Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 26

Але все це, між іншим, означає, що варто не тільки сподіватися, але й досить впевнено розраховувати на успіх зворотнього процесу, на «реукраїнізацію», на повернення «блудних синів» України, а також на те, що прикладом для когось із них стануть деякі неетнічні, але дійсно щирі українці — вони є, їх не стало менше.

Розділ четвертий. Про комуністів та комуністичний експеримент

Мій феномен

Ще до того, як стати директором «Південмашу», я був там секретарем парткому. Гадаю, що коли під час передвиборчої кампанії 1994 року ця обставина стала більш-менш загальновідомою, саме вона визначила вибір багатьох — вибір із протилежними знаками, певна річ. Звичайно, Л. М. Кравчук в свій час був професійним партійним функціонером у чистому вигляді, не те, що я, але за 30 місяців президентства ця пляма (з точки зору одних) або прикраса (як на погляд інших) його біографії втратила вирішальне значення. Леоніда Макаровича оцінювали вже не за анкетними даними, а за досягненнями та невдачами на посту голови держави.

Що ж до мого прем’єрства, воно не робило мене в очах більшості виборців настільки ж зрозумілою людиною як Кравчук. Люди вважають, і небезпідставно, що розкусити прем’єра куди складніше: він проводить президентську політику і свої власні переконання й мету може до якогось часу не виявляти, просто не маючи такої можливості. Саме тому моє «комуністичне минуле» у декого з політологів та журналістів вважалось ледве не ключем до розуміння «феномена Кучми».

Мій феномен починається з того, мабуть, що я не забуваю, з моєї точки зору, головного: радянський період історії — це час грандіозного експерименту. Експерименту, що закінчився невдачею, але при цьому залишився найвеличнішим за розмахом та масштабами в історії людства. Попри все наше бажання ми не можемо подивитись на цей експеримент очима тих, хто брав у ньому участь, свідків, жертв, та й просто сучасників — хоч як би ми не намагались, хоч як би не звертались до уяви. Нікого й ніщо не можна судити поза контекстом часу і за законами пізнішими, що не мають зворотньої сили.

У чому був зміст цього експерименту? Протягом кількох десятиріч піддавалась перевірці, випробуванням та обкатувалась така собі суспільно-економічна ідея. Знаєте, бувають красиві інженерні ідеї. На слух, а подекуди і в кресленнях, вони просто зачаровують своєю конструктивною красою та логічністю, але з тієї чи іншої причини виявляються технологічно нездійсненними. Люди з інженерною освітою мене зрозуміють. Але ж без ретельно проведеного експерименту ніякі висновки щодо такої ідеї, як правило, неможливі. Я дуже рано побачив себе учасником цього великого експерименту і ставився до своєї маленької ролі у ньому аж до самого закінчення сумлінно, це найточніше слово. Загалом, одні були залучені у те, що коїлося, проти волі (а більшість ще й несвідомо), зате інші брали участь в експерименті з вірою та надією.

У кожну епоху певна частина добрих людей обов’язково буває чим-небудь засліплена. Мабуть, було щось зачаровуюче в урочистому тоні «Комуністичного маніфесту», який кликав кудись вперед, до чогось правильного та справедливого, інакше він не захопив би найрозумніших, найпрекрасніших людей. І Леся Українка, коли перекладала «Маніфест» на українську мову, була впевнена, що робить найважливішу, правильну справу — дворяночка, розумниця, дочка письменниці Олени Пчілки. Та й дядько у неї був не хто-небудь, а Михайло Петрович Драгоманов, один з батьків українського відродження і при цьому ще затятий ворог усякого революційного насилля. А у неї, спитати б, чому такий потяг до перебудови світу? Та через те, що у людей її гатунку був дуже розвинений орган совісті. Вони відчували докори совісті і почувались незручно через те, що отримали добру освіту, побачили світ, живуть у достатку, а селянин, хлібороб за все своє життя так нічого хорошого не пізнає і не побачить. Люди з таким настроєм, на мій погляд, були готові до будь-яких, найрадикальніших форм рівності — таких, як відміна особистої власності та права спадкоємності, як громадське виховання всіх дітей і навіть спільність жінок (та чоловіків), аби мати чисте сумління перед трудівником. Без таких людей неможливі революції, одних трудівників із мозолястими руками для революції замало.

Читайте «Сонети з в’язниці» Івана Франка:

Колись в однім шановнім руськім домі

В дні юності, в дні щастя і любові

Читали ми «Что делать?», і розмови

Йшли про часи будущі, невідомі.

