Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 127

Може, пам’яттю про це приниження керувалися і деякі з тих уніатських священиків, що ввійшли до групи Гаврила Костельника, який взяв на себе роль ініціатора Собору 1946 року. Як припускають знавці питання, було і це, але також дещо більш цікаве. Таємною метою Костельника і його однодумців, як кажуть, було повести уніатів до православ’я, щоб потім, при першій же нагоді, відірвати їх від Москви. Вони йшли «у Москву», щоб у ній відсидітися і піти, як тільки покращиться погода. Вони, відповідно до цієї версії, не бачили іншого шляху збереження християнства в Західній Україні, збереження християнського духу, явно сильнішого, ніж у Східній Україні. Вони знали ціну християнству своїх парафіян, знали стійкість їхнього християнського духу. Їм важливо було, щоб зберігся цей дух — нехай і під доглядом Москви. Ця таємна мета відкрилася, як думають, у 1989 році, коли уніатська церква вийшла з підпілля.

Одночасно з уніатами відчули себе вільними і православні. Мова йде, насамперед, про «справжні» православні громади, котрі існували і до радянської влади. Їх набралося більше тисячі, вони складають близько 40 відсотків усіх віруючих християн в Західній Україні. Це українці, що приїхали до Західної України з інших районів України й інших республік Радянського Союзу, це ті українці, що до війни жили в Польщі, потім були переселені сюди, це, нарешті, і ті з колишніх уніатів, що залишилися в православ’ї після відновлення уніатської церкви. Перед цим воістину «непідробленим» православ’ям Західної України постало питання: куди йти? Відповідь на це питання дав протоієрей Дмитро Ярема, один з учасників групи панотця Костельника.

Панотця Костельника убили незабаром після Собору 1946 року українські націоналісти, а Дмитро Ярема не тільки уцілів, але і дожив до самої «перебудови». Ця людина зуміла, незважаючи на свою участь у тім Соборі, на своє «зрадництво», завоювати великий авторитет у Львові, стати одним з лідерів боротьби за незалежність України. Коли була відновлена греко-католицька церква, він вчинив зовсім не так, як від нього очікували, як повинен був би, здавалося, вчинити: він не повернувся до уніатства, а залишився в православ’ї, але повів свою громаду з Московського патріархату. Його приклад наслідували інші. Так з’явився привід для розмов проте, що Дмитро Ярема здійснив таємний задум, який виник у нього з Костельником ще в 1946 році. Пішов же він із своїми парафіянами і послідовниками під крило Української автокефальної православної церкви. Яка перебувала тоді в еміграції.

Так в Західній Україні виникла не канонічна, але міцна і міцніюча, упевнена в собі, дуже спокійна і глибоко українська, глибоко національна православна церква. Я з задоволенням спостерігаю, як розвиваються відносини між нею і Константинопольською патріархією, від якої залежить канонізація цієї церкви. Частково це вже, можна сказати, відбулося. Помісним собором цієї церкви керував представник Константинополя.

Виключно цікава, а для багатьох і несподівана, історія появи Української православної церкви Київського патріархату. Можливо, найцікавіше і найпримітніше в цій історії те, що трапилась вона всього через п’ять тижнів після проголошення Україною своєї незалежності. 1 — 3 листопада 1991 року Помісний собор Української Православної Церкви (УПЦ) під головуванням митрополита Філарета (М. А. Денисенка) проголосив автокефалію цієї церкви. Архієрейський собор Російської православної церкви не тільки відмовився надати їй повну канонічну самостійність, про що просив Філарет, але і відправив його у відставку (висловивши подяку за багаторічну бездоганну службу). Собор Української православної церкви, в свою чергу, теж усунув Філарета від справ. Тоді зусиллями Філарета і його однодумців був скликаний Всеукраїнський Православний Собор. На цьому соборі відбулося об’єднання Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) з частиною Української православної церкви (УПЦ) Московського патріархату. Так виникла Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ-КП). Стали казати, що вона веде свій родовід з часів України-Русі, тобто. Київської Русі...

