’ятають орбітальний політ космічного човника «Буран» восени 1988 року і його ідеальне приземлення в автоматичному режимі,[118] пам’ятають приголомшливі кадри: літак-велетень «Мрія» (Ан-225) несе цей самий «Буран» на зашийку, як сільське дівчисько дворічного братіка.

Україна зробила чималий внесок у створення системи «Буран-Енергія». Основну стартову тягу «Енергії» створюють блоки А в складі першого ступеня ракети, розроблені в «Південному» і виготовлені на «Південмаші», системи керування ракети-носія, розроблені харківським НВО «Електроприлад» і так далі.

Програма «Буран — Енергія» могла стати відправною точкою відразу для декількох нових напрямків в освоєнні космосу. Могла, але не стала. Однак, можливо, якісь із кинутих тоді напрямків ще відродяться. Національне космічне агентство України (НКАУ) кілька років тому оголосило, що в НВО «Південне» ведеться розробка двох нових систем «повітряного старту». Мова йде, уявімо собі, про літаючі космодроми. У першому випадку стартовою платформою повинен стати, набравши значної висоти, літак Ан-124-100 «Руслан» з ракетою-носієм «Ориль» на борту. Ця ракета призначена, щоб вивести на задану траєкторію одну тонну корисного вантажу. В другому випадку ракета «Світязь», запущена з літака «Мрія», доставить на орбіту до восьми тонн. Сподіваюся, що ці задуми стануть реальністю. Поживемо — побачимо.

Справедливо кажуть, що не зрозуміє до кінця своєї країни той, хто не бачив інших країн. Для мене дуже важливою в цьому відношенні виявилася моя перша закордонна поїздка. Сталося це, якщо мені не зраджує пам’ять, у 1988 році. Звичайно, я порівнював закордон у першу чергу і головним чином з Радянським Союзом, але вже і окремо з Україною теж. До 1988 року я, як носій найважливіших державних і військових таємниць, був абсолютно невиїзним. Досить дивно, якщо вдуматися: безліч державних діячів СРСР були носіями не менш важливих, а деякі, на відміну від нас, ракетників, ще і страшних державних таємниць, але при цьому постійно їздили за кордон. Чому ж до таких, як я, прикладалася «презумпція підозри»? Зараз колишні великі керівники радянської розвідки розповідають у своїх мемуарах, як вони особисто, згинаючись під вагою відомих їм секретів, імен і явок, здійснювали нелегальні виїзди за рубіж, і це не вважалося ненормальним. На жаль, традиція такого ставлення до нашого брата склалася із сталінських часів. Час від часу цю традицію закріплювала чия-небудь втеча за кордон. Особливо багато галасу наробило неповернення у 1971 році Федосєєва, досить великого фахівця в галузі радіолокації і систем розпізнавання «свій — чужий». Він був лауреатом Ленінської премії, Героєм Соціалістичної Праці, його розробки мали відношення і до нас, ракетників. Така людина — і раптом зрадник! Він попросив притулку під час міжнародної авіакосмічної виставки в Ле Бурже під Парижем. Базікати про такі речі в нас не заохочувалося, та й 30 років уже пройшло, тому я, якщо і довідався випадково в той час про якісь подробиці, їх уже не пам’ятаю, але все-таки в мене якесь неясне враження, що на авіасалон цього Федосєєва відправили, а точніше, випустили, чи то в порядку винятку, чи то експерименту, а він, як на гріх, візьми та втечи. Казали, що в міністра, який за нього поручився, трапився інфаркт, а Брежнєв був близький до того. Можна собі уявити, які інструкції пішли щодо закордонних поїздок наших «секретоносіїв».

Здається, тільки Володимир Федорович Уткін разів зо два був за кордоном, у тім же Ле Бурже, на авіасалоні. Їх групою доставляли туди, групою відвозили додому. З огляду на знайомства з новинками це було корисно, але стверджувати, що він побував у Франції, по-моєму, не доводилося. На початку 80-х ми, щоправда, установили зв’язки з Індією, робили для індійців космічні апарати. Але робили їх від імені Дніпропетровського університету, а не від імені КБ «Південне». Під цю програму була створена окрема група. Як у нас говорили, відморожена. Зараз це слово вживають зовсім у іншому значенні. Ці хлопці їздили до Індії і приймали індійських фахівців в університеті. В чому був сенс усіх цих хитрощів? Що іноземці могли побачити такого, щоб зрадіти: ага, от він, головний секрет? Справа ж не в зовнішньому вигляді, головне — технології, технічне рішення, конструктивне рішення.