Ні, не тільки з Європи йшли соціалістичні спокуси. Як бачимо, спокусником міг бути й Чернишевський. «Нові люди», нові прекрасні стосунки, радісна праця, сповнене змісту життя у справедливо та розумно улаштованому суспільстві — хіба ж можна було у молоді роки не мріяти про таке? І Франко анітрохи не здивувався б, прочитавши автобіографічну фразу Леніна: «Чернышевский всего меня перепахал». Та й сам Ленін напевне оцінив би нетерплячу тугу у словах Івана Франка з його листа до коханої: «Ми ще не в соціалістичній державі, де свобідно та весело» (Ользі Рошкевич. 20 вересня 1878 року). Вільно та весело, ніби у снах Віри Павлівни. І Франко, і Ленін бажали як краще. Франко остаточно став соціалістом, коли австрійські жандарми гнали його, босого та в крові, з в’язниці у Коломиї по етапу пішки до Нагуєвичей, а це не менше двохсот кілометрів. Нашому генію мабуть-таки пощастило, що він не дожив до втілення снів Віри Павлівни у життя, помер у травні 1916 року.

Але ж, як я тепер розумію, у Івана Франка та його коханої була майже перед самими очима перша спроба втілити у життя мрію про соціалістичну державу, Паризька Комуна 1871 року. Їх не збентежило те, що ця комуна відзначалась виключно сірим рівнем своїх членів. Були яскраві захисники, але не члени. У Комуні був скасований розподіл влади, і це повинно було насторожити усіх прихильників соціалізму. Що означає — відсутність розподілу влади? А це означає, що самі видаємо закон, самі за цим законом заарештовуємо, самі засуджуємо, самі розглядаємо апеляцію і самі ж таки караємо. Дуже зручно.

Мені здається, що праві ті, хто не змішує до купи незграбні теоретичні побудови марксизму і те прагнення до справедливого світу, що захопило, починаючи з XIX століття, таку велику кількість людей. Багато хто з них загинув згодом між зубцями механізму, який вони самі ж таки і привели до руху. Кінетичної енергії цього прагнення вистачило на багато десятиліть. Саме воно, а не один лише страх, нескінченно довго, аж до краху СРСР, заважало мільйонам наших співвітчизників побачити невдачу великого експерименту.

Звичайно, завжди були й будуть люди надприродної зіркості, проникливості. Вони сьогодні розповідають, як їм все було зрозуміло ще з першого класу школи. Я повністю довіряю їхнім розповідям, та шкодую, що вони не були моїми однокласниками. Можливо, вони вчасно просвітили б мене, і я б з огидою відкинув книжки, де так захоплююче розповідалося про революцію та громадянську війну (всі ці книжки були у бібліотеці нашого сільського клубу, пригадую деякі з них: «Зелений фургон» Козаченка, «Бронепоезд Гандзя» і «Капитан старой черепахи», авторів забув), ніякі мушкетери не гідні й у слід ступити героям цих книжок... Але у мене були зовсім інші однокласники.

Я чомусь зустрічав людей зовсім іншого гатунку — не на кожному кроці, але зустрічав — людей, що продовжували палко, з юнацькою гарячковістю вірити у комуністичні ідеали. І це у ті часи, коли довкола вірили уже швидше за звичкою або умовляючи себе самих. Підкреслюю: я розповідаю про людей, яких зустрічав в Україні, про українців. Мене взагалі цікавить цей феномен комуністичних ідеалістів.

Я народився у 1938 році, коли після революції минуло всього двадцять років. Тоді, перед війною, багатьом моїм ровесникам давали імена Фелікс (на честь Дзержинського), Нінель (якщо прочитати задом наперед, то вийде «Ленін»), Валерій (на честь Чкалова), В’ячеслав (на честь Молотова) і так далі; щоправда, чомусь не Іосиф та Лаврентій — досить наочне свідоцтво батьківських настроїв. А ще були Мая на честь Першотравня («Первомая») та Гертруда — скорочене «Героїня Праці» («Героиня Труда»). Мало-помалу цей запал згасав, та не у всіх. Що таке «двадцять років після революції»? Я обертаюсь на власне життя: 1983 рік — адже це було просто вчора, ось що таке двадцять років. У 1938 році революція здавалась тим, хто у неї вірив, зовсім недавньою подією, до того ж пам’ятною буквально по днях. Вона не була одномоментним актом, а тривала роки. Власне, для багатьох і не закінчувалась. У тридцятиріччя революції, десь у 1947 році, багато хто з них, я переконаний, були впевнені, що якби не найважча війна, в СРСР уже наступило б загальне щастя. У них зберіглося почуття власної причетності до якоїсь майже містичної великої справи.