За Філаретом, який вивершив цю справу, пішли далеко не всі священики, багато парафій залишилося під рукою Московського патріархату. Ті єпіскопати, які залишилися вірними Москві, об’єдналися, їх об’єднання одержало назву «Українська православна церква Московського патріархату». Ці дві церкви теж не могли спокійно поділити храми і парафії, були сутички, палкі словесні і не тільки словесні бійки. До речі, синод «філаретівської» церкви 22 серпня 1992 року відмінив анафему гетьману Мазепі...

Чесно кажучи, я спочатку не надав особливого значення цим подіям, навряд чи справді їх помітив — мені було не до них з ряду обставин, серед яких не останнім було те, що я, подібно більшості людей мого кола, був абсолютно нерелігійною людиною. Я відчував неусвідомлену сором’язливість людини, яка не дуже обізнана в предметі, але знає, що предмет цей подразливий і гострий. Українське народне православ’я не дозволило українцям ополячитися, воно надихало їх на опір туркам. Українське народне православ’я не підтримало в свій час Мазепу в його боротьбі з Петром Першим, козацько-мужицька більшість вирішила залишитися в одній державі зі своїми російськими одновірцями. А тут Філарет чинить розрив! Мимоволі зіщулишся...

Справа Філарета між тим виглядала все серйозніше і серйозніше. От уже і президент Кравчук з’являється в Софійському соборі на божій службі в зв’язку з річницею незалежності України. Служить Філарет, уже Блаженніший митрополит... От архієрейський суд РПЦ позбавляє його всіх ступенів священства за осудливу поведінку (зокрема в побуті)... Тут я став дивитися на Київський патріархат приблизно так: з надбанням державної незалежності щось таке повинне було з’явитися. З питанням, ставитися мені до того позитивно чи негативно, я, мабуть, не мав клопоту. Загалом, моя позиція швидше за все уявляла з себе нейтрально-сторожку цікавість. І головним для мене було те, що Філарет пішов «з-під Москви» по гарячих слідах проголошення незалежності України. Для цього треба було мати не зовсім пересічний характер. Можна, мабуть, сказати, що на церковному рівні це певного мірою нагадувало вихід Єльцина з КПРС, який теж повів за собою частину партії — демократичну частину, яка, щоправда, не встигла оформитися в партію окрему.

Історія Філарета, тепер уже не митрополита Київського і всієї Русі-України, а Святішого патріарха (з 1995 року), і його найближчих соратників делікатна, більшість учасників живі, пристрасті не охололи, і це змушує мене зважувати кожне слово, не всіх обставин торкатися. Кажуть, наприклад, що Михайлом Антоновичем Денисенком рухала образа — він, мовляв, розраховував стати московським патріархом, а обрали іншого. Думаю, не все так просто. У великій політиці діє народ загартований, особисті почуття там існують, відіграють роль, але частіше — підпорядковану. Навряд чи було щось особисте з чийогось боку і в тому, що РПЦ врешті-решт оголосила Філарету анафему, хоча в цьому далися взнаки, як можна судити з висловлювань російських священиків, не тільки церковно-релігійні мотиви, а й сильні світські — державозахисні, великоросійські, великодержавні — пристрасті. З іншого боку, не можна виключити, що певну роль в долі Філарета — в тому, як він її скерував — відіграло і його українство: свого часу він був першим екзархом України українського походження.

Мені дорікають, що я, і разом зі мною держава, державний апарат, симпатизуємо тій частині церковного православ’я в Україні, що не з Філаретом, що ворогує з Київським патріархатом. Називають це зрадництвом України. Я ставлюся до цих звинувачень як до продовження церковної боротьби. Це боротьба не зі мною, а перш за все продовження боротьби церков між собою. Так, мене частіше бачать не з Філаретом, а з главою єпіскопатів Російської православної церкви Московського патріархату, але тут, як на мене, нема нічого дивного, так би робив глава будь-якої держави, адже більшість християн в Україні належить до цієї церкви. До Української православної церкви Московського патріархату відносяться дві третини православних парафій — невже я не повинен цього враховувати? Було б дивно, було б проявом упередженості, якби поруч із президентом частіше бачили главу церкви, чиї парафії в меншості: було б очевидно, що президент хоче прискорити перетворення меншості в більшість.