Отже, в п’ятдесят років від народження чи біля того я вперше опиняюся в іншій країні, і ця країна — Італія. Треба пам’ятати порожнечу магазинів у ті роки в СРСР, щоб уявити, насамперед, споживацький шок, який я відчув. Відчув незважаючи на те, що давно вже жив у привілейованих, за радянськими мірками, умовах. Але все-таки жив я не в безповітряному просторі, і уявлення про стан радянських прилавків у мене, звичайно, було. Сьогодні нашим людям, які вперше потрапляють за кордон, цей шок зовсім невідомий, їх може уразити там щось інше, але ніяк не магазини, і я вважаю це чудовим прогресом.

Наша група складалася з п’яти людей. Нас запросила одна з аерокосмічних фірм Італії. Мене вразило, що люди на вулицях доброзичливі, посміхаються тобі. Що потік машин завмирає, коли самотній пішохід перетинає вулицю — ніхто не матюкає його за це по-італійськи, усі пропускають. Що з правого ряду можна за кілька секунд перешикуватися в крайній лівий, тільки зроби рукою знак з віконця. Кишенькових грошей ми мали принизливо мало. Керівники концерну всесвітнього значення не могли собі дозволити замовити морозиво в кафе. Спасибі «шведському столу» у готелі, він сильно нас виручав.

Я став питати себе: оці тисячі благополучних людей, які метушаться на вулицях, щось купують в крамницях, сидять у кав’ярнях, їдуть у своїх машинах, вони хто — трудящі чи буржуазія? Якщо це буржуазія, чому її так багато, і де хоч один представник експлуатованих класів? А якщо це експлуатовані, боюся, наші люди звільненої праці охоче помінялися б з ними місцями.

Чи треба говорити, що для приймаючої сторони і взагалі для кожного, з ким нам довелося спілкуватися, усі ми були «руссо». Я комусь пояснював про Україну, перераховував українських спортсменів, мій слухач болісно морщив чоло. Йому точно було відомо, що ці спортсмени росіяни. Україна — член ООН, наполягав я, але, по-моєму, співрозмовник вирішив, що в моє джерело інформації вкралася помилка. Здається, тоді я вперше відчув образу: виходить, що б не зробили українці, слава все одно дістанеться росіянам. Якби нас усіх за кордоном називали «радянськими», не було б на що ображатися. Але слівце не прищепилося, нічого не поробиш.

Я згадую свій перший виїзд за рубіж як виключно важливий. Саме там я сказав собі, що є фундаментальні речі, важливіші ракет, і варто звернути на них увагу. Можливо, з мого боку це було спізніле відкриття, але краще пізно, ніж ніколи. А слідом з’явилася й інша думка: якщо винести за дужки італійську теплу зиму, Україна має відносно близькі з Італією природні умови, Італія — щось на зразок вельми збільшеного Криму, причому грунти в нас кращі і різних ресурсів більше. Чому ж ми не маємо того, що має Італія? Чи не винний в цьому наш найсправедливіший у світі суспільний устрій, наша найдосконаліша в світі соціальна система, наша Велика Жовтнева соціалістична революція? Може, ми вже 70 років енергійно рухаємося в бічний глухий кут людства і от-от упремося в стіну?

У якомусь відношенні я повернувся з цієї поїздки іншою людиною. Мене почали цікавити теми, до того від мене далекі. Далекі, але все-таки не зовсім, тому що цікавили мене в юності, до вступу на фізтех. Особливо заглибитися в них не міг би попри все моє бажання: від роздумів про те, як рятувати завод, пухнула голова, я без кінця мотався до Москви, на моєму столі росла гора конверсійних проектів. І все-таки гуманітарій, який дрімав у мені, прокинувся. За найближчі півтора-два роки я перемінив безліч віх і цінностей. Не сумніваюся, що все це відбулося б і без італійської поїздки, але вона послужила спусковим механізмом, підштовхнула прихований процес.